У відкритому морі - Капица Петр Иосифович. Страница 5

Все це сталося так швидко, що Чижеєв подумав, чи не привиділось бува йому. Але блискуча піниста доріжка вдалині явно вказувала на те, що тут щойно промчалось швидкохідне судно.

Чижеєв прислухався, ждучи наближення катера, і не спішив будити товаришів. Він не хотів бути смішним. Хто повірить у появу дивного судна? Скажуть: «Задрімав на вахті». Не тривожив він друзів і ще через одне: шум катера і обриси невиразно нагадали йому щось дуже знайоме і близьке.

Напружуючи пам'ять, Чижеєв намагався згадати, коли йому доводилося бачити таке або подібне судно. Він перебрав усі бази, в які заходив крейсер, і вголос собі відповів: «Ні, не там! Де ж тоді?.. Де? Чи не перед війною? Ну звичайно…»

Перед його очима постав широкий Південний Буг. У сизому серпанку — місто Миколаїв. На березі — тоненька і струнка постать дівчини. Вітер роздуває її світле волосся. А по річці, розрізаючи воду, мчить у райдузі бризків на своїй «торпедо-байдарці» найкращий з-поміж людей — завзятий Тремихач. Його голова і плечі накриті целулоїдним ковпаком, схожим на горб або прозорий спайний плавець розлютованої морської тварини. Тільки «торпедо-байдарка» була менша, але вона мчала з таким же фирканням і свистом і так само розкидала воду на обидва боки.

У 1939 році Сеня з Восьмьоркіним ще тільки мріяли стати моряками.

Закінчивши фабзавуч, хлопці поїхали ближче до моря і поступили працювати на судноверф. Вони гадали, що коли почнуть будувати й ремонтувати кораблі, то швидко попадуть у кругосвітнє плавання. Але тижні минали за тижнями, а мандрівок по морях і океанах щось не видно було.

Чижеєв на верфі працював мотористом на підйомному крані, а Стьопа Восьмьоркін — підручним коваля. Нудьгуючи, вони вечорами виходили на крутий берег Південного Бугу і довго дивилися на зеленасту воду, що таємниче хлюпотіла.

І ось в один з вихідних днів хлопці побачили не схожу на інших дівчину. Вона з'явилася, мов амазонка, яка мчала по воді на дивовижному річковому коні.

З-за миска, торохкочучи підвісним мотором, вибіг швидкохідний спортивний катер, тягнучи на буксирі широку дошку. А на дошці, стоячи на весь зріст і тримаючи її на вуздечці, як коня, мчала серед піни і бризків дівчина. Вона була в темному блискучому купальному костюмі і в гумовій шапочці.

Скутер, зробивши півколо, зменшив хід. Дошка почала опускатися, сідати в піну. Дівчина легко стрибнула з неї і, зариваючися головою в воду, попливла навальним кролем.

Вона швидко наздогнала човен із заглушеним мотором, видряпалася на нього, скинула шапочку і стріпнула головою. І одразу над її плечима немов з'явилась хмарка: притиснуте шапочкою світле волосся дівчини розпушилося, і голова її стала подібна до пишної кульбаби.

Друзі так і ахнули. В той час вони ще не знали, що за непокірне волосся і гострий язичок цю дівчину прозвали Їжачком.

Чижеєв з Восьмьоркіним, забувши про солідність, яку вони весь час напускали на себе, кинулися щодуху до пристані.

Підбігши до сходні, вони побачили, що дівчина вже накинула на себе сарафан і зашнурувала парусинові туфлі. Захекані друзі з таким захопленим подивом розглядали її, що спортсменка мимоволі звернула на них увагу і, посміхаючись, сказала:

— Ух, які паровози прибігли!

— Пробачте, не паровози, а пасифіки. Так пас у Південній Америці називали, де ми в останньому плаванні були.

Але дівчина навіть поглядом не наділила свіжоспеченого «морського вовка». Вона попрощалася із своїми друзями зі скутера, легко збігла дерев'яним трапом і, розмахуючи сумочкою, пішла до парку.

Сеня Чижеєв вирішив негайно познайомитися з дівчиною. Він вихопив із кишені Восьмьоркінового піджака яскраву шовкову хусточку і помчав навздогін.

Це все він зробив так швидко, що здивований Восьмьоркін не встиг навіть зміркувати, чи бігти йому вслід за товаришем, чи лишатися на місці. А коли він надумав допомогти другові, його вже не було видно.

Чижеєв наздогнав дівчину в парку.

— Ви хусточку загубили…

Дівчина зміряла його чи то презирливим, чи то співчутливим поглядом.

— Цю ганчірочку, — сказала вона, — я бачила, як вона стирчала з кишені на грудях того тюхтія, що лишився на березі. Верніться до нього і покладіть її на місце.

Вона пройшла повз збентеженого хлопця з таким байдужим і зневажливим виразом, що він мимоволі дав їй дорогу.

Невдача не збила з пантелику Чижеєва, — він пішов услід за спортсменкою, щоб подивитись, у який будинок вона зайде.

Дівчина повернула в під'їзд кам'яного будинку. Сеня не гаючись прошмигнув теж туди і притиснувся до стіни. Він бачив, як дівчина не кваплячись піднімалась східцями. Коли її кроки стихли, він легенькими стрибками добрався до площадки третього поверху і заглянув у довгий коридор.

У коридорі вже нікого не було. Сеня лише встиг помітити, як, блиснувши мідною дощечкою, зачинилися треті двері зліва. Вів навшпиньках підійшов до цих дверей і прочитав напис, вигравіруваний на мідній дощечці:

«Оце то так!.. Невже вона боксом може? — подумав Чижеєв, але тут же заспокоїв себе: — Ні, дівчата боксом не займаються, мабуть, її батько тут живе».

Тепер Чижеєв знав, що йому робити. Він швиденько спустився на вулицю, забіг додому, одягнув парадний костюм, щіткою пригладив чуба і в такому сяючому, женихівському вигляді знову прийшов до дверей з мідною дощечкою.

Він хоробро натиснув кнопку дзвоника і став чекати. Незабаром почулися кроки, і двері відчинила дівчина. Сеня човгнув ніжкою і вклонився їй.

— Ну, це вже нахабство! — обурено сказала вона. — Зараз же йдіть звідси.

В цей час у прихожу вийшов її батько, лисий, але ще кремезний худорлявий чоловік. Ніс у нього був трохи приплюснутий і ледь-ледь звернутий набік, а з-під сивих, кошлатих, здавалось, сердитих брів виглядали невеличкі, хитруваті і веселі очі.

— Що ви хотіли, юначе?

— Тату, він на річці… Я пішла… — збентежено сказала дівчина.

Чижеєв поспішив випалити:

— Я б хотів займатися боксом.

— То чого ж ви стоїте, голубе? — вигукнув старий. — Прошу, прошу до хати.

Тренер пропустив гостя у велику світлу кімнату, звелів скинути піджак і почав оглядати Чижеєва з усіх боків. Сеня випинав груди і надувався, як міх.

— Чудово, прекрасно! — твердив старий, обмацуючи його мускулатуру. — Скільки важите?

Сені при дівчині незручно було сказати, що важить він всього п'ятдесят два кілограми, і він випалив:

— Шістдесят кіло.

— Шістдесят? — недовірливо перепитав старий і з досади сів на стілець. — От не щастить мені!

Тренерові до зарізу потрібен був боксер з вагою «мухи». Без хорошої «мухи» він не міг виставити на змагання команди. Всі матчі починалися із зустрічі бійців найлегшої ваги. Досить було програти першому, як дух команди підупадав. І тренер посилено шукав бійця, який важив би не більше п'ятдесяти одного кілограма. До нього приводили кількох малих на зріст хлопців, але всі вони виявлялись такими щуплими і полохливими, що після першої ж бійки не показувалися більше на очі. А тут раптом сам забіг до хати — типова «муха». І от тобі маєш, важить шістдесят кілограмів!

Сеня, помітивши розчарування старого, вирішив зменшити вагу.

— В шубі і в валянках на лижній станції важився, — сказав він.

— Голубчику! — стрепенувся старий. — Так чого ж ви брешете? Ви — «муха»! Справжня «муха»! Зараз же роздягайтеся до трусів! Ось тут, за ширмою. Їжачок, рукавиці!

Нічого не вдієш, і Сеня покірно почав розв'язувати галстук. Коли він зняв сорочку й штани, з-за ширми вловив схвильований шепіт дівчини:

— Тату, тільки ти не сильно — знову втече!..

В щілину Чижеєв побачив, що дівчина надіває на руки батькові величезні, схожі на утюги рукавиці, йому зразу стало не по собі.