Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця. Страница 37

Я не насмілююся запитати в Мольфара, чи був у нього досвід втрати дару на деякий час. Та й яке це має значення? Це - його шлях, дуже нелегкий і унікальний. Важливо те, що він готовий ділитися частиною свого знання...

Натомість я запитую про інше: на хвилі розповіді Мольфара про власний шлях цікавлюся його життям взагалі. А біографія в нього така ж унікальна, як і той прекрасний магічний дар, що його мій наставник несе вже понад 40 років.

Я знаю, що мій Мольфар - «вроджений». І не просто вроджений. Він належить до справжньої династії, що бере початок від козацьких характерників. І я прошу господаря розповісти про його власний шлях до ініціації...

- Мій предок по батькові -Данило Нечай, один із соратників Богдана Хмельницького, полковник Війська Запорізького.

Не тільки військовими подвигами славний був козацький полковник. Він був знаний ще й як характерник, один із тих знавців людської та небесної природи, які вміли відвести очі ворогам на полі бою, зачарувати пістоль, щоб стріляв без промаху, та шаблю, аби була незламною, непереможною, вміли привертати серця людей та перекидатися на тварин. Багатьох козацьких отаманів вважали характерниками. Такими були перший гетьман Січі Запорізької Димитр Виш-невецький-Байда, кошовий отаман Іван Сірко, Самійло Кішка, Данило Нечай... Про них казали, що неможливого, особливо у воїнській та цілительскій магії, для них не було. Вони могли просто дива творити. Загинув же Данило Нечай у бою - один проти Тридцяти озброєних поляків...

- Моїм першим учителем, - говорить Мольфар, і голос його несподівано теплішає, - стала бабця по батьковій лінії Ганна Денисів. Ще як я був дитиною - було мені років п'ять-шість - то я ходив із нею в гори та полонини по лікарські трави, по коріння. То як я стомлювався, вона мене носила за плечима в торбі, разом із травами. Саме бабця Ганна стала моїм першим учителем любові та співстраждання. До Природи-Матері. До світу. До людей та їхніх страждань.

- У якому ж віці починається процес навчання майбутнього мольфара, якщо це мистецтво передається по роду? - починаю я «опитування за формою».

- Коли мені було сім років, я вперше відчув ці-лительську силу й усвідомив свої здібності. Якось влітку із товаришем пасли ми вівці на полонині. Пекло сонце, а затінку не було. Товариш отримав сонячний удар, у нього пішла кров із носа. Я приклав йому руку до чола - і кров зупинилася. А друг опритомнів, і пригода для нього обійшлася без наслідків. Місяців за два стався ще один випадок: батько разом із сусідою вирубували чагарник на полі. Сусіда розрубав сокирою вену на нозі. Вать-

ко покликав мене - і мені вдалося зупинити кров, поки прийшов сільський фельдшер. Після цього бабця та вуйко почали мене вчити серйозно і готувати до передавання мольфарського дару. Бабця - вона була цілителькою і травознаєю - вчила мене розпізнавати трави й цілюще коріння, лікувати словами-примівками та настоями. Від вуйка я взяв знання іншої мольфарської премудрості. Він був дуже сильним знавцем ритуалів і заклиначем зброї - із усіх Карпат до вуйка Йвана ішли мисливці, аби він примовив рушницю. Щоправда, мені він так і не передав тієї майстерності: казав, що то темний дар і мені його знати не треба. Тож для мене шлях до мольфарського мистецтва почався в дитинстві...

Коли мені виповнилося 12 років, бабця Ганна провела наді мною першу посвяту. Це дуже ранній вік для мольфарської посвяти. Зазвичай обряд ініціації проводили не раніше, ніж у ЗО років, бо наше мистецтво вимагає зрілості, як фізичної, тілесної, так і розумової та духовної. Тобто це була швидше духовна посвята мене мольфарсько-му шляхові, аніж ініціація. Але бабця не мала іншої ради: вона відчувала свій близький відхід із життя, а дуже хотіла передати мені своє знання та свій дар. І недарма відчувала...

- Тож чи має значення, хто саме передає дар? -запитую я.

- Загалом якщо мольфарський чи будь-який інший магічний дар передається по материнській лінії, він значно сильніший, аніж коли по батьківській.

Так завжди вважалося. Так є. Бо жінка сильніше відчуває Природу, вона більш зближена з Матір'ю-Землею, тому дар її міцніший. А в мене дар іде по батьківській лінії, зате він практично не переривався віками: в кожному поколінні нашого роду була бодай одна людина, що займалася магічними практиками, спершу характерництвом та знахарством, потім - після переїзду в Карпати -мольфарством.

-1 коли ви почали практикувати мольфарське мистецтво й лікувати людей?

-До армії я взагалі не практикував - ні як мольфар, ані як цілитель. По-перше, йшли жорстокі сорокові. 1939 року Західну Україну приєднали до УРСР. Моїх родичів викликали до НКВД і вимагали, щоб вони «віддали магію». Вони захищалися - хто як міг. Я, приміром, вдавав дурника - в прямому розумінні слова. Симулював розумову відсталість...

І Мольфар, у якого в бібліотеці понад п'ять тисяч томів і який дає поради багатьом видатним людям не тільки в Україні, весело сміється. І я сміюся разом із ним, уявляючи подібну сцену. Пересміявшись, Мольфар продовжує:

- 1941 року почалася війна. А в наших краях настав голод. Тоді ж померла моя бабця Ганна - та сама, котра була моїм учителем. Померло багато людей. Я їв кору з бука, підбіл і листя подорожника - і так вижив. У кого ж організм не пристосувався до такої їжі, той умер.

Батька мого забрали на фронт. У селі казали, що «Михайло Нечай пішов у москалі», й «чорні хлоп-

ці» погрожували спалити хату, а нас повбивати. Мама з малим братом щоночі спали в іншій хаті -то в родичів, то в сусідів чи кумів. А я втікав до лісу й там спав на соснових гілках. Дуже застудився й захворів на чорний тиф. Кілька тижнів лежав без тями, не впізнавав ні мами, ні рідних, ані хати. Бачив безодню й червоно-багряне море, а навколо мене літали янголи з вогняними крильми. Так уперше я побачив інший світ, світ духів...

А потім повернувся батько. До речі, на ньому теж була мольфа, зроблена дядьком Іваном. Він пройшов із нею всю війну, кілька разів переходив лінію фронту, побував у фашистському концтаборі, втік звідти - і повернувся додому без жодної подряпини.

А я тоді пішов до школи. Вчитися любив дуже сильно. Постійно ходив до вчителів, просив у них книжок почитати. І саме тоді сталася пригода, яка виявила, що крім цілительських, у мене є ще й магічні здібності. Неподалік від нашої хати була військова частина, і одного разу на мене напав собака з тієї частини. Дуже покусав. Я того пса прокляв, і днів за два він загинув під колесами машини. Солдати плакали за тим псом, як за людиною. А я звідтоді усвідомив, наскільки обережно слід поводитися зі словом...

1954 року я повернувся з війська та почав практикувати як травознай-знахар. Як мольфар-маг не працював, бо ще не мав повноцінної ініціації, а без такого «налаштування», без рукоположения наставника молодий мольфар практикувати магії

не може. Я лікував людей травами. Люди приходили та приїздили вночі, щоб ніхто не побачив і не доніс. Навіть високопоставлені чиновники приїздили, із ЦК... Разом із цим я вдосконалював свою майстерність, навчався ритуалів і магічних обря-додій. І коли досяг належного віку, отримав посвяту - від свого діда Нечая, по спадковості.

Святий Пантелеймон — божественний цілитель. Народна ікона. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Так я став повноцінним мольфаром. До мене прийшов мій дух-помічник, дух-покровитель. Ним став святий Пантелеймон, покровитель ціли-тельства. Отже, бабця, котра з дитинства вчила мене травознавства та лікувальних аспектів мольфарства, мала рацію... А швидше за все, вона просто знала. Як кожна мольфарка, володіла яс-нобаченням, хоч і не рекламувала цього свого дару. І кому як не їй було розпізнати головний талант свого онука?! Отак уже понад сорок літ іду цим шляхом...

Щороку до Мольфара приїздить багато людей. Він усіх приймає, та не всім береться допомагати. Чому так? Не впевнений у власній силі?