»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 117

Олейникова подивилась на Щукіна, знову на Мюллера, потім одвела погляд до вікна.

— Ну, ну, ми чекаємо відповіді. У нас нема багато часу.

— Я не зроблю цього, — тихо сказала Олейникова.

— Так і повідомити Гельмут? — уже суворо спитав Мюллер.

— Повідомте.

— Подумай ще.

— Нічого мені думати! Не зроблю, і все.

Ніби якась пружина відірвалася всередині у Мюллера. Він скочив з стільця, схопив важку в'язку ключів від сейфів, що лежала в нього на столі, і почав навідліг бити Олейникову по обличчю. Голова в неї сіпалася, на лобі з'явилась кров, але вона навіть не прикрила обличчя рукою. І раптом вона схопилась, кинулася спочатку до дверей, потім повернула до вікна, легким стрибком вискочила на підвіконня і почала плечем вибивати раму.

— Тримайте її! — загорлав Мюллер.

Щукін вхопив її за ногу, коли вона вже наполовину висунулася з вікна. Вона навзнак упала на підвіконня. Підбігши, Мюллер стяг її на підлогу і став штурхати ногами…

Рудін протягом усього цього дня марно намагався побачити Щукіна, йому необхідно було переговорити з ним. Ще вчора ввечері він через Бабакіна одержав від Маркова записку такого змісту:

«Попався ще один направлений «Сатурном» агент, який, судячи з документів, повинен був законсервуватись на досить довгий час, аж до післявоєнного. Зізнань з цього приводу арештований не дав. Старков категорично наказує негайно з'ясувати, в чому тут річ». Рудін знав лише одне — що і цього агента послала група «Два ікс». Невже Щукін, як і раніше, нічого не може дізнатись і тому останні дні уникає або не шукає зустрічі з ним?

Повертаючись з їдальні, де Щукіна не було, Рудін зазирнув до Фогеля.

У залі оперативного зв'язку, як завжди, стояв рівний шум, у якому зливалися стукіт ключів на передавачах, писк регенерації і тихий говір радистів.

Фогель стояв біля однієї з рацій і з-за плеча оператора читав радіограму, яку той записував. На обличчі Фогеля був подив. Він побачив Рудіна і жестом покликав до себе. Оператор закінчив прийом радіограми і подав бланк Фогелю, а той, не читаючи, передав його Рудіну.

— Ось до чого вже дійшло, — сказав він. — Ці нікчеми нас вчать.

Рудін, ніби знехотя, взяв бланк і прочитав: «Наше дальше перебування тут вважаємо недоцільним і марним. Відкладання нашого повернення викликає труднощі в зв'язку з наступним переміщенням фронту на захід. Радируйте згоду на наше повернення і його спосіб. Цезар».

Рудін повернув радіограму Фогелю. Той шпурнув її на стіл і сказав:

— Про наступне переміщення фронту вони пишуть так, ніби безпосередньо зв'язані з головною ставкою в Кремлі.— Покликавши чергового секретаря, Фогель наказав йому віднести цю радіограму полковнику Зомбаху, а сам узяв Рудіна під руку. — Зайдімо до мене… за традицією.

Вони зайшли в кімнату Фогеля, де він жив. Рудін не був тут з зими, і його вразило безладдя, що панувало в кімнаті.

— Що це тут у вас? — розсміявся Рудін. — Опис білизни і всякого іншого майна?

Фогель, не відповідаючи, підійшов до шафи, дістав звідти пляшку коньяку, мовчки налив дві чарки, здивовано подивився на порожню пляшку і шпурнув її в куток, де купою лежала брудна білизна.

— Випиймо, Крамер, для ясності,— сказав він і, не чекаючи Рудіна, перехилив чарку. — Не подобається мені все це.

— Що саме?

— Здається, ясно сказано — все, — роздратовано сказав Фогель. — А вам усе, як і раніше, подобається?

— Я працюю, — спокійно відповів Рудін. — І більше нічого не хочу знати.

— Киньте, Крамер! Я б повірив вам, коли б знав, що ви сліпий кретин! Просто ви не хочете або, вірніше, боїтеся говорити. — Фотель насмішкувато поглянув на Рудіна— Пригадую, я вам казав, що моя дружина — дочка дуже багатих батьків. Так ось, ми з нею вже успадкували все їхнє багатство. Її батько, мати і брат загинули в одну ніч: під час нальоту американців на Гамбург. Не стало не лише їх, а, кажуть, і всього Гамбурга. Але я, Крамер, тепер багатий. Після війни приїздіть до мене в гості. Я куплю яхту і збудую дачу на березі моря. Приїдете?

Все це скидалося на істерику, і Рудін трохи розгублено дивився на Фогеля. А той цю розгубленість, мабуть, сприйняв за співчуття і поклав руку на руку Рудіна.

— Спасибі, Крамер. Я бачу, ви розумієте мій стан. — Фогель узяв чарку Рудіна і випив її.— Все, Крамер, дуже огидне. Настав час, що нас вчать набрані нами люмпени, а полковник Зомбах з ранку й до вечора вишукує способи, як дати зрозуміти Мюллеру, що він ставиться до нього лояльно. Тьху! А Мюллер, по-моєму, просто повернувся в свою блювотину, в гестапо, і робить те, що йому наказують з Принцальбертштрасе. Є ще могутній абвер Канаріса чи його вже здали в архів? Іноді мені моя робота тут здається схожою на якусь погану гру. Саме гру. А десь же звершується справжня історія. Одержуєш ось такі радіограми, і хочеться тікати на фронт. Краще загинути від російської кулі в бою, аніж марно морочитися з російськими кретинами, що іменуються агентами абверу. Нісенітниця! З самого початку нісенітниця, а тепер особливо!

— Я знаю, дорогий Фогель, що ви людина настрою, — Рудін співчутливо посміхнувся до нього. — Мине, мине й це. А ось з приводу загибелі близьких прийміть моє щире співчуття. Це горе справжнє.

— Ні, Крамер, — Фогель по-бичачому вперто покрутив головою і заговорив, швидко розпалюючись: — Батьки дружини… Біс з ними, хто вони мені? Плутократи, які по вітальнях і курильнях розповідали анекдоти про фюрера, наживались на його замовленнях для армії. А на мене ж вони дивились як на сумне непорозуміння, яке доводиться терпіти, оскільки їхня донечка віддалася мені, перебуваючи при розумі і в цілковитому здоров'ї. Задавило їх, не задавило — мені від цього ні жарко ні холодно. На їхні капітали я плюю. Адже я, Крамер, солдат партії фюрера за переконанням, а не за калькуляцією. Але дружину все ж шкода: їй вони батьками доводяться…

— Чому ж ви не візьмете відпустку? — спитав Рудін. — Поїхали б до дружини, побули б біля неї, вона ж у великому горі.

— Знову ви про велике горе! Де велике горе, Крамер? Де? — Він кілька разів обвів поглядом кімнату, немовби шукав це горе, і вигукнув: — Воно тут! Невже ви цього не розумієте?

— Будь-яка війна не свято, а така. — тим паче, — якнайсерйозніше відповів Рудін. — І до цього треба було заздалегідь підготуватися. Бо може небезпечно перекоситись погляд на всі події, а поодинокі невдачі на фронті декому здадуться катастрофою.

— Я про катастрофу нічого не говорив, — поквапливо сказав Фогель, здивовано і розгублено дивлячись на Рудіна. — Але ж факт, що волю фюрера перекручують негідники. Згадайте Сталінград. Фюрер хотів дати там вирішальний бій комуністам, а генерали дбали тільки про те, щоб якнайпристойніше втекти звідти. Усі ж про це розповідають, навіть такий обережний Зомбах. А Західний фронт? Чому англосаксонські бандити безкарно нищать наші міста? Де уславлена авіація Герінга? Кажуть, вона розпорошена по всіх фронтах, знову ж таки всупереч волі фюрера. От воно, Крамер, у чому справа і від чого я втрачаю владу над собою. Чому фюрер не доручить Гіммлеру розігнати і знищити саботажників, що засіли в головному штабі? Замість цього гестапо лізе в наш абвер так, ніби саме тут сховалися вороги фюрера, які не бажають коритися його волі. Ви повинні бути щасливі, Крамер, у своєму невіданні. Але ж вперто ходять чутки, що деякі генерали в змові проти фюрера. І якщо люди, йому віддані, бачать усе це і безсилі щось зробити, їм неважко втратити розум. Які тут у біса поодинокі невдачі? Ви б прочитали, що пише мені дружина! Там же, в Німеччині, цілковита паніка. Може, через це я й не хочу їхати туди. Я не винесу зустрічі з нашим тупоголовим німецьким обивателем. Коли фюрер у Парижі, обиватель горлає: «Хайль!», а коли фюрер веде важку історичну битву з росіянами, де перемога здобувається кров'ю, він горлає: «Рятуйте!» Мені не можна зустрічатися з цією публікою — перестріляю. Адже там нічого не розуміють, Крамер. Я безжально написав дружині, що не доводиться дивуватися загибелі її брата, бо він, замість того, щоб іти на фронт, ховався за татову спину. А дружина пише у відповідь, що, мабуть, я тут з глузду з'їхав. Хто, я вас питаю, Крамер, з'їхав з глузду, я чи вони? Будь проклята вся ця порода! А фюрер же передбачав і це. У «Майн кампф» він писав, що постійним завданням партії є винищення в німецькому народі смердючого духу бюргерського міщанства. Вони ж підвели зараз голову, прибравши личину генералів-змовників або спекулянтів, що поховались од війни… Ні, ні, Крамер, довго я цього не витримаю. Я подам рапорт, щоб мене послали на фронт. Усі віддані фюреру солдати партії повинні бути там, де перед очима ворог, а не ця муть… з вашими люмпенами, які не знають нічого дорожчого від своєї шкури. Ми, бачите, повинні їх рятувати, передбачаючи можливе пересування фронту. Ваші бойові кадри, Крамер! Можете, звичайно, бути задоволені своєю діяльністю і дивитись на мене як на неврастеніка, можете! Але мене ви цим не заспокоєте, і повага моя до вас від цього не зросте. Навпаки, Крамер… Мені не до душі сліпі. І ті, хто такими народилися, і ті, хто сліпі з умислом. Розумієте ви мене? А тепер ідіть, я боюсь, що наговорю вам зайвого…