Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 48

І раз у раз приказував сам собі: «Як могла ця жінка хоч на мить захопитись таким гевалом!?»

І його злосливість більшала щодня від безлічі незначних дрібниць, що штихали його, мов голкою, від невідступного спогаду про небіжчика, що бринів у словах лакея та покоївки.

Дю Руа любив солодке.

— Чого в нас солодкого на обід немає? — спитав він якось увечері. — Ти ніколи його не замовляєш.

Молода жінка весело відповіла:

— Правда, я й забуваю. Бо Шарль солодкого зовсім не терпів…

— Знаєш, Шарль починає обридати мені, — уже не стримуючи своєї злості, урвав він її. — Завжди тільки й чути: Шарль, Шарль, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль подох, і дайте йому спокій.

Мадлена спантеличено дивилась на чоловіка, не розуміючи цього раптового гніву. Потім, бувши спритна, почасти догадалась, що в ньому робиться, догадалась про те повільне діяння ревнощів, які більшали щомить від кожного нагадування про небіжчика.

Може, це видалось їй дитинністю, але полестило їй, і вона нічого не відповіла.

Він сам на себе гнівався за цей спалах, якого не зміг стримати. Але того ж вечора, коли вони сіли писати назавтра статтю, він заплутався ногами в килимкові. Поборсавшись, він підкинув його ногою й спитав сміючись:

— Мабуть, у Шарля завжди лапи мерзли?

Вона теж засміялась і відповіла:

— О, він страшенно боявся застудитись; груди в нього були слабі.

Дюруа злісно відмовив:

— Він і довів це. — Потім чемно додав: — На щастя для мене.

І поцілував дружині руку.

Але лягаючи спати, він знову спитав, бо та думка не давала йому спокою:

— А ковпака Шарль не надівав, щоб застерегтись від протягу?

Вона не образилась на жарт і відповіла:

— Ні, тільки голову хусткою пов’язував.

Жорж знизав плечима й промовив зневажливо й згорда:

— От блазень!

Відтоді Шарль став для нього постійною темою до розмови. Він говорив про нього при кожній нагоді й називав його не інакше, як «бідолаха Шарль» з виглядом безмежного жалю.

І коли вертався з редакції, де його кілька разів ім’ям Форестьє називали, мстився глузливими кпинами над мертвим у глибині його домовини. Пригадував його хиби, смішності, чудноти, перераховував їх з утіхою, поглиблював та прибільшував їх, немов хотів перебороти в дружининому серці всяке почуття до страшного суперника.

Він питав:

— Скажи, Мад, пригадуєш той день, коли той бевзь Форестьє доводив нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?

Потім він схотів дізнатись про небіжчика різних інтимних і таємних подробиць, що їх молода жінка, ніяковіючи, відмовлялась казати. Але він обстоював, домагався.

— Ну, слухай, розкажи ж мені про це. Він, певно, кумедний був тоді.

Вона шепотіла самими губами:

— Та дай йому, нарешті, спокій.

Він не вгамовувався:

— Ні, скажи! Певно, він незграбний був у ліжкові, мурло!

А кінчав завжди висновком:

— Тварюка ж він був!

Якось увечері наприкінці червня, коли він курив коло вікна, йому спало на думку просвіжитися на повітрі від вечірньої задухи. Він спитав:

— Моя маленька Мад, хочеш поїхати до Лісу?

— Залюбки.

Вони взяли відкритого екіпажа й поїхали на Єлісейські Поля, потім до Булонського Лісу. Стояла безвітряна ніч, та задушлива ніч, коли розпечене паризьке повітря входить у груди гарячою парою. Під деревами сунула ціла валка екіпажів із закоханими. Вони їхали одне за одним без упину.

Жорж та Мадлена тішились, роздивляючись на пригорнуті пари, що у фіакрах проїздили, — жінки у світлих сукнях, чоловіки — в чорному. Це був безмежний потік коханців, що котився по Лісу під зоряним пекучим небом. Чути було тільки глухий стукіт коліс по землі. Вони пливли й пливли попарно в кожному екіпажі, злігши на подушки, мовчазні, притиснувшись одне до одного, поринувши в марево бажання, тремтячи від сподіванки близьких обіймів. Гарячий морок, здавалось, був насичений поцілунками. Повітря важчало, ще задушливіше ставало від кохання, що в ньому буяло, від розлитої в ньому тваринної жаги. Всі ці спаровані люди, сп’янілі від однієї думки, від одного запалу, ширили навколо гарячку. Всі ці колісниці кохання, що над ними пестощі витали, лишали по собі якийсь чуттєвий подих, ніжний і хвилюючий.

Жорж та Мадлена теж піддалися цій любовній млості. Вони ніжно й мовчки побрались за руки, розімлілі від духоти, охоплені хвилюванням.

Коли доїхали до повороту біля фортифікацій, то поцілувались, і вона ніяково трохи пробурмотіла:

— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.

Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в пущу. На дорозі Озер, якою подружжя поїхало, їх трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листу та вогкістю струмків, що під гіллям дзюрчали, свіжина широкої нічної простороні, заквітчаної зірками, надавало тут поцілункам ще глибшого чару, оповивало їх ще таємнішим мороком. Жорж прошепотів:

— О, моя маленька Мад!

І пригорнув її до себе. Вона сказала:

— Пригадуєш, у нашому лісі — як там моторошно було. Мені здавалось, що в ньому повно страхіть і що кінця йому немає. А тут чудово. Почуваєш пестощі в повітрі й добре знаєш, що по той бік його — Севр.

Він відповів:

— О, в нашому лісі тільки олені, лисиці, кози та кабани й де-не-де — хатка лісника.

Це слово, ім’я мерця [4], що спливло з його уст, так Жоржа вразило, немов хто крикнув його з гущавини, і він раптом замовк, знову відчувши ту дивну й настирливу прикрість, те ревниве, гризуче, непереможне дратування, що з якогось часу псувало йому життя.

Через хвилинку він спитав:

— Ти їздила сюди увечері з Шарлем?

Вона відповіла:

— Їздила, і навіть часто.

І зненацька його охопило бажання вернутись додому, нервове бажання, що згнітило йому серце. Але образ Форестьє вроївся йому в душу, опанував її, здушив. Він тільки про нього міг думати та розмовляти.

Він спитав із лихим притиском:

— Скажи, Мад…

— Що, друже?

— Чи наставляла ти роги бідоласі Шарлеві?

Вона зневажливо відповіла:

— Який ти дурний робишся із своїм чіплянням.

Але він своєї думки не кидався.

— Слухай, моя маленька Мад, будь щира, признайся! Скажи, наставляла йому роги? Признайся, що наставляла?

Вона мовчала, вражена цим словом, як і всі жінки.

Він уперто вів:

— Чорт, його голова так рогів і просила. А так, так! Мені дуже приємно було б знати, що Форестьє роги мав. От іще одоробло!

Він почував, що вона посміхається, може, пригадуючи щось, і напосідав:

— Та скажи ж! Чи тобі важко? Навпаки, дуже смішно, якби ти призналась мені, що дурила його, саме мені якби призналась.

Він справді тремтів від сподіванки й надії, що цей Шарль, гидкий Шарль, ненависний мрець, проклятий мрець, носив цю ганебну прикрасу. А проте… проте інше невиразно хвилювання розпалювало в ньому цікавість.

Він приказував:

— Мад, моя маленька Мад, прошу тебе, скажи. Його й не шкода було дурити. Ти просто обмахнулась, якщо цього не зробила. Ну, признавайся ж, Мад.

Її, мабуть, тішило його домагання, бо вона коротко й уривчасто сміялась.

Він схилився їй до вуха:

— Ну… ну… признайся.

Вона різко відхилилась і відрубала:

— Та ти здурів. Хіба на такі питання відповідають?

Сказала це так, що в жилах йому прокотився холодний дріж, і він спантеличено, розгублено замовк, трохи задихавшись, немов душевного струсу зазнав.

Екіпаж їхав тепер круг озера, де небо, здавалось, порозсипало свої зірки. Два великі лебеді, ледве примітні в морокові, тихо пливли по воді.

Жорж крикнув візникові: «Назад!» І фіакр завернув, об’їжджаючи інші, що сунули ступою, блискаючи великими ліхтарями, як очима, в темряві лісу.

Як же чудно вона це сказала! Дю Руа питав сам себе: «Чи не признання це?» І ця майже певність, що вона зраджувала першого чоловіка, тепер збурювала в ньому гнів. Йому хотілось бити її, душити, рвати на ній волосся!