Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 35

Жак Ріваль попрощався з ним серед дня й попередив, що забере його екіпажем вранці о сьомій годині, вони всі гуртом поїдуть до лісу Везіне, де й відбудеться зустріч.

Усе це сталось несподівано, без жодної з його боку участі, без жодного його слова, думки, згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий та й не зовсім тямив, що робилося.

Додому вернувся о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, що від щирості не покидав його цілий день.

На самоті він кілька хвилин ходив по кімнаті великими, неспокійними кроками. Був надто схвильований, щоб про щось міркувати. Єдина думка сповнювала його розум: «Завтра дуель», але не збуджувала в ньому нічого, крім невиразного могутнього хвилювання. Він був солдатом, стріляв у арабів, тільки без великої для себе небезпеки, так ніби в кабанів на полюванні.

Зрештою, він зробив те, що мусив. Показав себе таким, як треба. Про це говоритимуть, хвалитимуть його, вітатимуть. Потім сказав голосно, як буває під час великого напруження думки:

— Ну й тварюка ж той!

Він сів і замислився. На столі він поклав картку свого супротивника, яку Жак Ріваль передав, щоб мати його адресу. Тепер знову перечитав її, уже вдвадцяте: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». Та й усе.

Він дивився на ці рядки, що здавались йому таємничими, повними тривожного змісту: Луї Лангремон — що воно за один? Якого віку? Який на зріст? З обличчя? Хіба ж не дико, що якийсь чужак, невідомий, отак раптом збурив ваше життя, без причини, ради сущої вибаганки, через стару бабу, що з різником своїм посварилася?

Знову промовив голосно:

— Яка тварюка!

І сидів нерухомо, задумано, втупивши в картку очі. Гнів прокидався в ньому на цей папірець, ненависний гнів разом з нудним почуттям непевності. Та й безглузда ж ця історія! Він узяв маленькі ножиці, що валялись на столі, й проштрикнув ними надруковане ім’я, так ніби заколов когось.

Так він битиметься на пістолях? І чому він шпаги не обрав? Тоді відбувся б самим штихом у руку чи в плече, а з пістолями всякі наслідки можливі.

Він сказав:

— Треба хоробро триматись.

Від звуку свого затремтів і озирнувся навколо. Починав дуже нервуватись. Випив шклянку води й ліг.

Укрившись, він погасив світло й заплющив очі.

Ковдра його дуже гріла, хоч у кімнаті було дуже холодно, але заснути йому не щастило. Весь час він ворочався, п’ять хвилин лежав на спині, потім на лівий бік мостився, потім перекидався на правий.

Знову йому схотілось пити. Він підвівся, напився, і його охопила тривога: «Чи не боюсь я?»

Чому серце його починало скажено тіпатись від кожного знайомого шелесту в кімнаті? Коли годинник мав дзвонити, він кидався від тихенького шарудіння пружини й мусив розкрити рота й дихати хвилинку, такий-бо був пригнічений.

Дюруа почав докладно, як психолог, міркувати про те, чи справді він боїться.

Безперечно, він аж ніяк не боїться, бо вирішив іти до кінця, бо твердо постановив битись і не лякатись. Але почував у собі таке глибоке хвилювання, що спитав сам себе: «Чи можна боятися мимоволі?»

І сумнів обійняв його, тривога, жах! Коли якась сила, могутніша за його волю, зверхня, невідпорна, опанує його, то що ж із ним буде? Так, що ж із ним буде?

Річ певна, на бойовисько він піде, бо хотів іти. А як злякається? А як знепритомніє? Він подумав про своє становище, репутацію, майбутнє.

І непоборна потреба раптом охопила його — встати й подивитись на себе в дзеркало. Запалив свічку. Побачивши своє обличчя на гладенькому склі, він насилу себе пізнав, і йому здалося, що ніколи себе не бачив. Очі видались йому величезними; він був блідий; безперечно, був блідий, дуже блідий.

Зненацька його кулею пройняла думка: «Завтра в цю годину я вже буду, може, мертвий». І серце його знову шалено затіпалось.

Він обернувся до ліжка й виразно побачив, що лежить на спині в тій самій ковдрі, що зараз покинув. Обличчя його запало, як у мерців, і руки вкрилися смертельною білістю.

Тоді ліжко стало йому страшне, і, щоб не бачити його, він розчинив вікно і глянув надвір.

Крижаний холод пронизав йому тіло від голови до п’ят, і він відійшов, задихаючись.

Йому спало на думку розпалити коминок. Поволі, не обертаючись, заходився розпалювати. Руки його трохи тремтіли нервовим дрожем, коли брав щось. У голові морочилось: уривчасті, вихристі думки ставали незрозумілими, болісними; душу захоплювала якась сп’янілість, немов він упився.

І раз у раз питав себе: «Що маю робити? Що зі мною буде?»

Знову почав ходити, безперестанку, машинально приказуючи:

— Я повинен узяти себе в руки, будь-що я повинен узяти себе в руки.

Потім подумав: «Треба батькам написати про всякий випадок».

Він знову сів, узяв папір до листів, написав: «Любий тату й люба мамо…»

Але ці слова видались йому надто звичайними в таких трагічних обставинах. Він подер аркушик і написав знову: «Любий тату й люба мамо! Завтра вдосвіта я битимусь на дуелі, і може статися, що…»

Далі писати не зважився й раптом схопився.

Тепер його душила думка: він має битися на дуелі. Уникнути цього не можна. Що ж діється в ньому? Він хоче битися; цей намір та рішення його непохитні, а йому здавалось, попри всі зусилля волі, що йому не стане навіть сили доїхати до місця зустрічі.

Вряди-годи зуби його тихенько й сухо цокотіли, і він гадав: «Чи бився вже мій супротивник? Чи вправний він у стрільбі?» Його імені він ніколи не чув. А проте той згодився без вагання й суперечки на таку небезпечну зброю, значить, з нього добрий стрілець.

Тоді Дюруа намагався уявити, як вестимуться під час герцю він і його супротивник. Сушив собі думки найменшими подробицями бою й зненацька побачив проти себе маленький чорний і глибокий отвір, звідки має вирватися куля.

Страшний розпач раптом охопив його. Все тіло його затрусилось, засмикалось. Він стискував зуби, щоб не крикнути, божеволів від бажання впасти на землю, дерти щось, кусати. Але побачив шклянку на коминкові й згадав, що в шафі в нього стоїть майже повний літр горілки, бо він не покинув військової звички щоранку «вбивати черв’яка».

Він схопив шклянку й пив нахильці, великими ковтками, жадібно. Поставив її тільки тоді, як духу не стало. Вона спорожніла на третину.

Теплінь, як те полум’я, зайнялась йому в шлункові, розлилась по тілу, заспокоїла душу, приголомшивши її.

Подумав: «Добрав способу». Шкіра його тепер палала, і він знову розчинив вікно.

Був тихий морозний світанок. Вгорі зорі мов умирали на посвітлілому небі, а по глибокій колії залізниці блідли зелені, червоні й білі ліхтарі.

Перші паровози виходили з депо й бігли, свистячи, до ранкових потягів. Інші здалеку перекликалися гостро й настирливо, як ті півні на селі.

Дюруа гадав: «Може, я цього вже й не побачу». Але відчувши новий доплив жалю до себе, шалено затамував його: «Не треба ні про що думати аж до самої зустрічі, інакше сміливим не будеш».

І почав прибиратись. Коли голився, знову на мить зомлів від думки, що, може, це востаннє своє обличчя бачить.

Ще раз хильнув горілки й кінчив одягатись.

Остання година була найважча. Він ходив по кімнаті, силкуючись втихомирити свою душу. Коли почув стукіт у двері, трохи не впав навзнаки, — так захвилювався. Це свідки. Уже!

Вони були в шубах. Ріваль заявив, потискуючи йому руку:

— Сибірський холод надворі.

Потім спитав:

— Усе гаразд?

— Так, дуже добре.

— Спокійний?

— Цілком.

— То й добре. Пили, їли щось?

— Так, дякую.

Буаренар ради такої нагоди почепив чужоземного жовто-зеленого ордена — Дюруа на ньому ніколи його не бачив.

Вийшли. Якийсь добродій чекав їх у кареті. Ріваль познайомив:

— Доктор Ле Брюмон.

Дюруа потиснув йому руку й пробубонів:

— Дякую.

Потім хотів примоститись на передній лавочці, але сів на щось тверде й підскочив, як на пружині. Це була скринька з пістолями.

Ріваль приказував:

— Ні! Дуеліст із доктором іззаду!