Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 45

Ген за робітничим селищем стояв ялиновий ліс, і Сена, пройшовши між двома мостами, бігла далі вздовж горбастого берега, що поріс лісом угорі й показував де-не-де біле каміння свого кістяка, потім зникала на обрії, ще раз накресливши довгу округлу дугу. Туди й сюди по річці йшли пароплави з муху завбільшки і, пихкаючи густим димом, волокли на буксирі баржі. Острівці тяглися понад водою одне за одним або розсувались далеко, як нерівні зерна зелених чоток.

Візник чекав, поки подорожники налюбуються вдосталь. З досвіду він знав, скільки триває захоплення в мандрівників різних верств.

Та коли рушив далі, Дюруа раптом постеріг за кілька сот метрів двох старих, що навпроти йшли, і скочив з екіпажа, крикнувши:

— Це вони! Пізнаю їх.

Двоє селян, чоловік та жінка, йшли нерівно, хитаючись, і штовхались іноді плечима. Чоловік був присадкуватий, кремезний, червоновидий, трохи череватий, але бадьорий, незважаючи на свій вік; жінка висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тимчасом як чоловік розважався собі, випиваючи з одвідувачами.

Мадлена теж з екіпажа зійшла й дивилась на цих бідолах, згнітивши серце, із смутком, якого зовсім не сподівалась. Вони не пізнали свого сина, оцього красного пана, й ніколи не догадалися б, що ця вродлива пані у світлій сукні — їхня невістка.

Вони мовчки й швидко йшли назустріч сподіваній дитині, не дивлячись на городян, що за ними їхав екіпаж.

Ось порівнялись, Жорж крикнув сміючись:

— Добридень, татусю Дюруа!

Вони обоє раптом спинились, спочатку спантеличені, потім розгублені з великого дива. Стара перша стямилась і пробубоніла, не сходячи з місця:

— Це ти, синочку?

Молодик відповів:

— Авжеж що я, матусю Дюруа! — і підійшовши, поцілував її в обидві щоки міцним синівським поцілунком. Потім потерся об скроні батька, що скинув свого руанського модного кашкета — чорного, шовкового, дуже високого, як у різників.

Потім Жорж заявив:

— Оце моя жінка.

І селюки глянули на Мадлену. Глянули на неї, як на диво, з турботним страхом, поєднаним у батька з ухвальним задоволенням, а в матері — з ревнивою ворожістю.

Чоловік, життєрадісний з природи, та ще й повеселілий од випитої горілки й солодкого сидру, осмілів і, лукаво підморгнувши, спитав:

— І поцілувати все-таки можна?

Син відповів:

— А чого ж?

І Мадлена ніяково підставила щоки під гучні поцілунки селянина, що потім витер губи долонею.

Стара й собі поцілувала невістку стримано й вороже. Ні, не така це невістка, як вона мріяла, — повна та свіжа фермерка, як яблуко, червона й дебела, як племінна лошиця. А пані ця шарпаною виглядала зі своїми брижами та запахом мускуса. Бо всі пахощі про неї мускусом тхнули.

І всі рушили за екіпажем, що віз речі молодого подружжя.

Старий узяв сина за руку й, затримавши його, цікаво спитав:

— Ну, а діла ж як?

— Дуже добре.

— То й гаразд! А скажи, жінка твоя з посагом?

Жорж відповів:

— Сорок тисяч франків.

Батько тихенько й захоплено свиснув та тільки й зміг пробурмотіти: «Трясця твоїй матері!» — так схвилювала його ця сума. Потім додав поважно й переконано:

— Сто чортів, це гарна жінка.

Бо і йому вона здавалась до смаку. А він колись за знавця славився.

Мадлена з матір’ю йшли мовчки. Чоловіки наздогнали їх.

Прийшли в село, маленьке село, вздовж шляху вишикуване, де з обох боків було по десятку хат — міщанських будиночків та селянських мазанок, перші цегляні, другі глиняні, ті під соломою, ті під черепицею. Шинок дядька Дюруа «На доброму місці» — лихенький домок з мезоніном — стояв край села, ліворуч. Над дверима за старовинним звичаєм висіла соснова гілка на знак того, що спраглі можуть заходити.

Сніданок накрито в залі на двох зсунутих столах, застелених двома серветками. Сусідка, що прийшла в поміч господині, глибоко вклонилася, побачивши таку прегарну паню, а пізнавши Жоржа, скрикнула:

— Господи Ісусе, це ти, хлоп’ятко?

Він весело відповів:

— Авжеж що я, тітко Брюлен!

І зразу ж поцілував її, як цілував і батьків. Потім звернувся до дружини:

— Ходімо до нашої кімнати, — сказав він, — капелюха знімеш.

Він повів її дверима праворуч до холодної білої кімнати з кам’яною підлогою та вапнованими стінами, де стояло його ліжко з полотняними завісами. Розп’яття на кропильниці й дві кольорові картини — Поль та Віржині* під синьою пальмою і Наполеон на жовтому коні — були єдиними оздобами в цьому чистенькому й похмурому помешканні.

На самоті він поцілував Мадлену:

— Добридень, Мад! Я дуже радий, що побачив старих. У Парижі про них не думаєш, а коли зійдешся, все-таки приємно.

Та батько кричав, стукаючи кулаком у перетинку:

— Швидше, швидше, суп прохолоне!

Треба було сідати до столу.

Це був довгий селянський сніданок з багатьох страв, без ладу поданих — ковбаса після баранини, яєчня після ковбаси. Батько Дюруа, звеселівши від сидру та кількох шклянок вина, відкрив фонтан красномовства, який про великі свята зберігав, розказував масні й брудненькі анекдоти, що з його приятелями, мовляв, сталися. Дюруа знав їх усі, але сміявся, сп’янівши від рідного повітря, захоплений питомою любов’ю до батьківщини, до знайомих з дитинства місць, усіма почуттями, всіма спогадами, всім колишнім, дрібницями — покарбованими деревами, кривим стільцем, що якусь подію нагадував, — паруванням землі, пахощами смоли та дерев, що з сусіднього лісу віяли, духом житла, вогкості та гною.

Стара Дюруа весь час сумно та суворо мовчала й стежила поглядом за невісткою, почуваючи ненависть у серці, ненависть старої робітниці з усохлими пальцями та понівеченим від тяжкої праці тілом до цієї міської жінки, що нагонила на неї відразу, мов щось прокляте, ганебне, мов нечиста істота, для неробства та гріха створена. Раз у раз вона схоплювалась з місця то страву принести, то налити шклянки жовтого кислого вина з карафки або з пляшок червонястого, пінявого, підсолодженого сидру, що висаджував затички, як шипучий лимонад.

Мадлена нічого не їла, нічого не казала, сиділа сумна із звичайною застиглою на устах усмішкою, тільки похмурою й покірною. Вона була розчарована, пригнічена. Чому? Сама ж хотіла приїхати. Знала, що їде до селян, простих селян. Як же могла їх омріяти вона, до мрій звичайно не охоча?

Хіба вона знала це? Хіба жінки не уявляють собі все кращим, ніж воно справді є? Чи здалека вони поетичнішими здавались? Ні, але, може, освіченішими, шляхетнішими, привітнішими.

А втім, вона ж зовсім не сподівалась бачити їх вишуканими, як у романах. Чому ж вони шокували її безліччю непомітних дрібниць, безліччю незначних грубощів, навіть самою своєю мужицькою вдачею, своїми словами, рухами й веселощами?

Вона пригадала свою матір, що про неї ніколи нікому не говорила, вчительку, виховану в Сен-Дені, яку звів хтось і яка від злиднів померла, коли Мадлені було дванадцять років. Якийсь невідомий подбав, щоб дівчинку виховали. Мабуть, батько? Хто він був? Його вона напевно не знала, хоч і мала невиразні здогади.

Сніданок ніяк не кінчався. Почали сходитись одвідувачі, потискували руку батькові Дюруа, скрикували, побачивши сина, та лукаво підморгували, поглядаючи на молоду жінку; це означало: «Матері його біс, яка ж гарна краля в Жоржа Дюруа!»

Інші, не такі знайомі, сідали коло дерев’яних столів і гукали: «Літр!», «Шклянку!», «Дві чарки коньяку! Келишок рапайлю!» І починали грати в доміно, голосно брязкаючи маленькими чорно-білими костяшками.

Стара Дюруа весь час метушилась, похмуро слугувала одвідувачам, гроші від них брала й витирала столи краєм синього фартуха.

Дим від люльок та дешевих цигар застилав кімнату. Мадлена почала кашляти й спитала:

— Може, вийдемо? Я вже не можу.

Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла коло дверей, що на вулицю, чекаючи, поки свекор та чоловік доп’ють свою каву з коньяком.