У відкритому морі - Капица Петр Иосифович. Страница 35

«Спокійніше, Ніно, не спіши, — сказала собі дівчина, витягти з-під матраца невеличку скриньку з головним зарядом вибухівки, з годинниковим механізмом і акумуляторами. — Інакше все переплутаєш».

Вона обережно пересунула годинникові стрілки на вісім сорок — час, коли, на її думку, глядачі зберуться в залі. Тоді завела ключем механізм. Невидима пружина й коліщатка тонко заскрипіли, всередині щось шипіло, ніби вже починав горіти порох. «Хоч би не зараз… — холонучи, думала дівчина. — Хоч би не переплутати…»

Зачинивши щільненько дверцята скриньки, дівчина прислухалася, чи йде годинниковий механізм? Розмірене цокання подіяло на неї заспокійливо. Вона неквапливо вилізла на парти і озирнулася: чи не стежить хто-небудь за нею?

Склепіння ховало від неї тих, що спали; тоді вона викинула з продухи цеглу і шматки рогожі. Звільнивши місце для вибухівки, вона зразу ж просигналила Наті, щоб та замкнула двері. Потім підкликала її до себе.

— Швидше подавай пакети!

Задихаючись, Ната почала витягати пакети і подавати їх подрузі. Руки в неї тремтіли, на лобі росою виступили дрібні краплинки поту.

Ніна заклала декілька пакетів углиб, між ними поставила скриньку з годинниковим механізмом і почала заповнювати широченьку дірку спершу вибухівкою, а тоді — ганчір'ям, цеглою й рогожками.

Акуратно виконавши всю роботу, вона спустилася вниз, зусиллям волі примусила себе сісти на край парти і попросила води. Їй хотілося втекти з підвалу.

Трохи заспокоївшись, Ніна звеліла Наті прибрати шматки цегли і сама підмела сміття, що насипалося із продухи.

— Ну, здається, все.

Дівчата відімкнули двері, подихали свіжим повітрям знадвору, потім полягали у своєму закутку. Але спати не могли: лежали з розплющеними очима, дослухаючись до кожного стуку чи шарудіння.

— А коли там щось зіпсоване? Вистрелить завчасно? — шепотіла Мата. — Ми не встигнемо вийти…

— Відпочивай і не вигадуй. До восьми сорока нічого не трапиться, мене інше турбує: ми-то втечемо, а дівчата зостануться?

— Ми їх запискою попередимо. По руках пустимо, а самі вийдемо.

— Теж небезпечно. Завчасно серед дівчат паніка почнеться. Гітлерівці рознюхають. Можуть вечір відмінити.

— То що ж робити?

— Шепнемо одній або двом перед вечерею, щоб потихеньку одна одній передавали, ніби в вісім тридцять наказано зібратися в маленькому флігелі для дуже важливого повідомлення. А там у тьоті Дуні лист залишимо:

«Дівчата-росіянки! Радимо до дев'яти годин не бути у великому будинку. Розбігайтеся, йдіть до лісу і мстіть фашистам. Ваші подруги із Ч. М.» Тьотя Дуня неписьменна. Розумієш? Раніше ніж треба листа не прочитає.

— А якщо нас зловлять?

— Нам і з запискою, і без записки — все одно шибениця…

Перед вечерею в підвал прибув начальник караульної команди, стрілець і якийсь вифранчений офіцер у пенсне. Стрілець зостався біля входу, а офіцери пройшли в глибину приміщення.

— Всім забиратися без речі до північ! — наказав начальник караульної команди.

Ната з Ніною навмисне затрималися, вдаючи, що не можуть знайти хусток, хоча ще від обіду були готові покинути підвал.

Гітлерівці обійшли все приміщення, заглянули в темні закапелки, посвітили між партами, ткнули носи під матраци і почали підганяти тих, що завозилися.

Ніна хотіла вже було пройти в двері, як раптом помітила, що офіцер, ткнувши палицею в одну з продух, запитав щось начальника караульної команди. Дівчина завмерла в чеканні: «Зараз полізуть…» Ні, начальник караулу каже, що він колись перевіряв усі ці дірки. В них, крім мотлоху, нічого нема.

Ніна штовхнула Нату, і вони, пов'язуючи на ходу хустки, поспішили до виходу. Німці йшли слідом за ними. На верхній площадці сходів дівчата стали. Їм хотілося переконатися: чи зовсім підуть гітлерівці з підвалу?

Внизу пролунав скрипучий звук зачиненого засува, клацнув замок.

— Виходять, — шепнула Ната.

Дівчата, не гаючи й хвилини, вийшли надвір. Незабаром повз них пройшли офіцер і начальник караулу. Стрілець лишився вартувати біля дверей підвалу.

— Пронесло, — з полегшенням зітхнула Ніна. — Куди ж ми з тобою подінемося? Темрява настане не раніше як через годину.

Дівчата швиденько попоїли каламутної кукурудзяної бурди на ґаночку біля кухні. Поглянувши, чи не стоять часом вартові біля задньої стіни муру, і переконавшись, що там, як завжди, безлюддя, вони зайшли в комірчину старої шкільної сторожихи.

Старенька, горблячись над ночвами, полоскала в підсиненій воді офіцерську білизну.

— Тьотю Дуню, — так ніби на кривду нарікаючи, заговорила до неї Ніна, — сьогодні нас знову вигнали з підвалу. Увечері до вас дівчата посидіти прийдуть. Тут лист подружка з Німеччини переслала, хай почитають. Багато цікавого. Тільки тихо, щоб німці не почули. А ми з Натою на чергування заступаємо… До ранку не спати.

— Гаразд, дівчатонька, покладіть на поличку — в мене руки мокрі.

Дівчата допомогли старенькій віджати білизну, посиділи з нею, погомонівши про всяку всячину, і пішли до санітарок.

Коли вони вийшли на ганок, у подвір'я в'їхав закритий автобус. Машина спинилася не біля входу в палати, а біля запасних дверей, що ведуть на сцену.

— Артисти, здається, приїхали, подивимося, — сказала Ніна.

Із шоферської кабіни вийшов автоматник. Він ключем відімкнув задні двері автобуса. З машини на землю вистрибнули ще два автоматники, а за ними виліз високий чоловік у чорному одязі. Ніна, побачивши безкозирку, бушлат і наручники, стиснула руку подрузі.

— Стьопа! Слово честі, він!..

Моряк похмуро оглянув подвір'я, на секунду погляд його зупинився на Ніні. Проте він не впізнав її або зробив вигляд, що не впізнає. Не поспішаючи, він пішов за автоматником до входу на сцену. На порозі Степан ще раз оглянувся, і Ніні здалося, ніби він кивнув їй. Вона заплющила очі.

— Що ж ми накоїли з тобою? Його засипле разом з усіма.

Розділ двадцятий

Публіка, що заповнила того вечора великий шкільний зал, була незвичайною для госпітального клубу. Ряди стільців і парт були зайняті збудженими групами офіцерів, які прибули з частин, розташованих за містом, і моряками із сторожових кораблів.

У відрізаному Криму раптом оголошено європейський матч боксу! Надзвичайна вигадка, що віщує гостре і цілком солдатське видовище. Хто не захоче бути присутнім на святі національної сили? Скільки цілком заслужених хвастощів і схвильованих розмов викличе серед солдатів цей матч!

Виготовлена в друкарні програма обіцяла п'ять сутичок на рингу: німець у вазі «пера» — проти чеха, німець-легковаг — проти румуна, німець середньої ваги — проти італійця. І найцікавіший номер — гестапівець Віллі Ворбс зустрінеться на рингу з пійманим росіянином важкої ваги з банди «Чеем».

Що може бути цікавіше? Мюнхенський штурмовик Віллі Ворбс погодився показати на рингу приборкання російського ведмедя і мовчазний допит у рукавицях! Але чи не буде росіянин більше плазувати й висіти на противникові, ніж чинити опір?

Та все одно, що б там не трапилося, видовище має бути потішне. Німецькі солдати і гості матимуть нагоду переконатися, що один з жахливих «чорних дияволів», найбільший і найдужчий, в руках досвідченого й мужнього націста перетвориться в скромне, жалібно мекаюче ягнятко.

На кінець вечора фінальним акордом мало бути демонстрування першокласної техніки і непохитної сили німецького кулака — старий короткометражний фільм «Матч Шмеллінга на першість світу з Джо Луїсом».

Ніну навіть з пов'язкою чергової прибиральниці не пропустили на сцену, що мала правити за ринг. Суворість була нечувана: в коридорі, на сходах та біля роздягальні стояли вартові. Однак через те, що в залі бракувало стільців, то Ніну й ще двох прибиральниць примусили носити табуретки і стільці з інших поверхів. Глядачі мостилися майже біля самої сцени, попід стінами та на проходах.