Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 33

— Та чому ж? Що ж тут дивного? Таке щодня трапляється! Не думала, що ти такий дурень, їй-богу.

Він образився:

— Ну гаразд, прийду обідати в понеділок.

Вона додала:

— А щоб усе було як слід, покличу Форестьє. Це не дуже приємно мені, бо не люблю вдома приймати.

До понеділка Дюруа зовсім не думав про це побачення: але на сходах у пані де Марель страшенно схвилювався — не те, щоб йому відразно було потиснути тому чоловікові руку чи пити його вино та їсти хліб, але страшно було чогось, не знати, чого саме.

Його провели до вітальні, де він почекав, як завжди. Потім з кімнат розчинились двері, й він побачив високого чоловіка з сивою бородою, з орденом у петлиці, поважного й чемного, що привітався до нього надзвичайно ввічливо.

— Дружина часто казала мені про вас, пане, і мені дуже приємно з вами познайомитись.

Дюруа підвівся, силкуючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, й трохи надміру потиснув господареві руку.

Пан де Марель підкинув дровину в коминок і спитав:

— Давно ви вже працюєте в газеті?

— Лише кілька місяців, — відповів Дюруа.

— А, то ви швидко посуваєтесь.

— Так, досить швидко.

І почав розмовляти навмання, мало думаючи про те, що казав, рясно використовуючи загальники, що звичайно між малознайомими людьми вживаються. Він заспокоювався тепер, і становище починало здаватись йому вельми втішним. Дивився на поважне й шановне обличчя пана де Мареля, ледве стримуючи сміх, і думав: «Я ж роги тобі ставлю, старий, роги ставлю!» І глибоке, порочне задоволення проймало його, радість злодія, що чисто працює, облудна, чарівна радість. Йому зненацька схотілося стати приятелем цього чоловіка, здобути його довіру й дізнатись про найтаємніше в його житті.

Раптом увійшла пані де Марель, глянула на них лукавим, непроникливим оком і підійшла до Дюруа, що при чоловікові не зважився поцілувати їй руку, як робив завжди.

Вона була спокійна й весела, як людина, що до всього звикла й через своє природжене й щире лукавство уважає цю зустріч за природну й просту. Ввійшла й Лоріна, але стриманіш, ніж звичайно, підставила Дюруа чоло, ніяковіючи при батькові. Мати сказала їй:

— Ти вже не звеш його Любим другом сьогодні?

І дівчина почервоніла, немов тут велику необачність зроблено, сказано те, чого не можна казати, викрито інтимну й трохи злочинну таємницю її серця.

Коли прибули Форестьє, всі вжахнулись на Шарлів вигляд. За тиждень він страшенно схуд і зблід й кашляв безперестанку. Проте він заявив, що в той четвер вони їдуть до Канн з пильної вимоги лікаря.

Пішли вони рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:

— Здається, на тонку вже він пряде. Не довго протягне.

Пані де Марель спокійно потвердила:

— О, він пропащий! От кому пощастило жінку знайти!

Дюруа спитав:

— Вона дуже йому допомагає?

— Та вона все робить. Вона в курсі всього, всіх знає, хоч ніби й не бачить нікого; дістає все, що хоче, як хоче й коли хоче. О, це хитра, спритна інтриганка! Справжній скарб для того, хто хоче висунутись.

Жорж провадив:

— Вона, мабуть, швидко й удруге заміж вийде?

Пані де Марель відповіла:

— Звичайно. Я не здивуюся, якщо вона вже когось має на оці… одного депутата… аби тільки… він схотів… бо… бо… можуть трапитись великі перешкоди… моральні… Та що там, нічого я не знаю.

Пан де Марель нетерпляче, хоч і поволі, пробурчав:

— Ти завжди думаєш на інших те, що мені не подобається. Ніколи не варт втручатися в чужі справи. Кожен хай своїм розумом живе. Добре було б, якби всі так робили.

Дюруа пішов з хвилюванням у серці й невиразними сподіванками в думках.

Другого дня він навідав Форестьє, а ті вже кінчали складатись. Шарль лежав на канапі, дихав прибільшено важко і приказував:

— Уже місяць тому мусив я виїхати.

І дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.

Прощаючись, Жорж міцно потиснув товаришеві руку:

— Ну, друзяко, до побачення!

Але пані Форестьє, що провела його до дверей, він палко сказав:

— Ви не забули нашої угоди? Ми — друзі й спільники, правда ж? Так коли я буду потрібний, все одно в якій справі, — не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до ваших послуг.

Вона прошепотіла:

— Дякую, не забуду.

А очі її теж сказали: «Дякую», тільки глибше й ніжніше.

На сходах Дюруа перестрів пана де Водрека, якого бачив уже раз у неї. Граф ішов поволі й ніби засмучено — чи не через цей від’їзд?

Бажаючи виказати себе людиною світською, журналіст пильно вклонився.

Той відповів чемно, але трохи згорда. Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.

VII

Через відсутність Шарля Дюруа набув більшої ваги в редакції «Французького життя». Він дав за своїм підписом кілька передових статей, підписуючи так само й хроніку, бо патрон хотів, щоб кожен відповідав за свої дописи. Провадив він і полеміку, яка щасливо для нього закінчувалася, а постійні зносини з державними діячами помалу готували і його до ролі політичного редактора, вправного та завбачливого.

Одну тільки хмарку бачив він на своєму обрії. На нього нападала постійно противницька газета, чи певніш нападала в його особі на завідувача хроніки «Французького життя», хроніки «на втіху панові Вальтеру», як казав анонімний співробітник тієї газетки, що звалась «Перо». Щодня були підступи, колючки та всякі інсинуації.

Жак Ріваль сказав якось Дюруа:

— Ви дуже терплячий.

Той пробурчав:

— Що ж поробиш, прямого нападу немає.

Аж ось одного дня, коли він зайшов до редакційної зали, Буаренар подав йому число «Пера».

— Гляньте, ось тут знову неприємна для вас замітка.

— А! З якого приводу?

— Дурниця, з приводу якоїсь дами Обер — її заарештував агент моральної поліції.

Жорж узяв газету й прочитав під заголовком «Дюруа бавиться»:

Молодик не так обурився, як здивувався, розуміючи тільки, що в рядах тих є щось вельми для нього неприємне.

Буаренар провадив:

— Хто вам подав цю хроніку?

Дюруа думав і не міг припам’ятати. Потім раптом згадав:

— А правда, це Сен-Потен!

І знову прочитав замітку в «Пері» й почервонів зненацька, обурений обвинуваченням за хабарництво. Він скрикнув:

— Та що, вони думають, що мені платять…

Буаренар урвав його:

— Авжеж. Це дуже прикро для вас. Патрон дуже пильний до таких справ. У хроніці це може часто траплятись…

Якраз зайшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього.

— Читали замітку в «Пері»?

— Так, я зараз від тієї пані Обер. Вона справді існує, але ніхто її не арештовував. Поголоска ця не має жодної підстави.

Тоді Дюруа пішов мерщій до патрона, що зустрів його трохи холодно й непевно. Вислухавши справу, пан Вальтер сказав:

— Сходіть самі до тієї жінки й дайте гостре спростування, щоб такого про вас не писали. Я маю на увазі наслідки. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Ще більше, як Цезарева жінка*, журналіст не повинен бути в підозрі.