У відкритому морі - Капица Петр Иосифович. Страница 33

Новий начальник, присланий командуванням СС на місце Штейнгардта, який так таємниче зник і так трагічно закінчив своє існування, був огрядний швабський барон полковник фон Шаллер. Він склав цілком обгрунтоване донесення, в якому переконував начальство в тому, що небезпека в його районі ліквідована. Перелік спалених сіл, цифри повішених кримчан, вирубаних вздовж дороги смуг лісу, висаджених у повітря і вщент покромсаних землянок зробили документ досить переконливим. Але сам полковник не був спокійний, як не були спокійні і солдати, що брали участь в облаві.

Понад тиждень вони місили грязюку, промерзали ночами під відкритим небом, вішали людей, які не мали прямого відношення до партизанів, спалювали чагарники і будівлі, втратили немало людей убитими — і все-таки операція провалилася. Ті, кого вони шукали, немов розтали в лісі. Коли була зім'ята остання група партизанів, що довше за всіх чинила опір, то на місці знайшли всього лише сім трупів та в горах наздогнали моряка, який, спотикаючись, на руках виносив поранену дівчину. І ці двоє покалічили не менше десятка людей.

Куди могли подітися партизани? Не десять же чоловік нападало на батальйони? Адже не жменя майже беззбройних людей затримувала артилерію і гірських стрільців на кількох напрямках? І не під землю ж вони пішли?

Полковник фон Шаллер сам об'їжджав весь район облави. Він не хотів, щоб його спіткала доля його ледачого попередника. Він на власні очі бачив, що ліс був оточений з трьох боків, четвертий бік — суцільні кручі над морем. Крізь цепи, що прочісували гори й ліс, не можна було непомітно проскочити навіть найтемнішими ночами.

Полковник фон Шаллер викликав до себе обер-лейтенанта Ворбса. Той, як завжди, був добре виголений, червонощокий і бадьорий. Під низьким лобом шанобливо виструнченого здорованя запитально округлилися блякло-голубі бездумні очі. Вони нагадували блискучі скельця. Полковник з ненавистю глянув на приплюснутий, сідловидний ніс обер-лейтенанта, на його коротку, майже бичачу шию і з нотками металу в голосі сказав:

— Ви, здається, не скаржитеся на непомірний тягар роботи? Вас розпирає від здоров'я і добродушності?..

Ворбс, не знаючи, що відповісти невідомо чим роздратованому начальству, лише клацнув закаблуками і ще шанобливіше виструнчився.

— Ви, здається, з перших днів тут? — запитав полковник. — Старий співробітник розвідки? Чому ж вам, чорт би вас забрав, невідомі місця, куди сховалися партизани?

— Прошу пробачення… Випадок надзвичайно важкий… Всі проходи були під безперервним наглядом.

— Ну, а що думають наші агенти з місцевого населення? Ми ж витрачаємо шалені гроші.

— Їм незрозумілий маневр. Із партизанів на цей раз ніхто не ховався в сусідніх селищах. І перебіжчиків не було. Вони ладні здохнути, але не попастися нам до рук.

— А що каже полонений матрос?

— Він якийсь одержимий. По-моєму, він навіть болю не відчуває, весь час у стані глибокої депресії. Я сам давав йому по пиці, а він навіть бровою не повів. Російських матросів марно допитувати. Я вивчив їх звички. Не допомагають ні вмовляння, ні гроші, ані катування. Чорноморських матросів треба одразу ж розстрілювати або вішати.

— Мені безсловесне падло не потрібне. Ви коли-небудь зрозумієте це, обер-лейтенант? — запитав так само неприязним і рипучим голосом полковник. — Негайно змініть методи дурних помордасів. Дайте йому заспокоїтися, час поки що є. Сподіваюся, партизани досить залякані, з місяць вони не ворухнуться. Довідайтеся, де в нього рідні, намацайте слабу жилку, словом, не мені вас учити, я не проходив спеціальних шкіл.

Деякий час полковник викликав усіх, хто був відповідальний за підтримання непохитного духу серед фашистських солдатів. До нього прийшли майстри шпигунського ремесла та гестапівського залякування, яким десятки донощиків повідомляли про настрої і розмови в казармах. Вісті були невтішні: пригніченість та сумніви проникали навіть в середовище офіцерів.

Полковник не на жарт занепокоївся.

— Я не збираюся командувати отарою слинявих боягузів, — сказав він. — Ми відвертаємо на себе дві російські армії і флот. Поясніть усім бевзям, що оці ніби видимі невдачі на фронті — явище тимчасове, що це широко задуманий і далекосяжний маневр. Втовкмачуйте цю істину в голови всіма способами, аж до свинцю…

Восьмьоркін ніби безперервно перебував у важкому примарному сні, в якому нема ні забуття, ні спокою. Іноді він дійсно ставав одержимим: міг годинами нерухомо лежати, скоцюрбившись у незручній позі на твердій койці, міг сидіти цілу ніч, втупившись поглядом у залізні грати, або ходити з кутка в куток.

Восьмьоркіна весь час мучила одна думка: як же він допустив, що загинула Катя, загинула любов його?

Він намагався згадати, як усе це сталося, але в стомленому мозку виникали тільки уривчасті, немов блискавкою вихоплені з темряви, примари.

… Так, їх уже лишалося небагато. В Каті було бліде обличчя і стомлені очі. Вона то стріляла, то перев'язувала рани, щоб люди могли знову відбиватися. У горах стояв гуркіт, луна ревла, перекочуючись схилами. Здавалося, небо розривали на шматки. Він двічі бачив її в бліндажі, вона заснула, сидячи з бинтами в руках. Він будив її, боячись, що її тут засипле землею й камінням. Катя навіть у цьому пеклі посміхалася йому, гладила рукою його неголену щоку і виходила нагору, осяяна спалахами вибухів…

… Потім — це, здається, було надвечір — одержали наказ: усім пораненим відходити до моря. Восьмьоркін лишився лежати біля кулемета на висоті, що контролювала всю місцевість. Над ним був надійний захист; нависла глиба скелі. Степан прикривав шлях відходу поранених, сподіваючись, що з ними піде й Катя. Але вона не пішла, бо побачила, що він зостається. Вона підповзла під скелю і сказала:

— Давай до кінця разом… Я буду другим номером.

І знову загримотіли, застогнали гори. Гітлерівці сипонули на висоту вогняним потоком міни і снаряди. Грунт двигтів од вибухів. Потім усе затихло, як буває перед атакою. Степан хотів змінити стрічку в кулеметі і побачив, що Катя лежить, уткнувшись обличчям у пожовклі стебла трави. Йому здалося, що це дівчина з переляку так притислася до землі, він ласкаво покуйовдив її кучері і раптом відчув під пальцями кров…

Зляканий, він повернув Катю обличчям догори. Очі її були заплющені, повіки тремтіли. Вона ще жила. Плаття на лівому стегні було розірване і потемніло від крові.

Дівчина прийняла на себе осколки, які неминуче врізались би у Восьмьоркіна.

Божеволіючи від горя, він почав термосити її. Катя розплющила очі. З глибини їх прозирала така мука й туга, що Восьмьоркін ладен був заридати.

— Тікай, Стьопо, — сказала вона, із зусиллям поворухнувши губами. — Я затримаю… У мене є гранати… Прощай…

Із її очей текли сльози. Як він міг покинути свою чайку, свою радість? Не звертаючи уваги на крики гітлерівців, що пішли в атаку, на свист смертельних трас, що пролітали над ним, він підхопив її на руки і, зігнувшись, побіг на другий бік схилу…

Як він не скрутив собі в'язів? Як зостався неушкоджений? Цього він тепер і сам не міг збагнути. Він тільки пригадував, що ніс її, спотикаючись і знемагаючи від горя. А за спиною стояла гуркотнява. Вершини гір гойдались перед ним. Очі застилало вологою. Чи це був піт, чи сльози, він не знав

— Стьопо, чого ти плачеш? — раптом запитала вона голосом, який долинав ніби десь здалека. — Мені вже не боляче. Як ти стомився, бідолашний!.. Спочинь…

Вона жаліла його. А він боявся сказати хоч слово, бо не зміг би сховати свого відчаю. Він пригортав її до себе, щоб менше витекло крові, і ніс дорогу, кохану до моря, до друзів. Там був порятунок.

— Мені не боляче… Зовсім легко, — говорила далі вона, немов марила. — Ти не жалій. Я щаслива, що ти врятувався. Обов'язково живи… І не забувай. До тебе в мене нікого не було… Це гарно і дуже сумно… Всі забудуть, а ти пам'ятай. Я знаю, ви проженете їх…