Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович. Страница 12

Такої печені він зроду не їв. М'ясо було таке ніжне, що просто тануло в роті. Скіфи оточили вогнище й ножами діставали шматки козулятини з висмалених і порепаних на вогні кендюхів. Усі позаїдалися мало не до вух, у тім числі й грек-супутник, і звідусюди чулися захоплені вигуки людей, які добре потомилися за день і тепер винаґороджували себе смачною вечерею.

Слободан примостився коло чорнобородого грека й підкладав йому найжирніші шматочки, хитро зиркаючи на нього з-під сонцем висмалених брів.

Геродот, попоївши, сидів і з доброю усмішкою стежив за супутниками. В Ольбії його попереджали бути пильним та обережним із варварами, бо ніколи, мовляв, не знаєш, якого коника викинуть тобі наступної миті. Але він сидів серед них і не боявся нікого, хоча й був тут єдиним елліном, коли не рахувати того неприємного чоловічка Гіпербола. Але ж Гіпербол був метек, колишній роб, і невідомо, якого він роду-племені.

Раптом згадавши, що старий метек іде з ними не для розваги й не для торгівлі, Геродот знову спохмурнів, але в сей час підійшов господар валки Тимна Вовкогуб і важко сів поряд.

— Об чім замислився? — для годиться поспитав купець, і Геродот задля годиться ж відповів першими-ліпшими словами, що спали на думку:

— Як звуться всі ваші скіфські племена разом?

— І древляни, й поляни, й сіверяни всі разом звуться «сколоти».

— А багато на світі ваших сколотів?

— Доста, — проказав дід.

— А скільки ж?

— А скільки зір на небі? — Тимна Вовкогуб засміявся й закашлявся, тоді таки відповів по-іншому. — Вельми многі наші люди, Геродоте. Від Чорногори до річки Дани й від моря та Дунаю до полунічних боліт — самі сколоти, або «скіфи», як ви нас називаєте. Але скільки нас — таки не відаю.

— Як то?

— А ти відаєш, скільки є твоїх еллінів?

— Кожен поліс те відає. До прикладу, в Атенах та навколо Атен — двісті п'ятдесят тисяч з метеками та робами.

— Атени — то мала земля, Геродоте. Можна пішки в один день пройти з краю в край. Нашу ж землю й за півтора місяці не перетупаєш. А скільки людей живе на ній — того ніхто не відає. Коло Мертвоводу стоїть котел мідний вельми великий. Ти зможеш побачити його по трьох днях сам. Речуть, наш давній басилевс Велеполк, Аріант по-вашому, замав хотіння: скільки під його рукою воїв? Отож і звелів кожному воїнові принести по одному наконечнику стріли. Всі поприносили, бо Велеполк вельми лютий був, і назносили добру купу наконечників. Басилевс велів перетопити їх і відлити з тої міді котел. Та посудинка й досі стоїть на березі Мертвоводу.

— Велика посудина?

— Ого!..

— Скільки амфор уміщає?

— Три тисячі й шість сотень амфор, Геродоте. Історик від подиву аж заблимав. Найбільші котли, які йому доводилося бачити, вміщали не більше шестисот амфор. [28] Усі притихли й намагалися збагнути не дуже добре зрозумілу їм балачку, яка велася грецькою мовою.

— А який завтовшки той котел?

— Пальців шість буде.

Чорнобородий еллін узявся за голову. Стільки людей було й справді важко уявити.

— А коли се було? Коли жив басилевс отой — ще перед вашою раттю з персами?

Старий купець кивнув:

— З Дарієм ратився шістдесят двоє літ тому Велеполків прапраправнук Боримисл.

— Боримисл? Як се ім'я по-нашому?

— Як по-вашому?.. — старий намагався згадати, як греки називають сього басилевса. — Боримисл по-вашому, мабуть, Спарґапіт…

Геродот здивувався:

— Ще один Спарґапіт? І басилевс аґафірсів так зветься…

Се нагадало всім про недавню подію, й люди принишкли, чекаючи, що скаже на те старійший серед них. Тимна Вовкогуб відповів:

— Витислав, чи Спарґапіт по-вашому, вбив нашого басилевса Велеслава. А Велеславів отець Боримисл розтрощив Дарія персіянина й зветься по-вашому… Ідантірс! — пригадав-таки Тимна.

Запала ніякова мовчанка. Скіфи принишкли через те, що старий порушив заборону: згадав ім'я небіжчика, якого ще не встигли поховати. Геродот же знітився через те, що знав більше за сих людей, хоча й волів би не знати. Він лише зітхнув:

— Многі скіфи, вельми многі…

Тут у розмову, вибачливо глянувши на діда Тимну, встряв Слободан. Підгорнувши докупи жар у багатті, він сказав:

— Речеш, елліне, «скіфи»? Так тих «скіфів» не вельми багато є. Вони жиють угорі, за Ірпенем, під Прип'яттю, в древлянській україні.

— То люд інакший, ніж ви?

— Одне слово — «скіфи»… — на еллінський лад сказав Слободан, а по-грецькому «скіф» означало «похмурий» Усі навколо багаття засміялися, бо хоча Слободан і не сказав нічого кумедного, але щохвилини міг сказати, й усі те знали й сміялися наперед. — У!.. — стулив губи Слободан. — Вельми страшні люди оті древляни, у-у!.. А ще страшніші — бродники…

— Що ж вони чинять?

У Геродотові сидів демон історика, й кожне слово важило йому дорожче від золота. Він знову повторив:

— Які ж вони?

— Кучматі, похмурі й не вмиваються. А як і вмиються коли, на велике свято, то втираються рушниками з людського волосся.

Народ притих. Такої казки ніхто не чув навіть із вуст Слободана.

— Як то «з людського»? Тчуть?

— Та ні! — вдавано нахмурився Слободан і нишком підморгнув дідові Тимні, мовляв, не заважай. — Не тчуть, а здирають з ворога!

— Що здирають?

— Скіру на голові.

Геродот з переляку тільки язиком цикав. Таки ж варвари є варвари, хоч він допіру й казав, що скіфи — найрозумніші за всіх людей. А Слободан не переставав лякати:

— Хто більше таких скірок має, той є найліпший серед отих «скіфів».

— І що ж вони з ними… роблять?

— Носять при собі, — не моргнувши оком, теревенив Слободан. — І на паска чіпляють, і комоням на вуздечку…

— Й утираються ними? — перепитав Геродот.

— І втираються.

Історик не знав, що й казати. Се зовсім не в'язалося в його мізкові з людьми, які сиділи навколо нього й незлобиво посміхалися.

— Та що там утираються! — зиркнувши знову на діда, мовив Слободан. Дід удавав, що не слухає його теревенів. — Що там утираються! Кожен скіф, убивши ворога, випиває його кров!

— Нащо?..

— Аби перейняти силу ворогову.

Тимна вже не витримав і сказав своєю мовою Слободанові:

— Пощо дуриш чужоземця, отроче?

Слободан, не дивлячись на господаря, відповів йому теж по-своєму:

— Нехай. Нажену трохи жаху на сих еллінів. Дужче бояти-ймуться. — Й почав знову по-еллінському. — А которого супостата візьмуть у полон, то виколюють йому віча.

— Для чого?

Все те було таке нове Геродотові, що він перестав навіть жахатися.

— Для чого, питаєш? Щоб, як збивати-ймуть масло, не виділи, де масло, а де сколотини.

Почувши знайоме слово, Геродот здивувався й заходивсь розпитувати, що таке «сколотини», бо вже не раз чув те слово в розмовах скіфів між собою. Слободан почав пояснювати грекові, що таке, але греки масла не вживали й пояснити було важко. Розвівши руками, юнак сказав:

— То таке молоко.

Й раптом йому спало на думку щось нове, й він засміявся тій думці, й усі довкола в передчутті нового жарту й собі завсміхались.

— То молоко таке, кобиляче.

— А, — згадав Геродот. — Я відаю. Кобиляче молоко п'ють і масагети.

— А відаєш, як скіфи доять кобил?

— А як?

— Удвох.

— Чому вдвох?

— Один тягне за дійку, а другий бере рурку, встромляє кобилі й дме.

— Яку рурку?

Геродот уже відчув, що з нього насміхаються, й собі розтяг вуста.

— Кістяну рурку. Щось таке, як сопілка.

Всі раптом уявили собі ту картину, й над берегом знявся несамовитий регіт.

— Ось годі тобі крутити! — не всидів старий Тимна й звернувся до Геродота: — Ходімо вже до нічлігу, бо рано вставати, з сонцем.

І коли регіт улігсь, а Геродот вайлувато підвівся, Слободан спитав його:

— То як, елліне, повідаєш се своїм суплемінцям? Поймуть віри тобі?

Геродота не образили такі вигадки. За час мандрів своїх він наслухався доволі всяких байок і всі їх повписував до книги своєї. Він одповів молодому скіфові: