Спалах - Винничук Юрій Павлович. Страница 1
Юрій ВИННИЧУК
СПАЛАХ
Оповідання, повісті
Оповідання
ЛІТОПИС ВІД РАВЛИКА
Вітер війнув сильніше, і плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холодні вітражі дерев, неба, за мить вони знову з’являються. В куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки.
Ось і моє відображення у воді. Який в мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся їх зупинити, проте вони течуть, просочуються крізь пальці і — хляп-хляп — у воду: круги побігли, бігли… далі знову спокійно. Тільки батько випростав руку і:
— Там… там…
Рука вказує на воду (на обличчі сірий знак страху)… він більше нічого не каже, раптово повертається і швидким кроком простує додому. Я хочу його наздогнати, щось лагідне таке прошелестіти (наприклад: …), але якась сила змушує мене вклякнути коло води і пильно вдивлятися в глибінь. Тепер і я відчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.
Раніше я говорив: «…в куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки…», але тепер я зрозумів, це все виглядає далеко не так спокійно — ці рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи їхні чіткі й синхронні. Кілька пуголовків непорушно завмерли при самім березі й стежать за мною. В мені спалахує гнів, якого й досі ще не можу пояснити для себе, настільки він несподіваний і безглуздий. Отже, виламую лозу і намагаюся тих пуголовків розігнати. Раптом дивна сила вириває з руки прут, і він зникає під водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, інакше полетів би сторч головою з берега. Лють заволоділа мною, штовхаючи на ще безглуздіші вчинки: збираю камінці і шпурляю ними. Враз ті самі камінці летять у мене з води, рятуюся втечею, вони мене б’ють по спині, по голові…
Не знаю, чи справді відчуваю позаду сміх, чи це мені тільки здалося.
Батько зачинився в себе в кімнаті, цілий день не з’являється. Надвечір мама пішла до сусідки, і ми можемо перекинутися кількома словами. Батько насуплений, руки за спиною, плечі опущені.
— … … …?
Але я не розчув.
— Ти бачив? Бачив? — повторює він.
— Так. Я виламав лозину і пробував їх розігнати, але щось мені вирвало її з рук… потім кидав камінцями, а ті верталися в мене…
— Ти надто нерозсудливий.
— Бо мені невідомо нічого.
— Я вже кілька ночей бачу один сон: вода виходить з берегів, і риби, пуголовки, жаби, водяні жуки і тритони вриваються в наші будинки, захоплюють їх, нас топлять, наче кошенят, і вся земля тоді починає належати їм.
— То ти навмисне повів мене до ріки?
— Я знав, що ти словам не повіриш. Тепер ти переконався, які вони дужі?
— А якщо їх закидати динамітом?
— Буде те саме, що й з камінцями. — Пальці його нервово бгають обрус. — Але я спробую з ними домовитись, — каже він, покусуючи губи.
— Про ненапад?
— Можливо.
— Чи про союзництво?
— М-м…
— Невже ти станеш одним з них?
— З ними заодно також равлики.
— Ще ліпше!
— Я знаю, що ти мене осудиш, але зрозумій (голос його тремтить, обривається тут-там, тихне)… інакше не можна (затихає)… ми не маємо сили…
Батько перевдягся в новий костюм і пішов на річку.
Вже вечоріло, і той самий вітер, що гуляв уранці над водою, грався тепер фіранками й шторами, жмут сухого листя кинув у кімнату. Зашурхотіло… Я хочу захистити себе від нього, від його подувів, але відчуваю, що гублю тіло, і воно стає мені чужим і далеким. Бачу себе збоку — ось стою такий безпорадний і стежу за батьком, що вертається з річки, вертається розхристаний, мокрий, хода його втомлена, і весь він як жмуток осінньої зжовклої трави. Стою — я і не я. І вже розумію, що батько несе лиху вість, але втішаю себе надією, що він її виголосить тому другому «я», а не мені, бо я вже відділився від себе і принишк за шторою.
— Вони розлючені й не хочуть розмовляти (рукави і холоші в зелених водоростях, мокрі сліди на підлозі)… але я так просто не капітулюю, я буду боротися (робить театральний жест, хоче виглядати спокійним, підморгує).
Коли повертається спиною — бачу маленький горбик. Цей горбик ще буде рости.
Батько цілими днями пропадає на річці, повертається мокрий, мама каже: він так змінився. Горб усе росте й росте, правда, повільно, але не настільки, щоб цього не можна було помітити. Сам він зменшується в тілі, худне, скидається на підлітка. Часом приносить свіжі новини… часом нічого…
— До них приєдналися слимаки, слизні й мокриці… Проте вони з ними так не рахуються, як із равликами. Ці в них займають високі пости…
— Річка вийшла з берегів на півметра…
— В озері з’явилася невідома риба… Мабуть, це резидент з іншої водойми…
— Мене познайомили з нею. Вона задоволена з моїх намірів допомагати їм і обіцяла поклопотатися про документи, які б підтверджували, що я й насправді равлик…
— Річка вийшла з берегів на метр…
Якось він приніс у кишені великого равлика і, вказуючи на мене пальцем, сказав:
— Це мій син, він відчуває до вас велику симпатію… Мій син з дитинства мріяв стати равликом… Інші діти: хто — літуном, хто — морцем, хто — міністром, а наш — тільки равликом… Особливо йому до вподоби ваш принцип: все своє ношу з собою.
А равлик:
— Угу… угу…
— Сину, вони мене дуже просили, щоб ти написав для них гімн.
Равлик поважно киває ріжками, батько розмахує руками, проголошує патетичні слова.
Батько все дрібнішав і дрібнішав. Взимку він заховався під шафу, туди і їжу велів подавати й не перешкоджати дурницями. Звідтоді ми його бачили дуже рідко. Мама вдягла траур і всім каже: наш батько помер… Її можна зрозуміти — не дуже приємно, коли хтось із рідні раптом захоче стати равликом.
В кінці лютого батько почав з’являтися, ці його відвідини завше були зненацька — вирине із якоїсь шпарки в підлозі, помахає привітно ріжками і зникне. Деколи, правда, передасть останні новини. Але все одно було приємно, що нас не забуває.
Мама, бувало, заплаче, а я втішаю: наш тато виконує вельми важливу місію. Мама залишає крихти їжі по кутках, щоби татко міг підкріпитися. Час від часу готує його улюблену зупу і виливає ложка по ложці в шпарки.
Навесні до водяних мешканців і равликів приєдналися плюскви, прусаки і мурашки. Павуки вперто зберігали нейтралітет, хоч і постачали їх зброєю. Ми ходили по хаті дуже обережно, боячись розчавити когось із союзників. Проте без прикрощів не обійшлося. Одного разу батько відпочивав у вазонку, і я залив його водою, він мало не втопився. Іншого разу мама сіла на крісло, забувши перед цим оглянути його… Почувся легенький хрускіт. Мама перелякано зірвалася на ноги — жалюгідні рештки роздушеного равлика виднілися на спідниці й на кріслі. Ми не на жарт схвилювалися, мама хутко витерла крісло, а спідницю шпурнула у вогонь.
Наступного дня з’явився наш татко і заспокоїв — виявилося, що той равлик був дезертиром, до того ж із поглядами, які йшли врозріз із зовнішньою політикою союзників. Так що нам навіть прислали подяку за знищення цього ідейного ворога.
Коли розквітли вишні, минув мій страх, я перестав боятися води, і те, що можлива війна, вже не діяло на мене так гнітюче. Батько переселився в сад, там його часто можна було бачити разом з іншими равликами на грядках.
На початку червня він весело привітав мене:
— Війну відстрочено! Ми домоглися миру!
— Тату, — сказав я з журбою, — тепер ти зможеш до нас повернутися?