Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх. Страница 23

Бхомбол знову пригадав розповідь Шорупа, Таємнича мечеть не давала йому спокою. Коли б зараз був хтось із його дургапурських друзів, Бхомбол негайно б вирушив до мечеті й оглянув її.

Трохи згодом до Бхомбола підійшов слуга з ліхтарем і палицею в руці; слідом за ним ішов пан управитель.

По дорозі додому Бхомбол весь час прислухався, сподіваючись почути плач у лісі. Але стояла тиша, тільки з бамбукового гаю долинало виття шакалів та в селі валували собаки.

8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ

Коли Бхомбол разом з дядьком повернувся після вечері на місце святкування, вистава вже почалася. Стоячи позад усіх, Бхомбол побачив, як по освітленій сцені ходять дві ляльки.

Глядачі мовчки, зосереджено спостерігали за тим, що відбувалося на сцені. Чути було тільки звук флейт, які приємною мелодією супроводжували виставу.

Тільки-но з'явився пан управитель, як усі одразу розступилися, і він разом з Бхомболом пройшов уперед. Панові управителю принесли стілець. Бхомбол сів поруч з ним.

Усі глядачі сиділи на землі. На сцені було напнуто брудну, закіптюжену завіску, за якою ховалися актори, що тримали ляльки. Самих акторів не було видно.

Бхомболові дуже сподобалась вистава. Хлопчаки, вмостившись на землі перед самим помостом, так галасували, що заглушали музику. Вони перемовлялись один з одним, кричали й сміялися і час від часу навіть зчиняли бійку. Старші пробували втихомирити розбишак, але марно… Намагаючись заспокоїти дітвору, дорослі самі зняли такий крик, що хлопчаків не стало чути.

Скориставшись із цього, Бхомбол спробував непомітно глянути за завісу, йому було цікаво дізнатися, що там. Та він нічого не побачив — стирчали тільки чиїсь чорні ноги.

Тим часом почалася сцена, в якій Рам лаштувався йти до лісу. На сцені з'явилося багато ляльок — тут були і мати Рама і його батько-раджа; усі вони плакали. Але Бхомболові спочатку не жалко було Рама. Та коли вслід за Рамом до лісу пішли його дружина Сіта і брат, Бхомбол розчулився й заплакав. Хлопчаки, які ще хвилину тому галасували, притихли і стали серйозними. Багато хто з дорослих утирав сльози. Жінки, які сиділи окремо і дивилися виставу крізь щілини спеціальної загородки, мабуть, теж плакали. Бхомбол читав це місце в «Рамаяні», але тільки зараз він відчув, яка сумна ця сцена.

Адже й він, Бхомбол, залишив свою домівку і забився так далеко. І хоч ніхто не плакатиме за ним, ніхто не помре з горя, від самої тільки згадки про домівку у хлопчика защеміло серце.

Бхомбол уявив собі будинок у Дургапурі. Перед будинком — велике подвір'я. В однім його кінці росте кучеряве дерево кул. В місяці Marx [49] воно все обсипане білими квітками. Потім на ньому з'являються овочі; вони стають дедалі більші і починають жовтіти. За деревом викопано колодязь, його кам'яні стінки потріскалися. Колись Бхомбол посадив біля колодязя лимон. Зараз дерево вже виросло.

За лимоном — занедбаний став, далі починається бамбуковий гай. Смерком там виють шакали. В пору дощів став наповнюється водою; в ньому завжди квакають жаби.

Кухня стоїть у тому кінці подвір'я, що виходить на північ. Вона вся, до самого даху, обплетена гудиною гарбузів. За кухнею ростуть двоє великих хлібних дерев. Їхні плоди, поспівши, репають і падають на землю. За хлібними деревами — висока ліса. Там починається подвір'я сусіда. Біля ліси росте дерево шоджоне. Коли воно цвіте, усе довкола сповнюється запахом.

Перед будинком ростуть три мангові дерева. Вони вже старі, але щороку родять. В їхньому густому вітті гніздяться птахи. З південного боку подвір'я, біля паркану, ростуть сливи; там же стоїть дерево чампа. Біля цього паркану Бхомбол давно колись посадив дерево. Тепер воно вже велике, весною на ньому повно білих квіточок, схожих на дзвіночки. Хлопчаки часто приходять до того дерева смоктати солодкий сік його квітів.

В обідню пору, коли все затихає, на гілці мангового дерева перед будинком воркує голуб. Якщо стати під цим деревом, то ліворуч побачиш річку. По той бік річки — піщана обмілина; за нею зеленіє великий ліс. В далині, в блакитному мареві, мріє сусіднє село. Під час дощів цю обмілину затоплює вода. Тоді дощ вдень і вночі лопотить по даху. Вночі він особливо наганяє сум. Коли слухати дуже довго, то починає здаватися, що хтось монотонно молиться на пустельному березі річки, граючи на шанко і глухо видзвонюючи дзвіночками. Під час дощу по ріці плаває багато човнів…

Коли Рам пішов у ліс, ляльки трохи пожурилися, і на цьому вистава скінчилась. Всі почали розходитись. Бхомбол і Шоруп теж пішли додому.

Вранці, щойно прокинувшись, Бхомбол пригадав учорашню виставу. Він вийшов надвір і під великим деревом шіуль біля паркану побачив незнайому дівчинку; вона збирала цвіт, який пообсипався з дерева.

Відчувши, що на неї дивляться, дівчинка оглянулася і, побачивши Бхомбола, завмерла.

Бхомбол хотів був заборонити їй збирати цвіт, але одразу ж подумав, що йому ж він не потрібний. А дівчинка, мабуть, збирала цвіт, щоб його одваром фарбувати білизну.

— Нащо тобі цвіт? — спитав Бхомбол.

Дівчинка, нічого не відповідаючи, перестала збирати цвіт і сумно подивилася на пелюстки, що валялися на землі.

— Як тебе звати? — знову спитав Бхомбол.

— Молоті. Я дочка добродія Мухурі.

Молоті нагадала Бхомболові іншу дівчинку — з Дургапура. Її звали Бульбулі. Вона була така сама смаглява, мала таке саме трохи довгобразе обличчя з очима навскіс і широкими бровами, кучеряве волосся, а на підборідді — таку саму ямочку. Навіть носи у них були схожі. Однак Бульбулі була менша на зріст, тендітна і навіть хвороблива.

— Чого ти злякалася? Збирай цвіт! Ніхто не буде сваритися, — сказав Бхомбол і хотів був підійти до дівчинки.

Та Молоті не стала збирати цвіт. Вона ще раз глянула на дерево, поправила легким рухом волосся, що спадало їй на лице, і швидко пішла геть.

«Ну й боягузка!» — подумав Бхомбол.

Позаду пролунав сміх. Бхомбол оглянувся. Сміявся кухар, що чистив зуби біля колодязя.

— Чого ти смієшся? Що ти побачив таке смішне? — сердито спитав Бхомбол.

— Я не сміюсь. Ви помилилися… Я кашляю, — збрехав кухар.

«Бреше», — подумав збентежений Бхомбол.

Кухар же, наче нічого й не було, витер лице рушником і зник у хаті. Пан управитель ще лежав у постелі. Помітивши, що Бхомбол одягся і хоче йти, він спитав:

— Куди ти?

— Трохи погуляю.

І, не бажаючи вести далі розмову, Бхомбол вийшов на вулицю.

З-за гаю сходило сонце. З майдану долинали звуки флейти. Високо в небі пронизливо кричав яструб. Бхомбол не знав, куди йти. Йому пригадалася вчорашня вистава і розповідь Шорупа про таємничий плач біля мечеті.

Бхомбол спитав у Боги, як до неї пройти.

— Ідіть увесь час прямо, — відповів Бога. — Як тільки поминете село Джолапара, побачите купол старої мечеті.

Почувши, як спокійно говорить Бога про мечеть, Бхомбол посміливішав.

«Треба сходити туди, — подумав він. — Нічого страшного там нема. Даремно Шоруп лякав мене».

Бхомбол квапливо закрокував по дорозі. Не встиг він пройти й сотню кроків, як з будинку праворуч вийшов кремезний широкоплечий хлопець років п'ятнадцяти, горланячи пісню.

співав він, стоячи посеред дороги.

Бхомбол читав ці рядки в шкільній хрестоматії. То була навіть не пісня, а вірш, написаний на честь англійського короля Едуарда VI.

У Дургапурі біля будинку добродія Тхакура часто відбувалися збори прибічників руху свадеші. [50] Бхомбол завжди брав участь у цих зборах, він командував юними добровольцями. Звичайно, Бхомбол не верховодив усім, як добродій Шошті Рай, що носив тюрбан, гарний пояс і роз'їжджав на коні, але дорослі, бачачи, як бігає і старається Бхомбол, виконуючи різні доручення, казали: «Оце то молодець! Оце справжній патріот!» Після таких похвал Бхомбол ладен був одразу ж кинутися на англійців з кулаками, гнати їх з Індії. Якщо почнеться війна з Англією, усі підуть воювати за волю батьківщини, — в цьому Бхомбол був упевнений.