»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 115

Невдовзі прийшли бійці, що несли вахту в яру, і посланий по них Ліднєв. Збуджені, перебиваючи один одного, вони розповідали, що ж сталося в яру.

Перша група гітлерівців з'явилася там, безперечно нічого не знаючи про секретну штольню. Вони спустились відкосом метрів на сто лівіше від лазу і пішли дном яру. Але у них був собака, вони його спустили з повідка, він почав метатися біля лазу і гавкати. Німці підійшли до нього і освітили ліхтариком замаскований вихід із штольні. Вони зрозуміли, що лаз веде в якусь схованку, проте жоден з них в отвір не поліз. Послали одного свого в місто по підмогу, а ті четверо, що залишилися, розташувалися біля лазу і чекали. Потім, чи то їм привиділося щось, чи просто для острашки, вони раптом зчинили стрілянину. Били трасуючими кулями прямо в лаз. Бійці охорони, які бачили все це з другого боку яру, були певні, що на базі вже оголошено тривогу і вживають необхідних заходів, тому вогню по німцях не відкривали, бо це лише посилило б їхню підозру. Але зразу ж до них прибіг Ліднєв, який повідомив, що наші з бази пішли. Бійці вирішили подивитися, що буде далі.

Прибув грузовик, що привіз не менше як двадцять солдатів. Усі вони скупчились біля лазу, світили довкола ліхтариками, приглядалися до слідів. Потім кілька солдатів полізли в штольню. Тоді бійці охорони через яр дали по німцях кілька черг з автоматів. Німці заґелґотіли, швидко розсипалися по схилу і з різних точок, навмання почали стріляти через яр. Бійці охорони були добре сховані в глиняному кар'єрі. Помітивши, звідки німці ведуть вогонь, вони перечекали, поки стрілянина з того боку припинилась, і потім обстріляли помічені цілі. Так зав'язалася перестрілка, що тривала майже дві години, але потім приїхала ще одна машина з солдатами. Німці почали діяти за планом: одні тримали під вогнем яр, а всі інші повзли в штольню. Втративши майже всі набої, бійці охорони залишили кар'єр. На базу вони повернулись без будь-яких пригод…

Двох бійців Марков послав нести дозор біля моргу, а всім іншим наказав лягти спати. Каганець погасили. Густа темрява ніби злилася з тишею кам'яного погреба і, здавалось, придавила людей. Галя Громова намагалася заснути, опершись ліктями на ящик рації і накрившись плащ-палаткою, але спати не могла. Вона весь час бачила перед собою живого Колю, і варто було їй подумати, що зараз він лежить у морзі, серед мерців, як її охоплював такий жах, що вона ладна була закричати. Її душили сльози, але вона боялася, що почує Марков, і зціплювала зуби до болю в скронях. Марков здавався їй зараз людиною, у якої немає серця.

Не спав і Марков. Ніхто не знав, з яким болем він переживав загибель свого юного ад'ютанта. Більш того, він вважав себе винуватцем цієї смерті. Скільки разів повідомляв він Старкова про Колю, про те, що треба б переправити його до Москви, і одразу ж ніби забував про це. Він звик до того, що в довгі години самотності поряд з ним завжди була ця чиста жива душа. Ніхто, крім Колі, не знав, що Марков міг годинами розмовляти з ним про найнесподіваніші речі, відповідати на десятки запитань, які хвилювали хлопчика. Про те, чи є у Гітлера совість. Що там, у небі, далі за найдальші зірки?.. І ось юне життя, яке тільки почало розквітати, обірвалось. І всі плани, що їх будував Марков відносно Колиного майбутнього, про те, що він, напевне, стане хорошим художником, уже ні до чого. Раптом Марков пригадав, що десь на колишній базі залишився альбом з Колиними малюнками. Марков ривком підвівся з підлоги, ніби збирався неайно піти по цінний альбом… Нічого, нічого не лишилося від людини, тільки пам'ять про неї!

В кутку, де була Галя, почулося придушене ридання.

Марков, світячи собі ліхтариком, підійшов до Галі і сів біля неї.

— Не треба, Галю, не треба, — тихо сказав він і, знайшовши руку Галі, міцно стис її.— Не треба, прошу тебе.

— Чому він? Чому він? — хрипко схлипнула Галя.

— Війна, Галю, не вибирає. Це я винен. Гадав, що йти в кінці ланцюжка йому безпечніше.

— Чому він? Ну чому він?

Марков мовчав.

— Боже мій, яка я нещасна! — тихо, з болем мовила вона.

— Ти, Галю, щаслива, — сказав їй Марков. — Дуже щаслива. Ти так гарно розпочала своє життя, тобі багато хто може позаздрити. Дуже багато. Адже ти ще дівчинка, а тут не кожний чоловік вистоїть. Ти, може, ображаєшся, що я тобі доброго слова не сказав за всю твою роботу? Вибач. Але не думай, що я нічого не бачу, не почуваю. Робота така, що серце більше доводиться віддавати іншим. Особливо тим, хто ближче, ніж ми, коло смерті ходить. От загинув Добринін. І одірвався шматок серця. А тепер ось Коля… Ще шматок. Прошу тебе, не плач. Мені дуже тяжко, Галю. Дуже.

— Я не буду, — прошепотіла Галя. — Вибачте.

— А втім, плач. Тільки тихо. Я знаю, від сліз легшає.

— Я одного разу проплакала цілу ніч, а легше не стало.

— Це коли тебе хтось обдурив? — тихо спитав Марков, відчуваючи, як Галя потягла руку. — Мені Коля розповідав про це.

Галя вивільнила руку.

— Ви кажете неправду.

— Він знав, що зробив погано. Пам'ятаєш історію з твоїм портретом? Я здивувався, що ти на малюнку сумна. А він сказав, що ти така, коли залишаєшся наодинці з своїми думками. І ось тут у нього й вихопилося… Адже він дуже любив тебе. Не сердься на нього… А того хлопця забудь. Він не вартий тебе.

— Хіба можна на Колю сердитись? — сказала Галя і важко зітхнула.

Вони довго мовчали.

Кілька глухих ударів уривчастими поштовхами відбилися в підвалі. Із стелі посипалось вапно. Марков прислухався і сказав:

— Здається, наші бомблять. Може, серед льотчиків і твій батько. Ось у тебе, Галю, яке щастя. Ти на війні поруч з ним.

Галя знову зітхнула.

— Посвітіть, будь ласка, котра година? Час слухати Москву…

Розділ 55

Становище німецьких військ на Центральному фронті ставало дедалі напруженішим. І хоча Берлін по радіо галасував про гранітну могутність групи центру, вже з'ясувалося, що граніт цей скидається на глину. В перший літній місяць радянські війська швидкими змінними ударами зрізали неприємні для себе виступи фронту. Всім було ясно, що це ще не головний наступ, але вже очевидна до нього підготовка.

В цей час гітлерівська пропаганда підозріло перестала говорити про другий фронт. Ще навесні Геббельс у промові перед окружними уповноваженими гітлерівської партії, як тільки міг, знущався з імпотентності англосаксів, які затіяли роман з Кремлем і тепер не знають, куди себе подіти від його пристрасних домагань відкрити другий фронт. Промова передавалася по радіо, і регіт нацистських бонз слухав увесь світ.

— Нам смертельно набридла, — кричав Геббельс, — ця нескінченна казочка для нервових, яку мелють Черчілль і Рузвельт! Якщо вони, втративши розум, кинуться через Ла-Манш, вони розіб'ють свої тверді лоби об сталеву могутність атлантичного валу. Ми їм це забезпечимо…

В опублікованій потім газетами промові Геббельса після цих слів ішла грайлива ремарка: «Атлантичний вал овацій». Але саме після цієї промови Геббельса офіціальний Берлін про другий фронт замовк. Тепер ця тема була піддана на розтерзання фейлетоністам і карикатуристам. І лише в травні Герман Герінг на запитання кореспондента про можливість вторгнення противника через Ла-Манш відповів: «Фюрер вчить нас займатися реальними травами, а не балачками, так що давайте поговоримо про щось інше». Пропонувалося думати, що німецьким верховодам справді набридла «англосаксонська казочка», і саме тому вони про другий фронт тепер мовчать. Проте це було не так. Поінформовані люди з-поміж працівників гітлерівського генштабу та й багато хто з генералів знали, що ніякого атлантичного валу насправді немає і що цю «фортецю на заході» вигадав і спорудив у своїй уяві Геббельс. З особливою тривогою до всього, що було зв'язано з перспективою другого фронту, ставились генерали, що перебували тут, у центральній групі військ. Справа в тому, що останнім часом сюди стали надходити накази Гітлера про перекидання дивізій на інші фронти. Обмірковувати накази Гітлера ніхто не наважувався. Генерали, знизуючи плечима, казали своїм підлеглим, ніби у фюрера є точні дані про те, що наступу росіян на Центральному фронті найближчим часом не буде, і він вирішив перестрахувати себе на заході. Потім надійшов наказ Гітлера про необхідність підготувати до зняття з фронту цілої армії. Аж ось коли зробила свою справу давно почата дезінформаційна гра, яку за допомогою захоплених агентурних точок абверу провадила радянська контррозвідка. В хитро й розумно розставлені сіті цієї гри попався Канаріс, а за ним і генеральний штаб гітлерівської Німеччини. Вони повірили, що російська армія готує прорив там, де його найменше можна було чекати. Генерали центральної групи військ могли робити лише одне — у своїх донесеннях у ставку обережно натякати, що російський наступ на їхньому фронті цілком можливий…