Звірослов - Малярчук Таня. Страница 40

- Добре, - відповідала Ілона, - тільки от як я зрозумію, що він говорить «щось незрозуміле»?

Через два тижні Машка занервувала.

Може, Його пума здохла, і тому Він не приходить? Бо навіщо тоді, якщо пума дійсно здохла, Йому здався до біса її саморобний корм. Чесно кажучи, «корм» уже добряче підпсувався. Машка збиралася купити ще оленини, свіжішої, але в супермаркеті її більше не виявилося. Розібрали.

Ну, прийди, думала Машка. Я стала така симпатична, якби ти тільки бачив. Без бороди мене можна назвати симпатичною. Ти не будеш мене соромитися. Ми так гарно заживемо всі разом. Я, ти і наші котики, маленькі і великі. Буде дуже добре. Тільки прийди.

А якось одна стара надокучлива жіночка півгодини вибирала корм для свого такого ж старого облізлого хом’яка.

- Як ви думаєте, - казала вона Машці, - який корм краще взяти? Той, що зі шматочками фруктів, чи той, який збагачений вітаміном А?

- Залежить, чого ви хочете, - буркнула Машка. - Якщо хочете, щоб хом’як був енергійним, то беріть зі шматочками фруктів. Якщо хочете, щоб гарно виглядав, то беріть з вітаміном А.

- А так, щоб був і енергійним, і гарним? Який мені взяти корм?

- Візьміть звичайний. У ньому є все необхідне.

- Від звичайного корму мій хом’як якось дивно відригує.

- Слухайте, - крикнула Машка, - навіщо взагалі купувати корм, якщо хом’яків можна преспокійно годувати капустою!

Тоді Машка зрозуміла, що Він уже ніколи не прийде.

Її борода знову почала рости. Ще густіша, ще чорніша, ще цупкіша. Машка цьому зраділа. Без бороди вона почувала себе голою.

- Мені треба запатентувати свій винахід, - каже Валєра, - я тобі говорив про людський корм? Жарти жартами, але в цьому щось є. Спресувати варену ковбасу з хлібом і квашеними огірками. У цьому щось є. Звичайно, корм треба удосконалити. Може, додати гірчиці. Або хрону. І обов’язково запатентувати винахід. Інакше це зробить хтось інший. Зараз усі все патентують. Заробляють на патентах великі гроші.

Машка лежить поруч з ним. У своєму ліжку. Два божевільні некастровані коти гойдаються на люстрі.

- Тобі треба щось з ними зробити, - каже Валєра, - ще не бачив таких дурнуватих котів. Напевно, знову насцяли в мої чоботи.

- Я нічого не можу з ними зробити. Коти завжди повертаються.

- Коти котами, а пам’ятаєш пум? Як ти дзвонила до мене за корм для пуми, пам’ятаєш?

- Пам’ятаю.

- Ти ж пожартувала була, правда?

- Правда.

- А я подумав, ти серйозно, - Валєра регоче і міцно притискає Машку до себе, - подумав, зійшла з розуму.

- У Києві пум нема. Я хотіла з тобою пожартувати.

- Слухай, Машечко! Давай одружимося! Га? Як ти на це дивишся? Ти мені давно подобаєшся.

- З бородою?

- А що такого?! Борода в тебе дуже гарна. Не в кожного чоловіка така є. Ну як? Ти згодна?

- Ні.

Валєра перестає бути веселим і відсувається.

- І взагалі, Валєра, - каже Машка, дивлячись на котів, - не приходи більше до мене.

- Не приходити? Але чого?! Тобі погано зі мною? Я тебе не задовольняю? Ми всього три дні, як познайомились ближче. Я так швидко тобі набрид?

- Справа не в тому. Я просто звикла бути сама.

Валєра підривається з ліжка і нашвидкуруч збирає розкиданий по підлозі одяг.

- Не розумію таких жіночих штучок! - кричить він. - «Звикла бути сама»! Так і скажи, що не подобаюся тобі, що не хочеш бути зі мною! Тільки, прошу, не треба розводити поезію!

Він з гуркотом йде геть, а Машка залишається лежати в темряві.

Вона нічого не думає. Їй добре. Їй уже не самотньо.

Трьох днів справді вистачає.

Thysania agrippina (метелик)

На миронівському вокзалі особливо гарно цієї пори року. Хто був тут у кінці травня, той знає. Той напевно це відчував - ніби стоїш чужаком посеред якої-небудь монументальної віденської площі, широкої, білої і мармурової. Навколо безліч незнайомих людей з клунками, циганські табори з візочками, валізами і замурзаними дітьми на руках, спітнілі від несподівано палючого сонця міліціонери, два сміттєві кошики, і з одного валить густий дим (це якраз зайнялась твоя недбало загашена сигарета), акуратні пофарбовані лавки вздовж низького парканчика, урочисто білі післявеликодні бордюрчики, шість-сім абсолютно ідентичних кіосків з пивом і «снікерсами», - і пиріжки з картоплею.

Вони неодмінно мусять бути - ці пиріжки. Їх продає якась традиційно товстувата, нічим не примітна жіночка років сорока, хоча, врешті, її вік не має абсолютно ніякого значення.

До електрички на Київ ще двадцять хвилин. Часу якраз вистачає. Ти майже автоматично, не спиняючись на продавщиці поглядом, виймаєш з кишені дріб’язок, нетерпляче поцокуєш зависокими, як на чоловічі туфлі, підборами, кажеш собі «не сутулься» або щось подібне - і ось пиріжок у твоїх руках. Пахучий. Парує. Ти його хочеш. Ліниво прогулюючись платформою, з апетитом наминаєш в’язке тісто, яке, чесно кажучи, добре лише тим, що гаряче. Пальці в олії. Масні губи поблискують на несподівано яскравому травневому сонці.

Але нащо він мені здався, думаєш ти і викидаєш з’їдений до половини пиріжок геть. От колись, у дитинстві, ото були справжні пиріжки!

17:52. Прибуває київська електричка. Люди з усіх сторін кидаються до вагонів, пхаються з клунками і замурзаними дітьми всередину, бо їм уже обридла ця псевдовіденська площа, і кіоски, і мармур, а ти стоїш, де стояв, і знуджено за всім спостерігаєш.

Цієї пори року тут особливо гарно, думаєш ти. Береш до рук гучномовець, котрий весь час теліпався за спиною, набираєш повні легені повітря й увічливо оголошуєш:

- Шановні пасажири! Наполегливо просимо вас купувати квитки для проїзду в електропоїздах у касах вокзалу. Інакше керівництво Укрзалізниці буде змушене вдатися до крайніх заходів і скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка.

Жанці не потрібно купувати квиток. Вона рідко виїжджає з Миронівки, хоча більшість свого часу ось уже кілька років проводить на вокзалі. Сидить собі на лавочці і дивиться на великий механічний годинник вокзальної вежі.

Жанка не якась там недоумкувата каліка. Якби хотіла, то могла б і поїхати кудись - надовго чи просто на екскурсію. Друзі і рідні неодноразово радили Жанці розвіятися, побачити світ, однак Жанка не відчуває в цьому потреби. Де можна побачити більше, ніж на вокзалі? Вокзал - це точка перетину світів. Тут Жанка слідкує за часом. Тримає його в руках.

- Оце мужчина… - каже до Жанки її подруга Ірма Іванівна.

- Ти про кого? - Жанка вдає, ніби не розуміє.

- Про нього… - Ірма Іванівна киває головою на чоловіка з гучномовцем. Той уже втретє погрожує законослухняним пасажирам Укрзалізниці скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка. - Такий симпатичний, правда?

- Не знаю. Не помічала.

- Або брешеш, або сліпа.

Жанка рефлективно поправляє на переніссі старі окуляри в товстій оправі.

- Ти, Жанка, дурна. Скільки часу тут проводиш, на цьому грьобаному вокзалі, а ще жодного разу з ним не заговорила.

- А що він може мені сказати?

- Ой, я тебе прошу. Хіба чоловіки для того, щоб говорити?!

- А для чого?

Ірма Іванівна фиркає. Жанка її нервує.

- Спорю, ти ще ніколи не цілувалась! - каже Ірма Іванівна.

- Не кричи, Ірма. Я сім років була замужем.

- Ти?! Ніколи б не подумала!

- Хіба я тебе прошу, щоб ти думала?

Годинник на вежі показує 17:45. Через сім хвилин прибуде електричка з Києва. У Жанки ще сім хвилин.

- А що сталося з твоїм чоловіком? - питає Ірма Іванівна.

Жанка знімає окуляри, безнадійно втупившись кудись у простір поперед себе. Їй немає що втрачати. Залишилося сім хвилин.