Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця. Страница 27

Також до Великодня робили крашанки - яйця, фарбовані одним кольором. Звісно, кожен колір теж мав свою символіку. Найбільше робили червоних крашанок (звідки, очевидно, й назва). Цей колір символізував священність життя та нове весняне сонце. Жовті крашанки символізували життєву енергію, коричневі - силу, зелені - ріст, процвітання та плодючість, сині та блакитні - енергію духовного захисту, рожеві - кохання й родинні зв’язки.

Шкаралупу від крашанок та писанок ні в якому разі не можна було викидати в сміття, а слід було зібрати й кинути в проточну воду, щоб вони попливли до світу рахманів - світу предків. Із цього знаку предки дізнавалися, що їх просять на гостину. Влітку, перед Трійцею, наші предки святкували рахманський Великдень (поширеніша назва цих днів - русалчин тиждень).

Крашанку зазвичай клали й під вулик, аби бджоли носили більше меду. Коли будували нову хату, домовим духам і духам місця теж приносили жертву з пофарбованих яєць. До наших днів зберігся звичай (причому поширений по всій Україні, а не тільки на Гуцульщині) - у дні поминання мертвих приносити на могили предків фарбовані червоним яйця. Це теж символ: ми показуємо нашим пращурам, що життя на Землі триває. І взагалі, варені яйця - неодмінна ритуальна страва обряду поминання рідних покійників.

До речі, кельти теж у дні весняного рівнодення фарбували яйця в червоний колір - на честь сонця та Богині-Матері, використовуючи для цього корінь марени або квіти дроку. Але, як вважають дослідники, сам звичай виготовлення крашанок та писанок - як і образ Богині, що їй присвячували ці символи життя - походить саме з України, звідки розповсюдився Європою.

Особливою вважалася також ніч напередодні Великодня. Кажуть, що померлі цієї ночі спускаються на землю до своїх родин, а на світанку - «грає сонце», ряхтить барвами і здається, що воно веселкове. В Карпатах називають його «новим сонцем», і це -відлуння прадавніх, язичницьких обрядів, коли в такі весняні дні вшановували світлоносного Володаря Життя.

Солярні символи. Таріль. Гуцульщина. XIX ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

І сьогодні карпатські вишивальниці зображують на рушниках стародавні символи добробуту та врожаю.

Навіть і нині Великодніми днями гуцули по карпатських селах проводять обряди захисту осель «від лиха та невжитку». І в наші дні майстрині вишивають на сорочках та рушниках магічні обереги. І сьогодні майстри-столяри різьблять чудові дерев’яні скриньки та баклажки-рахви, прикрашаючи їх сонячними символами, яким не одна тисяча років. Вже забулося значення тих знаків-символів, вже мало хто пам’ятає, як працює магія тих оберегів. Але щороку туристи на Косівському ринку радо купують ці витончені вироби народного промислу та везуть із Карпат у всі куточки нашої планети символи щастя й кохання, вічності та злагоди. І любов до народного мистецтва -найкраще підтвердження невмирущості прадавньої магії, що й сьогодні живе у Карпатських горах...

Частина четверта

ВОЇНСЬКА МАГІЯ

ПОТВОРНИКИ.

Легенда

про Довбуша.

Писаний

Камінь

Перевертень - людина, котра вміє набувати іншого вигляду, перетворюватися на тварину, рослину, предмет тощо... Перевертнями називали в першу чергу людей, схильних до чаклунства та здатних «обертатися» за власним бажанням, а також персонажів демонології, котрі часто міняли свою подобу. Перевертнями називали також людей, проти їхньої волі обернених на тварин.

«Енциклопедія слов'янської міфології»

Розгулявся Юр'їв кінь,

Розбив камінь копитом.

Як у камені зерно є.

Так у хлопця правди є.

Його коник землю б'є,

Хвостом вулицю мете,

Тобі панну привезе.

Вушками небо підіпре,

Очками зорі полічить,

Тебе, молодого, звеличить.

Старовинна веснянка

...Цього разу мій шлях до верховинського села, де живе Мольфар, веде через Космач. Це гірське поселення відоме як центр писанкар-ства. Та мене зараз цікавлять не писанки -Великдень уже минув, і червоні шкаралупки попливли гірськими ріками в Праокеан, до Вирію, щоб сповістити предкам-рахманам, що їх чекають у гості. Космач мене цікавить з іншої причини: тут знаходиться своєрідний музей, такого нема більше ніде. А оскільки мій приїзд співпав із днем святого Юрія - святом, яке ще донедавна називали «опришків-ським Великоднем», я їду сюди, щоб побувати в музеї Олекси Довбуша - найславетнішого з опришківських ватажків.

Довбуш - історична особа, але ще за життя про нього складено стільки легенд, що їх вистачить на грубенький том. Постать Довбуша - яскравий приклад поетизації героя, міфологізації образу. І можливо, він - останній із «божественних» покровителів воїнів та сміливців. (Адже багато вчених вважають, що і Кетцалькоатль у ацтеків, і Одін у скандинавів, і шумерський Гільгамеш, і Ману-Вай-васвата - все це реальні історичні постаті, яких народними переказами та людською шаною по смерті було піднесено до рангу божеств). Ті самі риси міфологізації можна відзначити в переказах про першого гетьмана Запорізької Січі Дмитра Байду-Вишневець-кого або Івана Сірка - легендарного кошового отамана. Втім, про Сірка та інститут ко-заків-характерників мова ще попереду, тим паче, що мій наставник-Мольфар має пряме відношення до характерництва.

А про Довбуша розповідають ось що.

оди Олексі було дванадцять років, він служив у пана і пас худобу на полонині. )дного разу юний Довбуш задумався і не помітив, як із кущів вискочив вовк та схопив вівцю. Заплакав хлопець: як повернеться до дворища без вівці, то пан звелить відвести на стайню, всипати різок. Коли чує: хтось ¹ позаду кашляє. Олекса озирнувся і побачив старого діда, сивого, як стіна.

Дід питає в Олекси: «Йой, хлопче, чого ти плачеш?» А Довбуш у відповідь: «Вовк у мене вівцю вкрав. Як тепер вертатися до пана?» Усміхнувся дідо та й питає: «А скажи, хлопче, чого би ти хотів найдужче?» «Хотів би я мати силу, щоби міг дуба валити», — відказав Олекса.

Дідо тоді витяг із тайстри маленьке трав’яне стебельце та й сказав Олексі, щоб той розтулив рота. А по тому заклав хлопцеві під язик

стебельце та й каже: «Видиш оту березу? Іди зігни її!»

А береза була груба, на три лікті. Олекса підійшов до берези — і зігнув її! Подякував старому файненько і вирішив не вертатися вже до панської служби, а залишитися в діда. Той жив у старезній колибі, схованій поміж густих дерев. Там прожив Довбуш три роки, і той дід навчив хлопця всього, що знав, а потім благословив і сказав на прощання: «Будеш мати силу велику, будеш мати мудрість і невразливість від шаблі та кулі. Але пам’ятай, що не мусиш ти піднімати зброю проти побратимів і не мусиш проливати кров при світлі сонця, бо ясне сонце не любить крові. Силу свою використовуй тільки для добрих справ. Ще мусиш сам собі зброю здобути — чарівний топірець. Він є на Чорній горі в летючого дідька. А його можна вбити тільки ярою пшеницею та ґудзиком срібним».

Тільки промовив це старий — зник, мовби й не було його. А Довбуш роздобув ярої пшениці, урвав срібного ґудзика зі старого батькового сардака та й подався на Чорну гору. Знайшов там собі печеру та й ліг у ній спати. Раптом почувся гуркіт, ніби каміння котилося з високої гори. Довбуш схопив рушницю й побіг до того місця, звідки чувся гул. Зарядив ярою пшеницею, заклав туди срібного ґудзика. Бачить: щось чорне пливе по небу, іскри летять із очей. Довбуш націлився і вистрілив. Щойно вистрілив, те чорне й ударилося в землю. Він підбіг і вздрів нечисту силу — дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив за поясом у дідька карбований золотом топірець. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чортові. Щось завило й стихло. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, що лежав на землі, — аж на тому місці утворилася ущелина. І тоді сказав Довбуш: «Оце печера, яка буде надійним сховищем».