Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса. Страница 36

х)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лiкарняному. Прокинувся я рано, вiдразу пiшов до ванної кiмнати, i там за всi роки свого вимушеного мовчання наспiвався так голосно, так вiдчайдушно, що голос мiй сiв буквально через пiвгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повiрити в те, що в мене болить горло, могла тiльки параноїдальна людина, котра, як вiдомо, нiкому й нiколи не вiрить. А параноїкiв, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушнi хробаки.

Очiкуючи дiльничного лiкаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вiрнiше, його раптовою вiдсутнiстю, я ввiмкнув телевiзор, i що я там почув? Марина Кухарчук, здоров'я їй на довгi роки, говорила про те, що на Кубi здiйнявся офiгенний смерч, здатний скинути в океан усi тамтешнi готелi. "Смерч такої сили налетiв на Кубу вперше за три десятирiччя". Я потирав рученята. В моїй уявi Васятко тонув, йому не було вiд кого чекати порятунку. "Це саме… - тону!" - кричав Васятко. "Сос!" - волав вiн. "А сам себе тепер сос, панська твоя пика", - промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора пiдкочувався та ще й нажухав на один долар), iз пихою, притаманною вродливим смаглявцям, i пропливає повз нього на човнi. "Бульк", - каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвiнок. Це - сучидло Варвара, питається, як я. "Бiльш-менш, - брешу я, всiм своїм хрипом натякаючи їй, як менi зле. - Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича". "Чого б це?" - перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дiзнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нарадi, а не тому, що хвилюється - може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспiшаючи на роботу? "Злива й смерч в Кубi.

Такi страшнi, такi небезпечнi. Не чули? - спiвчутливо кажу я. - Є навiть жертви". "А, - каже Варвара, - Стасику, не хвилюйтесь i спокiйно лiкуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навiть у вiтальнi, сягала Василевi до щиколотки". Обiзнана наволоч iз поганою новиною. Але - нiчого, нiчого. Ще є фактор - СНIД, та в терористiв щось обов'язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко пiдiйшов до однiєї красунi з метою попiпчитися пiд пальмами. А в неї СНIД. I завтра вiн умре-е-е-е-е. Нi!

Не так. Вiн пiдiйшов до одного здорованя з моїм iспанським словником, i попросив, щоб той його добряче вiдтрахкав. А той i радий старатися. А ще до купи взяли Вiкусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Пiпчилися ви всю нiч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНIД. Ага. I завтра всi ви помрете-е-е-е-е. Чи нi. Вирiшив Васятко трахнути Вiку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м'язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНIД, i завтра всi вони помру-у-у-у-уть.

Дзвiнок. Це - Вiка. "Ой, - зойкнула. - Варвара телефонувала, сказала, що ти захворiв, а нам термiново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водiй". "Слухай, тут так фiрмово-о-о-о-о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода - просто казка. Ми зараз беремо гелiкоптер i вирушаємо на переговори. Ой, усе, па-па, то ми чекаємо на твiй переклад. Цьомики!" А геморой тобi в дупу, сверблячка на пiхву.

Так. О'кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американцiв, i хтось їм каже, що в такому-то готелi оселилися українцi, котрi цiлком пiдтримують полiтику Буша-молодшого, бiльше того, завчасно вiдрядили до США колишнього прем'єр-мiнiстра П. Л. з грошвою понад двiстi мiльйонiв для виборчого фонду… Ось вони входять у лобi. Суворi, з автоматами Калашникова. Частина сiдає у швидкiсний лiфт, частина йде сходами. Вони входять до кiмнати, i що таке - цих зрадникiв уже немає? То де вони? А, полетiли в гелiкоптерi на пiдступнi переговори? Це навiть простiше. Всi терористи криво посмiхаються i прилизують вуса. I от уже палає гелiкоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останнiми падають дупа Васятка й пiхва Вiкторiї, "бульк", це останнє, що можна вiд них почути перед тим, як цi дiрки перетворяться на суцiльну величезну вирву.

Дзвiнок. Це - водiй. Принiс купу паперiв. Сiдає у крiсло, просить води. "Як це ти спромiгся занедужати в таку спеку?" Я бухикаю, треба, щоб вiн нiчого не запiдозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от-от лусне. "Слухай, може накамстролиш менi канапку? Хочу жерти, весь день вiд самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?" Дохворiлися, я на побiгеньках у водiя. Вiдчуваю, що мiй терпець от-от урветься, але агресiя повiсельником гепається на вкриту килимом пiдлогу. Бемц. "Iди на хер, менi зле", - пошепки кажу я. "Холодильник у тебе там? Я сам собi зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати". Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. I тебе звiльнено. Я байдикую. Дзвiнок. Немає щастя без кулемета. Вони живi. Вiкторiя наче захекана, з ким це вона пiпчилася, може, все-таки пройде сценарiй номер два iз хворим на СНIД негром? "Нi, я ще не переклав, бо в мене пiдвищилася температу… Розумiю, справа - державної ваги. Ага-ага. Зроблю". Водiй повертається з кухнi. "Якось ти голодно живеш, нi картопельки в тебе, нi котлетки, нi бананчика, ти що, проти нормальної їжi?" У його руках канапка з чорною iкрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. "Слухай, це печиво взагалi хто готував?" - питає водiй. "Мамця", - щасливо кажу я. Бо я є свiдком єдиної приємної подiї: ця нахабна наволоч їсть вiтамiнне печиво Мартiнi, з висiвками та риб'ячим жиром. "Молодець твоя мамця. Оригiнально, солоне печиво, чудово пiде з пивом". I тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?

Знову телефонує Вiкторiя. "Слухай, я не хочу тебе лякати, але Васятко аж пiдстрибує вiд обурення. Не ганьби себе, ми вже на переговорах, а текстiв iще немає". Я зiтхаю, мене валтують у власнiй хатi, я перекладаю з аркуша. "До зв'язку", - каже ця хвойда. Мабуть, повернеться з казковою засмагою. "До побачення. Робота, я все розумiю, всiм - привiт, ага", - кажу я водiєвi. "Слухай, а в тебе є пиво?" - запитує вiн. Здається, в нього зовсiм iншi плани на цей робочий день.

Паскудство. "А що вмiє твiй кiт? - питає водiй. - Умiє просити на заднiх лапках? А спiвати пiд музику? Я бачив таке американське шоу, де коти спiвали, можна живота надiрвати, так смiшно". Дзвiнок. Припхався лiкар. Дивиться на канапку з чорною iкрою в руках водiя, ковтає слину. "Слухай, може, поїмо?" - питає в лiкаря водiй. "Iз задоволенням", - каже лiкар. "Де в вас тут ванна кiмната?" "Ходiмо, покажу", - пропонує свої послуги водiй. Я сиджу в крiслi, в мене пiдiймається тиск. Терористи не допомогли. В мене жеврiє одна надiя, одненька! Надiя на влучнi українськi ПВО. "I щоб твоїй дружинi компенсацiї довiчно не дочекатися", - бурчу я.

"Та не так уже й довго ви чекали", - каже лiкар. На губах у нього хлiбнi крихти, в руках пиво. "Я б мiг узагалi ввечерi прийти, спробуйте полазити по всiх, це-о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На менi десять будинкiв, i менi нiхто не платить за те, щоб я поквапився, мiж iншим". Я роблю таку пику, щоб вiн зрозумiв, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водiй, каже, що закрив Мартiнi у ваннiй. "Заважав жерти. Вiн щось має до того зеленого печива. Не могли спокiйно пити каву, поки не вигнали його геть, а вiн якось умiє вiдчиняти дверi, то закрили у ваннiй. Знаєш, треба вмiти виховувати тварин, iнакше навiщо їх тримати? Ще й пiд музику не спiває".

"Одужуйте", - вичавлює з себе лiкар, нормально говорити йому заважає салат iз селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водiй назвав "Здоров'я". "А лiкарняний?" - пiдхоплююсь я. "Ось". Вiн передає менi блакитного листка. "Будете їсти здорову їжу, i все буде добре". Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному вiд горiлки ротi. "Три днi? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю". "Попустить. Пива з медом увечерi - i попустить, обов'язково, будете, як огiрок. Я б iще з вами охоче поговорив, але менi треба вiдлити".