Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович. Страница 14

Ведучи за трапезою неквапливу й не дуже важку розмову, Кіно раз по раз перезиралася з Гіперболом, не знаючи, як почати про те, що було звечора домовлено, й чи взагалі починати зараз, отут, за обідом, певно, краще по тому, коли вона лишиться з сином сама

Нарешті вона не витримала й сказала те, що найменше важило:

— Гіпербол продає в Ольбіі гарну садибу, Скіле.

Вона навіть ім'я синове перевертала на грецький лад, а й розмовляли всі троє по-грецькому.

— Вже ж маєш, — байдуже відповів Скіл-Соболь. За брамою двору на пустирищі юрмилися його вої, три сотні можів, яких він узяв із собою в дорогу. Йому майнуло, що добре було б не мати їх поряд себе бодай отут, у сьому домі, та він тепер був басилевсом усіх скіфів, а басилевсові не личило їздити самому навіть до рідної матері в гості. Тоді перед очима виріс образ молоденької чорноокої роби, яка разів зо п'ять промайнула сьогодні перед ним у довгих рясних штанях, і він спитав матері:

— Як речеться ота твоя роба?

Кіно знала нахили свого сина й потурала їм, одколи він став дорослий. Але на думці в неї зараз було інше, й вона нетерпляче відповіла:

— Речеться Парміс. Вона персіянка. Я купила її того літа на ольбійській аґорі. — Й мимохідь подумала, що пришле ту робу синові на ложе, але се буде потім, увечері, а зараз треба поговорити про інше. — Я не для себе кажу про ту садибу, — зиркнувши ще раз на старого метека Гіпербола, завважила вона.

— Тоді для кого ж? Чи не для мене?

Кіно витримала синів посміх і ствердно кивнула:

— Таки ж для тебе, Скіле.

А метек узявся розхвалювати садибу Велика, в гарному місці, над самою аґорою, коло храму Вакха, та й візьме він недорого, майже задурно віддасть, і то з великої любови до Скіла та його вельмидостойної матері. Скіл-Соболь не переставав посміхатися.

— Знай, трапедзите, — сказав він Гіперболові, — коли б я замав таку хіть, міг би завалити садибу твою горою золота. Чи ти несвідомий, з ким маєш розмову?

Гіпербол, червоніючи, почав виправдовуватись:

— Як то! Як то, басилевсе! Чи ж ми, бідні, не знаємо, хто тепер тримає в руках Ареїв меч! Але ж пощо басилевсові розкидати своє золото?

Та великий князь усієї Скіфії вже й забув про се. Кивнувши до роба, який допіру зайшов, він звелів улити в чорний вухатий полумисок чистого, не розведеного вина. Роб негайно виконав наказ, а Кіно притамовано зітхнула. На вічі їй виступили дві сльози й затремтіли там. Ціле житія своє вона силкувалася прищепити синові еллінські звички Він і справді розмовляв по-грецькому, мов родовитий громадянин Істрії чи Ольбіі, але отой його наказ робові геть засмутив її, бо нерозведене вино пили лише варвари. Невже, ставши басилевсом скіфів, син стане й справжнім скіфом, одцуравшись усього того, що всотав із материним молоком?

Гіпербол помітив сльози в очах княгині-вдови й більше не заводив розмови про садибу. Кінець симпозію [33] пройшов у повній тиші.

Виглянувши з воріт на своїх воїв, Скіл-Соболь повернувся назад у кімнату поряд з ґінекеєм, де завжди спав, і заходився перевдягатись. Він скинув золотом помережану свитку й такі самі штани, шнуровані на ногах від халяв майже до гори, скинув червлені чоботи й узув сап'янові сандалі, тоді вдяг білий тонкий хітон і накинувся зверху легкою червоною хламидою. Й коли вийшов у дворик, мати сплеснула руками:

— Істинний еллін!.. Тільки…

— Що?

Вона подумала й кивнула на синову голову

— Отой чуб, та борода…

Брита голова та брите підборіддя, а надто ж кіска оселедця на голові тільки їй робили його схожим на скіфа, голомозого й вусатого, й се боляче кололо княгині серце. Колись, як був підлітком, вона вдягала Скіла-Соболя в усе грецьке, й волосся кохала йому по-грецькому, майже до пліч, а тепер ота ненависна їй варварська зачіска мовби віддаляла од неї сина.

Скіл-Соболь одчув се, й йому стало шкода матері. Схотілося зробити їй щось приємне, й він геть несподівано й для самого себе спитав.

— Що просить метек за свою садибу?

Кіно аж брови скинула.

— Півталанту срібла.

— Речи йому, що володареві Великої Скіфії не личить купувати такої дешевизни. Даю три таланти

— Слава безсмертним олімпійцям! — підняла мати руки до неба, тоді поклала їх собі на голову, щоб благословення кумирів не оминуло її. — Ти істинний еллін, Скіле.

Ввечері після трапези вони сиділи вдвох у невеликій світлиці-екусі, ліворуч од ґінекея й таламуса, де Кіно за свій вік так жодного разу й не спала зі своїм законним можем. Єдине віконце екуса було завішено, на тринозі блимала череп'яна лампада, й від неї приємно тягло гореною оливою. Кіно вперше за цілий день згадала покійного можа, й Скіл-Соболь був дуже здивований. Вона сказала:

— Ще мине дві неповних декади, й ти підпережешся мечем Арея.

Син не відповів. Йому хотілося, щоб мати швидше йшла в свій удовин таламус і дала йому спокій, тоді він перекаже робові-домажиричеві, щоб привів до нього ту молодесеньку чорнявочку Парміс у широких мотнистих штанях. Але мати спитала щось таке, від чого він і думати забув про персіянку:

— Й коли ти збереш рать на тих аґафірсів? Кров отця твого не відомщена.

Скіл-Соболь довго вдивлявся в материні вічі, але вони в півтемряві екуса здавалися так само чорні й незворушні, як і допіру. Він знав, що мати все життя ненавиділа свого можа-варвара, й тепер не відав, як їй одповісти. Вітцева кров і справді волала до помсти, й сього вимагали всі закони: й еллінські, й скіфські. Й тільки новому володареві не хотілося братися до меча. Витислав же, великий ксенж лужичів-аґафірсів старий і вельми хитрий у ратях та звитягах…

Він ухилився од прямої відповіді на материне запитання:

— По декаді з половиною лиш опережуся мечем Ареєвим. Що зараз про се мовити?

Він був стомлений важкою дорогою, але вічі його зблискували зеленавою памороззю, й Кіно знала, що йому зараз на умі, й полишила його самого. Й уже в своєму сумному таламусі, роздягшись до сну, вона почула, як син її неголосно гукає старого домажирича:

— Робе!..

Вона сама сказала домажиричеві, що слід робити, й незабаром, не чекаючи другого поклику, вичовганими плитами дворика залопотіло дві пари босих ніг Біля дверей під перістилем вони втихли, й Кіно чула, як спершу ввійшов роб-домажирич і пролунав голос її сина:

— Речи персіянці помити мені ноги.

Й тут таки до екуса з мідною мискою-лутерієм у руках увійшла Парміс. Певно, син здогадався, що мати давно вже берегла сю азійську перлинку для нього.

А берегла вона й для нього, й для такої саме часини, як сьогодні.

Лишивши Гіпербола в домі Кіно, Геродот пішов у супроводі малого роба блукати селищем. Воно тяглося понад урвищем річки з гіркою, мов отрута, водою, тоді, переступивши теремницю великої княгині Кіно, бралося над берегом Бога, теж стрімким і вривистим, і скрізь поза садками, під стрільчастими тінями яворів біліли чепурні стріхаті оселі, заґородившись од вулиць тином Почалося справжнє літо, й у селі не було ні душі Геродот поспитав свого супровідника:

— Що сіють орачі? — Хлоп'як не зрозумів його.

— Нині вже не сіють, а сапають, кіріє.

— Та ні: питаю, що взагалі вирощують орачі ваші?

— А-а! Й жито, й пашницю, й сочеву, й просо…

— А Цибулю?

— Сіють.

— А часник?

— І часник.

— Ти ба!

Геродота найдужче здивувало, що скіфи садять часник, так само, як і його співвітчизники. Тоді він вирішив перевірити розповіді вчорашнього балакуна й спитав:

— Ну, а. кобил доять?

— Кого-о? — не зрозумів хлопчик, але тільки засміявся, вирішивши, що сей еллін з нього кпинить. І на всяк випадок змінив балачку — Коли речеш іти до котла того, то ходімо, бо вельми далеко За аж он тим поворотом, за лукою.

Геродот зняв капелюшка з собачої скори, витер чоло й знову накрив голову, тоді цюкнув палицею й мовив.

— Аште. [34]