Звірослов - Малярчук Таня. Страница 30

Вони прийшли, думає Фаня, бо хотіли з мене посміятися. Їм не потрібні були мої кактуси. Просто це дуже смішно, коли хтось безперервно триндикає про кактуси. Збирає кактуси. Дбає за ними, як за маленькими дітьми. От вони і прийшли подивитися на комедію зблизька.

- Пазь, - каже Фаня, - винеси, будь ласка, сміття. Уже повне відро назбиралося. І на сходах, прошу, будь обережний.

Фаня тихенько, в одній довгій футболці і домашніх тапках, крадеться темним коридором. У кінці коридору тьмяне миготливе світло. Фаня йде на світло. Опиняється в приміщенні, схожому на гуртожитську кухню. Смердить громадським туалетом, але гидкий запах Фаню не відлякає.

Фаня підходить до одинокого, не надто прибраного стола і змітає з нього крихти чорного хліба. Чекає. У сусідній кімнаті чути дзенькіт - хтось вовтузиться з келишками.

У сутінках з’являється кремезний незнайомий чолов’яга. Він схожий на привида. Ні, він схожий на справжнього американського індіанця, думає Фаня. Фані лячно.

Психіатр ставить на стіл келишок з прозорою рідиною і мініатюрний бутерброд.

- Дякую, - каже Фаня.

Психіатр не відповідає. Розчиняється в мороці.

Фаня перекладає келишок з руки в руку, крутить ним по столі, принюхується. Вона ніколи досі не випивала стільки горілки. Тут цілих сто грамів.

- З мене всі сміються, - шепоче Фаня, але Психіатр точно її чує, - я посміховисько. Я свиня.

- Пані, - долинає із сусідньої кімнати, - із свиней не сміються. Свиней їдять.

У центрі міста людно і по святковому затишно. Фаня з Пазьом сидять на лавочці і лузають соняшникове насіння.

- Як твої подруги? - питає Пазьо. - Ти з ними бачилася?

- Так. Вони запрошують мене в п’ятницю на річку позагорати.

- І ти підеш?

- Ще не вирішила остаточно, але, напевно, піду.

- Подивися, що там? - Пазьо вказує на незрозуміле скупчення народу біля входу в ратушу. - Скільки людей. Там щось сталося.

- Ти маніяк, - сміється Фаня, - ти маніакально любиш, коли щось стається, особливо коли стається щось страшне.

- Так. Я такий. Ну і що? Ходімо подивимося.

Пазьо біжить до ратуші, а Фаня ліниво йде слідом за ним.

Гурт роззявлених ротів щільно обступив квіткову клумбу.

- Дайте дорогу! - кричить Пазьо. - Дайте подивитися! Ми журналісти!

Натовп розступається. На клумбі колом висаджені Фанині кактуси. Усі до одного зацвіли. Високий кремезний чолов’яга, одягнений у чудернацький костюм американського індіанця, тицяє остовпілій Фані фотокамеру.

- Excuse me! Could you make a photo from me and these beautiful flowers? [1] - просить він.

Фаня клацає камерою, індіанець дякує і губиться поміж людьми.

- Пазь, це ти зробив?

- Що?

- Кактуси. Я ж їх викинула.

- А вони, бачиш, зацвіли.

- Кілограм шоколадних цукерок, будь ласка.

Підстаркувата знервована продавщиця кондитерського відділу поважно поправляє свій чепець.

- Яких саме?!

- А які є?

- Чоловіче! У мене тридцять видів шоколадних цукерок!

Пазьо перехиляється через прилавок, хапає продавщицю за голову і лупить нею по електронній вазі. Продавщиця чи то від болю, чи то від несподіванки м’якне. Важко бухкається на підлогу, спантеличено вирячивши очі.

- Тепер слухайте уважно, - каже Пазьо. - По сто грамів грильяжних, желейних, «Ліщини», якщо свіжа, «Білочки», «Корівки», «Червоного маку», «Вишні в шоколаді», «Чорносливу в шоколаді», «Прометею» і «Пташиного молока». І попрошу швидко. Я спізнююся.

На мене чекає Фаня.

Lepus europaeus (заєць)

Гальшка Гулевич, тільки-но почало темніти, крикнула покупцям, що товпилися біля її лотка з овочами і фруктами:

- Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!

Гальшка дуже не любить цей район, і цей базар, і цих покупців, які купують саму лишень картоплю.

- Ти їм і апельсини, - бурмоче Гальшка собі під ніс, - і мандарини, і ківі, і міноли, і найкращі банани, і навіть персики в березні! А вони беруть саму лишень картоплю. Картопля в цьому районі - основний продукт. Картопля тут - і овоч, і фрукт, і м’ясо.

Гальшка, зі свічкою в одній руці, а з сигаретою в другій, похапцем береться збирати непроданий товар в ящики на завтра.

- На картоплі багато не вторгуєш, - продовжує бурмотіти вона. - На картоплі на хату не заробиш. У Трускавець відпочивати не поїдеш. Доброї косметики собі не купиш. І чому картопля така дешева? От якби вона була дорога, хоча б така, як березневі персики, то я би продавала її з радістю. Мила би її перед продажем, натирала б до блиску, оббризкувала б водою, або - що вже там?! - на дешевенькі парфуми не поскупилась би. Картопля загалом не така вже й недобра. Вона швидко готується, має приємний ніжний смак, добре пасує до всілякого м’яса, і взагалі до всього пасує, окрім солодкого. Її можна варити, смажити, запікати, тушкувати, терти, фарширувати. Не знаю, чи можна консервувати. Але нащо картоплю консервувати? Її цілий рік хоч греблю гати, хоч об стіну товчи, хоч мух бий. І звідки її так багато? Якби було менше, то коштувала б дорожче. Попит - пропозиція. Я на цьому розуміюся. - Гальшка всміхається сама до себе. - От якби картоплі було менше!… Правда, тут є одна небезпека. Споживачі картоплі більше платити за картоплю не будуть. Я їх знаю - цих жлобів-голодранців. Вони просто на макарони перейдуть. А макарони - це вже не моя парафія. За макаронами - у гастроном. Я продаю тільки овочі і фрукти.

Гальшка знімає зафуцовану робу, одягає свою демісезонну куртку, абияк причісується, підкурює нову сигарету від попередньої і зачиняє лоток на колодку.

- Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.

- Чого це?

- Важні діла!

- Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.

- Мої не погниють. Вони хімічні.

- Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.

- А ти їх оббризкуєш?

- Чим?

- А-а-а! - багатозначно акає Гальшка і йде з базару.

Ось вона чимчикує в бік тролейбусної зупинки. Ви її дуже добре можете тепер роздивитися. Гальшка в міру товстенька, надміру загримована, у куртці зі шкірзамінника, в чорних чоботях на платформі, з чорною блискучою сумочкою через плече, на якій красуються дві фірмові літери від «Дольче і Ґабана». Словом, вона ніяка. Ви зустрічаєте таких жіночок у день силу-силенну, але не звертаєте на них уваги. Вони цього і не вимагають. Вони живуть поруч з вами тихо, непомітно і продуктивно. Як щури, які, згідно з останніми дослідженнями, знаходяться від кожнісінької на планеті людини на відстані максимум у п’ять метрів. Подумайте. Обнишпоріть навколишню п'ятиметрову територію і обов’язково знайдете щура. Тіль ки не треба його боятися. Не треба лементувати, не треба здіймати з цього приводу рейвах. Щури жили поруч з вами і будуть жити. На те вони і є. Вони сіренькі, маленькі, нешкідливі, порпаються в сміттєвих баках і прочищають стічні труби. Носять своє потомство на плечах з однієї нірки в іншу. Бігають туди-сюди в безперервних пошуках їжі. Роками. Століттями. Тисячоліттями. І залишаються при цьому невидимими. Ви не звертаєте на них уваги. Ви дивитеся їм в очі і не бачите їх. Вони й не вимагають більшого. Їхнє життя повноцінне лише за однієї умови - залишатися непомітними.

Гальшка чекає на тролейбус. Вона визирає його терпляче, не зводячи погляду з лінії горизонту. Кілька маршруток, які Гальшці підходять, повільно проїжджають повз, але вона не реагує. Гальшка принципово не їздить маршрутками, бо вони дорожчі на одну гривню. Тридцять днів у місяці - тридцять зайвих гривень з кишені.