Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця. Страница 17

Ч. та дівчина ні любові, ні ласки.

І І І ось однієї ранньої весни, коли ще на поло-Lt нинах і в лісах лежали сніги, а над гірськими

селами гуляв крижаний вітер, захотілося жінці стиглої малини. Покликала вона нерідну дочку й каже: «Йди в полонину та принеси мені малини». «Та де ж я тепер знайду малини?!» — відказує дівчина. А мачуха у відповідь: «Ти йди, і як принесеш мені малини, то прийму тебе додому, а як ні — то геть прожену». Узяла дівчина кошик, взяла коржа за пазуху та й побрела снігами. Довго йшла, — стомилася, змерзла, зголодніла. Сіла на пеньок, дістала черствого коржа та їсть.

Коли підходить до неї якийсь дідок та й питає: «Що ти, дівчино, тут робиш? Чого сидиш сама?» Дівчина відповідає: «Послала мене нерідна мама малини зібрати, а де я її зараз візьму? І сказала, що не пустить до хати, якщо не принесу».

Чоловік нічого не сказав, тільки хитро всміхнувся, розклав ватерку, щоб дівчина зігрілася. А потім кинув їй у полу три жмені жарин і сказав: «Іди додому, та не дивись у полу, доки не зайдеш у хату. А вдома викладеш на стіл».

Дівчина подякувала. А чоловік зник, ніби його й не було.

Прийшла дівчина додому, глянула в полу — а там малина: велика, стигла, пахуча...

Мачуха й каже: «А видиш, ледащице, я ж казала, що в лісі є малина!»

Та й зібралася сама до лісу: одяглася в дванадцять кожухів, у дванадцять постолів, у

дванадцять рукавиць, у дванадцять сорочок, у дванадцять хусток — та й подалася в полонину. Але щойно вийшла вона на гору — завіяв вітер, мороз затис — і перетворилася лиха баба на камінь.

І зараз є та скеля — Мартовою Бабою її називають. З-під скелі вода тече, холодна-хо- W лодна, аж зуби судомить. Ніколи, навіть у \, найбільшу спеку, не буває та вода теплою. Г І не варто її пити, кажуть горяни, бо таким ] само холодним може стати в людини серце... ,1

Щовесни, перш ніж річка остаточно прокинеться, перш ніж потече березовий сік і пролунає перший весняний грім, мольфари проводять ритуали заклинання стихій: щоб не було повені, щоби буревій не йшов на поля та людські угіддя, а стороною обминав. Щоб «громи, гради й усяка лиха година, всі упирі та упирята йшли на ліси, на гори, де люди не ходять, де кури не піють...»

Березневі дні - це час підготовки до літніх ритуалів, пов’язаних з урожаєм. Наприклад, щоб зберегти впродовж літа сонячну погоду, мольфар набирає в миску першого березневого дощу і закорковує його в пляшечці (це називається мартова вода). І коли треба, щоб із дощової погоди стала сонячна, то в печі розкладається вогонь, а як він прогорить, мольфар розсовує жар на два боки,

як це робиться при випіканні хліба, й тією мартовою водою кропить піч усередині поміж двох вогнів...

А ще рання весна - це час, коли мольфари проводять обряди біля священних місць сили. Бо й скелі, і джерела - вартові та хра-нителі мольфарської мудрості - спали цілу зиму й тепер мольфар віддає часточку власної сили, щоб допомогти їм прокинутися.

Уся Гуцульщина - то єдине сакральне місце. Саме такого висновку доходиш, якщо попоїздиш цими місцями та послухаєш місцевих переказів і легенд. У кожному селі вас нагодують десятком-другим бувальщин, легенд і байок про те чи інше урочище, гору, джерело... Навіть про хату моїх косівських сусідів я почула вельми цікаву розповідь.

Було це літ із сімдесят тому. Будували уґазди нову хату. Як водиться, зводили її -зі смерекових колод. Уже майже скінчили будівництво, аж тут настало велике свято — чи то Великдень, чи Трійця. У неділю всі пішли до церкви, а дорога до церкви вела повз цю хату. Відстояли люди службу Божу, йдуть назад, чують: у хаті на горищі цюкають сокири, молотки, рубанок струже. Перезирнулися люди: ніколи такого не було, щоб у неділю, ще й у велике свято хтось працював — гуцули

вельми шанують свята й неділі. Перезирнули-ся та й пішли собі по домівках, вирішили, що господарі найняли майстрів, а ті хочуть швидше скінчити роботу. Вже й день до вечора схиляється, а на горищі в хаті кипить робота, працюють інструменти. Та сусіди постерегли, що ніхто не виходив з хати за цілий день. Як тільки сонце зайшло — робота стихла, стукіт припинився. Наступного дня з самісінького ранку — те саме. І знову ніхто не виходить. Під вечір сусіди не стерпіли, пішли подивитися: що ж то за майстри такі, що цілісінький день працюють, не виходячи навіть надвір. Зайшли в хату, — стукають молотки! Зійшли на горище — а в недобудованій хаті нікого немає! Лежать інструменти: рубанки, сокири. В стовпах свіжої смерекової пилюки зайчики танцюють. А людей — нема!

Втім, історія скінчилася щасливо. Хату добудували. Вселилися туди ґазди, прожили гарне життя. Щоправда, дотепер іноді в передсвяткові дні хтось постукує на горищі, ніби молоточками. Але яких тільки звуків не почуєш у старому будинку...

І таких історій розповідають чимало по гуцульських селах. То що вже казати про історичні урочища!

Але є в Карпатах місця, сакральні з будь-якої точки зору.

По-перше, це стародавні язичницькі жертовники, що збереглися досить непогано з бозна-якого часу. Та й самі язичники-сонцепоклонники жили тут до XVIII століття. Коли воєводи князя Володимира вогнем і мечем хрестили слов’янські племена, багато тих, хто не хотів приймати візантійський обряд, багато волхвів та відунів, носіїв прадавніх традицій та магічних знань, утекли сюди, в гори, де їх важко було знайти княжим дружинникам. І можливо, тоді волх-вівські знання приєдналися до місцевих магічних традицій, дали мольфарству нову силу і новий зміст...

Майже в кожному куточку Карпат є гори, печери, гаї, ліси, озера, біля яких колись давно - або й не дуже давно - траплялися якісь дива-чудеса, й тепер вони мають особливу біоенергетичну силу. Є священні річки й джерела, вода яких дає оздоровлення хворим, є криниці з чудотворною водою. Особливо багато в Карпатах святих джерел і чудотворних місць, присвячених Матері Божій. І взагалі, культ Богородиці в карпатських горах особливо шанований. Тут варто провести паралель із дохристиянськими традиціями галльських народів, що населяли Західну Європу, де в той час був широко розповсюджений культ Великої Богині. А в християнську добу на тих священних місцях були зведені собори, присвячені Божій Матері, такі, як-от Нотр-Дам.

Особливе ж значення в мольфарській традиції мають річки, деякі гори, вершини та печери. Мольфари шанують водоспади та водокрути на річках, і камені, що омиваються падючою водою, вважаються наділеними особливою магічною силою. Гірські вершини, особливо хребет Чорно-гори, - це теж святе місце карпатських магів. А найвища гора українських Карпат Говерла шанується мольфарами як символ Світової Гори, сакральний центр світобудови. Є на карпатських полонинах і менгіри та дольмени - прадавні камені, подібні до тих, яким здавна поклонялися кельтські племена.

Серце українських Карпат - гора Говерла. Священне місце карпатських мольфарів.Фото з архіву автора.

Зустрічаються й кам’яні лабіринти, призначення яких вчені до цього часу не розгадали. Гуцули кажуть, що ті кам’яні спіралі спорудили бозна-коли могутні пращури-ле-лети. Подібні споруди з каменю збереглися також на островах Крайньої Півночі, в Північній Америці, вже не кажучи про знаменитий лабіринт на Кріті.

Кам’яні лабіринти викликають чимало суперечок серед учених. Соловецькі острови.

Вчені намагаються знайти розгадку призначення цих витворів: одні бачать у лабіринтах сакральні місця, де поклонялися підземним богам, інші вважають, що вони призначалися для весняних аграрних ритуалів, дехто з дослідників схиляється до думки, що ці давні лабіринти - величезні торсійні генератори, що передають і приймають сигнали з Космосу, і що всі лабіринти на планеті - це один гігантський комп’ютер, залишений в незапам’ятні часи мудрими інопланетними прибульцями.