Спалах - Винничук Юрій Павлович. Страница 3

Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох боків шипшиною і терном, узвіз котиться до Кривої долини і там губиться. Ноги склизькають по вимоклій розлізлій землі.

За воротами озирнувся, побачив у вікні її обличчя. Відгорнувши фіранку, стежить за мною, і я мовби чую: «Не йди!»

Похмурий полудень приймає мене в сіру свою прохолоду, волога насторожена тиша війнула з долини.

Я скинув з плеча рушницю і сповільнив крок, щоб не сполохати передчасно зайців.

Коли Архип Каленик дізнався, що я купив рушницю, щоб полювати зайців, то скрушно похитав головою.

— І хочеться ото вам клопоту? За моєї пам’яті ніхто не вполював тут хоч би й облізлого якого.

— Доки не помацаю — не повірю.

— Але ж це безглуздо. Є набагато ліпші способи убити час. До того ж абсолютно безпечні.

— І хочеться вам вірити у ці нісенітниці? Мені особисто давно вже кортить провчити цих зайців. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.

— Невже вони вам аж так допекли?

— Більше допекли всі ці байки, що точаться довкола них.

— А коли я вам скажу, що то не зайці?

— Не зайці? Як не зайці?

— А так… Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно — ну як от від хати до хвіртки… а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а не дійдеш. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся — пропало те світло.

— Що ж воно могло бути?

— Може, то дрібнолюдки або чеберяйчики скарби свої проти місяця сушать, — Каленик хитро всміхнувся.

Я сів на камінець, закурив і став чекати. Всенька долина була всіяна малими й великими камінцями, де-не-де височіли й здоровенні упівзросту, а то й у зріст людський брили. Вони замшіли, взялися повійкою, з тріщин стирчали ріденькі борідки трави. Місцина, як для зайців, не дуже підходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, і якщо заєць сидить непорушно, його годі запримітити, хіба, йдучи, просто наткнешся на нього. Я підважив ногою величенький камінець, і він покотився вниз, пригинаючи обабіч себе стебла папороті. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, підскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, і завмирали десь у глибині долини в кущах шипшини й глоду. Тоді підважив ломакою цілу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи менші камінці, і вже їх ціла компанія понеслася вниз, аж папороть зашипіла розлючено.

І тоді я побачив його. Він вискочив з трави, пірнув, знову вискочив і так стрибками помчав перед очима. Я прицілився й вистрілив.

Але схибив. Заєць утік. Тут же з’явився інший і, так само високо підстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущів. Я вистрілив удруге. На цей раз заєць більше не вистрибнув. Я з радісним вигуком побіг до того місця, де помітив його востаннє. Мені не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплі крові на камінні. Але самого зайця не було. Трохи далі — знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись із живучості цього зайця, адже він мусив стратити досить багато крові, якщо так щедро позначив мені дорогу. Висока колюча стіна розквітлого терну перепинила шлях, там у гущині губилися, мабуть, останні сліди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподіванки — заєць сидів у кущах і дивився на мене, дивився з такою, люттю в очах, наче то був не заєць, а роздратований пес. На мить я завмер у нерішучості, та заєць не тікав, і я став гарячково обдумувати ситуацію. В ті кущі не пролізу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, попала в задню ногу, вона вся червона, а довкола ціла калюжа. Це неймовірно — у зайця не буває стільки крові. Я згадав, що сліди, які він лишав по собі, були теж надто насичені, кров виднілася і на стеблах папороті, а тут і на гілках та листі. Мене пойняв незрозумілих страх, може, внаслідок цього лютого погляду, який розпинав і четвертував, погляду, якого я не здатний був витримати, і одвів очі. Намагаючись не робити різких рухів і не шуміти, дав гілкам зійтися докупи, а тоді хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрівся із цими ненавидячими очима. Видно було, як шалено б’ється його маленьке серце, — груди пульсували в нервовому ритмі, а калюжа крові усе збільшувалася. Мабуть, він відчуває біль, подумав я. Чому ж він тоді сидить так непорушно? Спробував уявити себе з пораненою ногою, власне, не уявити, а пригадати, як в армії випорснула мені рельса з рук і впала на ступню, — я качався по гравію, очманілий від болю, скручувався і розкручувався, наче одірваний хвіст ящірки, виючи так, що чути мене, либонь, було до наступної станції, потім виявилося, що нічого страшного не сталося, лише невеличка тріщинка.

Навів на нього рушницю і помітив, як спалахнули подив і розпач у його очах, наче сподівався він чогось іншого, того, що мав я вичитати з його погляду і зрозуміти — щось там було ще, крім люті, щось там було таке, на що я не звернув уваги, а тепер болісно хотів пригадати, наче від цього залежала моя власна доля і подальше життя, але пам’ять моя не повертала нічого поза тим його гнівом. Палець отерп на цинглі, рясний піт вкрив чоло, на душі стало гидко й моторошно.

Він не тікав, уперто вдивлявся в мене і, здавалось, читає мене, мов буквар, читає мене — вбогого і порожнього, бо саме таким я і був на ту хвилю. Невже він не мав сили хоча б відповзти трохи далі, хоча б зрушити з місця? Може, розуміє, що тільки-но він це зробить, як одразу ж вистрілю. Це знав і я, чекаючи, коли ворухнеться, та заєць стримів закам’яніло на місці, й вуха його стирчали, а в очах з’являлися криваві прожилки, наче спалахували вогні далекого міста, гасли і знову спалахували, бо то була, певно, єдина мова, якою ще міг зі мною порозумітися, — мова крові. Тільки мені вже не зрозуміла.

Цей погляд скоро розколе мене, мов горіх, і вилущить, я вже чув, як стає важко дихати, ніби щойно пробіг не знати яку велику відстань, ще трохи — і серце моє буде битися в одному ритмі з його малесеньким наляканим серцем. Розумів усе безглуздя цих міркувань, але не міг себе пересилити, щось більше, ніж страх, заповзало в мої груди… І тоді я гаркнув на нього. Хотів гукнути щось таке — «а тю!», чи що, — а вирвалося хрипке гарчання, чи від набіглої повен рот слини, чи від того уявного бігу, після якого почував себе вимученим і з гіркою печією у горлі.

Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад мої сили, я не міг покинути здобич у цих кущах і, підібгавши хвоста, наче битий собака, поплентатися домів. Мусив піти звідси переможцем, адже це я цар природи, а не він, як же він сміє мене упосліджувати цією жахливою своєю стійкістю, скидати мене із моєї вершини, займати місце, яке судилося мені од віків? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурів замайоріла і залопотіла прапорами, і тоді з таким запалом, наче знищую все зло і всю несправедливість світу, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну місію, вірячи, що за спиною моєю усе людство, — натис на цингель.

Очі зайця спалахнули, але не помітив я в них уже подиву, удар відкинув його і повалив на бік, розірвавши пульсуючі груди.

Палицею підсунув його ближче, взяв за вуха і витяг з кущів. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвічі важчий від зайця такої ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сіріти, мряка поволі сповзала в долину, і радісно приймала її папороть.

Почував себе легко й піднесено, наче щойно скинув з плечей неймовірний тягар. Але тут почув у траві писк, миттю нахилився і побачив мале зайченя, воно зіщулилось і припало до землі. Мені щастить, усміхнувся я, малий буде дуже втішений. Схопив зайченя за шкурку і, посадивши в капелюха, поніс додому.