Звірослов - Малярчук Таня. Страница 47

Треба запам’ятати цей момент, цей момент кінця, думає Жанка, я завжди знала, що він рано чи пізно прийде, і я стану його свідком.

- Подивися, Жанка, як гарно вони цвітуть.

Жанка беззвучно плаче.

- Хто гарно цвіте?

- Соняшники.

- Де соняшники?

- Всюди.

Її голова вже їй не належить, думає Жанка. Але краще перед смертю бачити соняшники у цвіту, аніж страхітливих пекельних чудовиськ, які приходили до Жанчиної матері в її останню ніч.

- Не говоріть, - радить Жанка бабі Віці.

Але баба Віка однаково мовчить. Її ліва рука вже не посіпується.

Жанка підводиться з крісла, обережно обходить бабу Віку і кидається до телефону в коридорі.

- Алло, - кричить Жанка в слухавку, - тут, здається, померла людина… у кріслі… на балконі…

Адреса? Вік? Сімейне і соціальне становище? Можлива причина смерті?

- Я не знаю, чого вона померла! - кричить Жанка в слухавку. - Її останнім словом було «Всюди»…

По той бік дроту повідомили, що карета швидкої допомоги вже виїхала, нехай Жанка не панікує і не нервується, нехай вип’є заспокійливі пілюлі, якщо такі є, глибоко дихає, думає про щось хороше.

- Смерть - це зовсім не найстрашніше, що може статися з людиною, - спокійно повідомляють Жанці по той бік дроту.

- Так. Я знаю. Але, розумієте, Вікторія Вікторівна завжди була якась дуже жива.

По той бік дроту нічого не відповідають.

- Слухайте, - каже Жанка, - ви мені, конєшно, вибачте, але я мушу йти на роботу. Не можу вас дочекатися, розумієте, не маю часу, мушу бігти на роботу. Ви вже тут зробите все, що треба, добре? Вона лежить на балконі.

Жанка кладе слухавку. Бере з кухні дбайливо складену бабою Вікою коробку зі свіжими пиріжками і йде на вокзал. Біля під’їзду п’ятиповерхівки баби Віки оглядається.

- Соняшники.

І дійсно.

Клумби всюди довкола встелені жовтогарячими кульбабами.

На платформі миронівського вокзалу людно. Якраз прибула київська електричка.

Жанка із зразковою посмішкою продає пиріжки, які, можливо, будуть останніми в її житті.

Сьогодні я маю особливо ввічливо продавати пирожки, думає Жанка, щоб люди запам’ятали цей день, і ці пирожки, і щоб мене запам’ятали.

Жанці сумно. Коробка з пиріжками невблаганно порожніє.

Ірма Іванівна крутить носом.

- Твої пирожки як-то смердять сьогодні, Жанка.

- Смердять?

- Так. Напевно, м’ясо несвіже було.

Двоє жіночок, що стояли в черзі за пиріжками, потиху відходять убік.

- Навпаки, Ірма, ці пирожки найсмачніші і найпахучіші за всі часи. Ти просто від незвички рішила, що вони смердять. Подивися, - Жанка благоговійно піднімає пиріжок з картоплею в повітря, - подивися, який він чудесний, цей пирожок! Більше такого не буде.

Ірма Іванівна спідлоба зиркає на Жанку. Вона завжди здогадувалася, що ця пиріжкова принцеса несповна розуму.

- Ірма, - каже пиріжкова принцеса, - я тут усе думаю про твій бізнес. Ну, про метеликів, пам’ятаєш?

- Угу.

- Так-от. Я прочитала, що є метелики денні і є нічні. Тобі треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Вони, по-перше, більші, ніж денні. А більші - значить дорожчі. По-друге, всі празнєвства люди, як правило, справляють вечором або навіть вночі. Тому треба, щоб метелики вечором і вночі виглядали живенькими. Щоб літали, а не куняли. Денні метелики вночі не будуть літати, що ти їм не роби. А нічні порхають як надо. Лучче за птахів. Треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Правильно я кажу?

Ірма Іванівна вже давно не слухає Жанку. Вона дивиться туди, де стоїть черговий по вокзалу, за п’ятдесят метрів від них, з гучномовцем на плечі, у новій, літній уніформі, гладенько вибритий, «цвітучий», як би могла подумати Ірма Іванівна.

Черговий по вокзалу наближається, але Жанка його не бачить.

- Ірма, - продовжує вона, - ти, якщо візьмешся за це діло, будеш дуже задоволена. Метелики, вони якісь такі… непохожі на людей… Подивися, коти і пси, ті на людей похожі. Деколи дивишся їм у морду і думаєш: які все-таки у них мудрі, людські очі; а з метеликами зовсім інакше. Розумієш, про що я говорю? У метеликів дуже нелюдські очі. Метелики не подібні на людей. Вони з іншого царства. Вони ніби з іншого світу. Їх так тяжко зрозуміти…

Ірма Іванівна відвертається від Жанки, усім своїм тілом даючи зрозуміти, що курка свині не товариш, що вона, Ірма, узагалі з Жанкою не знайома. Черговий по вокзалу зупиняється за кілька кроків і щось пояснює огрядній жіночці в солом’яному капелюшку і білих бриджах.

- Ірма, ти мене слухаєш?

- Слухаю, Жанка, слухаю, - Ірма Іванівна виймає з-під прилавка косметичку і крадькома підфарбовує губи.

- Я вже трохи розузнала про нічних метеликів. Їх ще називають совками. Гарно, правда? У нічних метеликів на крилах є чорні кружальця, як би очі сови. Тому вони і совки. Найбільший нічний метелик має розмах крил 30 сантиметрів. Він сріблястого кольору і називається Агріппіна. Тобі треба буде його достати. Тобто її. Кстаті, можеш і свою фірму так назвати. «Агріппіна».

- Угу, - бубонить Ірма Іванівна, а Жанка знову повторює:

- Агріппіна.

Черговий по вокзалу тихо заходить Жанці за спину і майже на вухо шепоче:

- Один з абрикосовим джемом, будь ласка.

Жанка здригається. І Ірма Іванівна здригається. Ірмі Іванівні все добре видно і зрозуміло. Вона не помиляється в таких речах. Вона знає чоловіків, як облуплених. Він заграє з нею! Він підбиває клинці до абрикосової… тьху… до пиріжкової принцеси.

- Гривня п’ятдесят, - шепоче у відповідь Жанка і сором’язливо, як це буває лише в дамських романах, опускає додолу очі.

- Я думав, мені безплатно.

- Безплатно тільки останній пирожок.

- Тоді я беру останній.

- Але в мене ще майже повна коробка. Я не знаю, який пирожок виявиться останнім.

Він мовчить, але Жанка чує, як прискорено він дихає. Його дихання лоскоче Жанці шию.

- Йдемо сьогодні в кафе, Жанна?

- Не знаю.

- Рішай уже.

- Я люблю, коли в мене багато часу на роздуми.

- Не роздумуй довго, бо я можу роздумати.

- Якщо можеш, то роздумуй уже.

Ірма Іванівна гидливо спльовує на стареньку бруківку миронівського вокзалу. Баба Зоряна, що якраз підмітала поруч, кидає на Ірму Іванівну осудливий погляд. Фу, думає баба Зоряна, жінці стидно так харкати.

Яка я щаслива, думає Жанка, вибач мені, Боже, вибачте, Вікторія Вікторівна, вибачте мені всі, але я така щаслива.

- У восьмій буду чекати тебе біля твого дому, - каже він.

- Я не знаю, чи прийду, - відповідає Жанка, а сама блаженно всміхається.

- Ти розіб’єш мені серце, і всі поїзди по всій Україні зупиняться на знак трауру.

- А мені що? Я не їжджу на поїздах.

- Зі мною будеш їздити.

Жанка замріяно заплющує очі і уявляє, як вони вдвох їдуть потягом, а за вікном сліпуче привітне сонце і нескінченні поля соняшників.

- До восьмої, - ще трохи, і він доторкнеться губами до її вуха.

Жанка бубонить щось незрозуміле.

- До восьмої.

Я така щаслива, що мені аж страшно, думає Жанка, чим більше маєш щастя, тим більше боїшся його втратити. Боже, не забирай його в мене. Ти мене чуєш?

- Ти підеш? - Ірма Іванівна стоїть над Жанкою, загрозливо склавши руки на грудях.

- Куди?

- На свіданіє.

- На яке свіданіє, Ірма?

- За дуру мене маєш?

Жанка хоче підвестися з лавки, але Ірма Іванівна їй не дає.

- Що ти з мене хочеш, Ірма?

Тільки тепер Жанка помічає, яким криваво-червоним нафарбовані губи в продавщиці морозива.

- Корова, - вимовляють ці губи з такою ненавистю, якої Жанка ніколи досі на собі не відчувала.

- Ірма…

- Корова! Мужика в мене уводиш! Я тобі всі ребра перещітаю. Повибиваю всі оставшиїся зуби.

Жанка прикриває рот, а потім згадує, що так і не пішла до стоматолога.

- Ти зі мною водитися вздумала, малпа кончіна! Дивися, бо буде сотрясєніє мозга! Я така сильна, що тобі і не снилося! - Ірма Іванівна для більшого переконання демонструє біцепс на правій руці. - Двадцять раз віджимаюся від підлоги і десять раз підтягуюся на турніку! Ти мене поняла?!