Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх. Страница 22

— Та хіба ж ви вчора були тут?

— Ні… А хто ж це плаче, Шорупе?

— Цього ніхто не знає. Всяке кажуть. Взагалі краще не згадувати про такі речі. Якщо бажаєте, можна буде завтра вдень піти з ким-небудь і подивитися на цю мечеть.

— Ні, ти скажи, — наполягав Бхомбол, — обов'язково скажи, хто там плаче!

— Я живу на східному кутку села, — почав Шоруп. — Ще змалку я чув про цю мечеть від своєї тітки. Ніхто не знає й не пам'ятає, коли її збудували. Вона стояла споконвіку і споконвіку була занедбана. Навколо неї росте кілька старих смоківниць і лісових яблунь. Прямо перед мечеттю — став; вода в ньому червонувата, сходи розвалені і подекуди вгрузли в землю. На березі ставу кілька могил. Західні й південні береги вкриті джунглями. Іноді в обідню пору під деревами, що ростуть довкола мечеті, пасуться кози й корови, але вночі туди ніхто не ходить. Навіть удень у тих місцях страшно… На південному березі ставу в джунглях стоїть старий покинутий будинок. У ньому ніхто не живе… Ну та досить, ваша світлість, ходімо!

— Або ти розповіси мені все, — нетерпляче вигукнув Бхомбол, — або я не піду далі!

— Я двічі був там, — вів далі Шоруп. — Дід божевільного^ якого ви зараз зустріли на дорозі, служив тілохранителем у пана Мірзи. Він був надзвичайно дужим юнаком. Раніше він жив у селі Модхугонді, потім переїхав сюди і збудував дім. Якось опівночі він ішов дорогою біля мечеті. Зненацька він почув плач. Місяць світив ясно. Підійшовши ближче, юнак побачив, що на розвалених сходах біля ставу сидить жінка-мусульманка. Вона плакала й била себе в груди. На голові в неї був барвистий платок, на ногах — черевички, гаптовані золотом, коралі на шиї, золоті персні, усипані діамантами, так і палали на її пальцях. Вона була в шовковій сукні. Поруч з нею на сходах лежав дуже гарний хлопчик. Голова в нього була відрізана, і кров стікала сходами прямо в став. Юнак спитав жінку, чого вона плаче і ким доводиться їй цей хлопчик. Та тільки-но він це спитав, усе зникло. В ті часи при храмі жив один мусульманський святий, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він узяв за руку юнака і одвів його додому. Після цього той збожеволів. «Що я бачив! Що я бачив! О, аллах!» — весь час повторював він. Все життя, до самої смерті він повсякчас повторював ці слова, як тільки починало смеркати… Ну, от ми й прийшли…

Бхомбол був такий захоплений розповіддю Шорупа, що й не помітив, як вони повернулися на місце святкування.

— Але ж, Шорупе, — опам'ятавшись, спитав він, — коли дід цього чоловіка збожеволів, як же він міг так докладно розповісти про все, що бачив на березі ставу?

— Різні бувають божевільні, — непевно відповів служник. — Ви тільки ніколи не кажіть панові управителю, що ходили туди…

Бхомболу не сходила з думки розповідь Шорупа. Він неодмінно побуває в цій мечеті.

Відправа вже закінчилася. Людей зібралося дуже багато. Перед помостом було розіслано килими, мати, за ними стояли ослони й стільці. Не встигла закінчитися відправа, як усі, штовхаючи одне одного, кинулись займати місця, намагаючись влаштуватися якомога ближче до сцени. Стільці й ослони зайняли хлопчаки. Бхомбол не став шукати собі місця. Він знав, що сидітиме поруч з дядьком, і незворушно стояв збоку, роздивляючись декорації.

Поруч з ним палили і стиха гомоніли двоє юнаків. Бхомбол одразу впізнав їх. Це були ті два актори, яких він бачив біля будиночка, де відбувалася репетиція.

— От бачиш, — сказав один із них, — усі вже сидять, а й досі невідомо, буде вистава чи ні.

— А я що казав! Я ж казав, що збереться багато народу.

— Але ж Бхобані не може грати. Він навіть стояти як слід не може! Відчуваю я, що все це скінчиться скандалом.

— Так… Кому ж тепер грати роль Протала? Невже він не міг випити колись інше? Пан управитель знає, що він п'яний?

— Здається, знає…

— Коли так, то лиха не минути!

— Байдуже, спина витримає.

— А я краще втечу. От зараз візьму і втечу в Кантінагар.

— Ти що, з глузду з'їхав? Якщо вже влетить, то не тільки тобі, а всім.

— А, ось і пан управитель! Здається, Джотіш уже розповів йому.

Люди обступили пана управителя.

— Ви зганьбили наше село! — мовив дядько. — Погляньте, прийшли люди, декотрі здалека, і тільки для того, щоб побачити вашу виставу.

— Хіба ми винні? — виправдувався Джотіш. — Адже ми, знаючи вдачу Бхобані, цілий день не спускали з нього ока, а ввечері він пішов додому — і от бачите, що сталося. Зараз він, зовсім п'яний, лежить у будинку, де ми провадили репетицію.

— Невже ніхто не може замінити його? — спитав пан управитель.

— Тут — ніхто! Я знаю тільки одну таку людину — пана Мохіна з села Чітатурі. Він приїжджав сюди в гості до своєї сестри і тільки сьогодні ввечері поїхав.

— А, добродій Мохін! — вигукнув пан управитель. — Чоловік дочки Чокроборті з Дургапура! Але тепер він далеко… Навіть якщо по нього послати, все одно раніше як опівночі він не повернеться. Я бачив його сьогодні — він їхав велосипедом. Що ж діяти? Уже пізно… Гей, Мохеше, ти зможеш знайти Ішора?

— Він тут, ваша милість… Іди-но сюди, Ішоре! — крикнув Мохеш.

Літній, старанно причесаний чоловік з сивими вусами, хворобливий на вигляд, обернувся.

— Мерщій іди сюди! — поманив його рукою Мохеш. — Пан управитель тебе кличе.

Ішор підійшов до них. На ньому була майка, на ногах — парусинові черевики, через плече був перекинутий рушник. Підійшовши до пана управителя, він склав руки для привітання і хрипким голосом спитав:

— Ваша світлість, ви кликали мене?

— Ішоре, — сказав пан управитель, — ці люди зганьбили наше село.

— Мені вже відомо про це, ваша світлість. Я й раніше думав, що так буде. Недарма кажуть: пий, та розуму не пропивай. А що ж тепер робити?

Бхомбол, стоячи поруч з дядьком, відчув, що від старого тхне перегаром вина й наркотиків.

— Я розумію тебе, — погодився пан управитель. — Тепер слухай, що ти повинен зробити. Адже всім відомо, що ти уславив наше село. Тебе знають і хвалять усюди, де бачили твої лялькові вистави. Треба, щоб ти зараз влаштував ляльковий спектакль.

Очі Ішора, і так червоні, ще більше почервоніли й витріщились.

— Ваша милість! — розгублено мовив він. — Де я візьму зараз усе причандалля! У мене тут нема навіть ляльок: вони всі в добродія Дотто у селі Шрібондж. Три вечори підряд я даю там спектаклі і сьогодні навмисне лишився тут, щоб побачити виставу.

— Я все чудово розумію… — Погляд пана управителя став колючим. — Негайно ж принось ляльки і виклич усіх, хто тобі потрібний… Гей Мохеше, оголоси всім, що сьогодні відбудеться ляльковий спектакль. А ти, Ішоре, йди… До речі, скажи мені, як називатиметься твоя вистава?

Ішор почухав потилицю і невпевнено промовив:

— Але ж неможливо отак відразу показати великий спектакль. Навіть коли давати невеликий, то доведеться почати не раніше, як о десятій годині. Я постараюсь зробити все, що зможу. Але я бідна людина, ваша світлість, я матиму збитки, коли не дам вистави в Шрібонджі. Я вже старий, які тепер у мене заробітки? Дайте мені лиш дві рупії, [47] і я затримаю тут своїх помічників… Гей, Натоборе! — гукнув він. — Мерщій виклич Тепера і Ношу! А я піду на базар.

Сказавши це, Ішор простягнув руку і благально глянув у лице панові управителеві.

— Гляди, не здумай утекти! — сказав дядько, даючи йому дві рупії.

— Та що ви, пане!

І, повторюючи: «Хай нам бог поможе», Ішор рушив було йти, але потім вернувся й сказав:

— Вистава називатиметься «Відхід у ліс».

«Хто ж ітиме в ліс? — міркував Бхомбол. — Пандави чи Рам? [48] Мабуть що Рам. Адже коли Пандави йдуть у ліс, це нікому не завдає прикрості. Ну звичайно, в ліс ітиме Рам!» Пан управитель сказав:

— Бхомболе, ходімо вечеряти, а потім повернемося сюди. Вистава почнеться пізно.

— Мені не хочеться їсти, — відповів Бхомбол.

— Поки дійдеш додому, захочеш! — І дядько відійшов убік.