Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 56
Коли він привітався, вона зразу сказала:
— Людей тут скільки!
Він ухопився нагоди:
— Це правда, може, поїдемо куди?
— Де саме?
— Байдуже, хоч би й просто каретою. Спустите штору з вашого боку й сидітимете в захистку.
— Так краще буде, тут я помираю зі страху.
— Ну, то приходьте через п’ять хвилин до брами, що на крайній бульвар. Я під’їду візником.
І пішов підбігцем.
Сівши в карету й ретельно затуливши шибку зі свого боку, вона спитала:
— Куди ви сказали їхати візникові?
Жорж відповів:
— Не турбуйтесь, він знає.
Він дав йому адресу свого помешкання на Константинопольській.
Вона вела:
— Ви не уявляєте, як я страждаю через вас, як я мучилась, катувалась. Вчора я була жорстока в церкві, але хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюся лишитися з вами на самоті. Ви простили мене?
Він тиснув її руки:
— Так, так. Чого тільки не простиш, коли любиш так, як я вас!
— Слухайте, пообіцяйте, що шануватимете мене… що ви… що не… інакше ми не зможемо бачитись.
Спочатку він нічого не відповів; посміхнувся під вусами тією тонкою посмішкою, що хвилює жінок. Нарешті прошепотів:
— Я ваш раб.
Тоді вона почала розповідати, як примітила, що любить його, коли дізналась про його одруження з Мадленою Форестьє. Пригадувала подробиці, дати, ділилася з ним своїми передчуваннями.
Раптом вона замовкла. Карета спинилась. Дю Руа розчинив дверці.
— Де це ми? — спитала вона.
— У мене. Це моє парубоцьке помешкання, я знову найняв його на кілька днів… щоб мати куточок, де з вами бачитись.
Вона вчепилась за торочки сидіння, жахаючись думки про таке побачення, й бубоніла:
— Ні, ні, я не хочу! Я не хочу!
Він рішуче сказав:
— Присягаюся вам, що шануватимусь. Ідіть. Бачте, на нас увагу звертають, зараз юрба збереться. Швидше… швидше… сходьте.
І приказував:
— Присягаюсь вам, що шануватимусь.
Якийсь винар цікаво дивився на них з порога своєї крамниці. Вона злякано кинулась у будинок.
Хотіла йти сходами вгору. Він затримав її за руку:
— Це тут, на першому поверсі.
І пхнув її у своє помешкання.
Замкнувши двері, він схопив її, як здобич. Вона відбивалась, пручалась, лепетала:
— Ох, Боже мій!.. Ох, Боже мій!..
Він цілував її шию, очі, уста так поривно, що вхилитись від його шалених пестощів вона не могла; і відпихаючи його, відвертаючи обличчя, вона й сама мимоволі на його поцілунки відповідала.
Зненацька вона перестала пручатись і, переможена, покірно далася роздягти. Він зручно й хутко здіймав одну по одній всі частини її вбрання вправними, як у покоївки, руками.
Вона вирвала в нього з рук свого ліфа, затулила ним обличчя й стояла, геть біла, серед скинутої до ніг одежі.
Він лишив на ній черевики й поніс на руках до ліжка. Тоді вона ледь чутно шепнула йому на вухо:
— Присягаюсь вам… присягаюсь… що ніколи не мала коханця.
Так ніби та дівчина казала:
— Присягаюсь, що я незаймана.
А він думав: «Оце вже справді мені байдуже».
V
Настала осінь. Подружжя Дю Руа пробуло в Парижі ціле літо і під час коротких депутатських вакацій проводило у «Французькому житті» рішучу кампанію за новий кабінет.
Хоч жовтень тільки ще починався, обидві палати мали розпочати засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливі.
Власне, ніхто не вірив у танжерську експедицію, хоч у день розпуску парламенту один правий депутат, граф Лямбер-Саразен, у дотепній промові, якій плескав навіть центр, запропонував йти в заклад і поставити свої вуса, як зробив колись славетний віце-король Індії, проти бурців голови ради міністрів, що новий кабінет конче наслідуватиме попередній і вирядить армію в Танжер до пари туніській армії — з любові до симетрії, точнісінько, як дві пази на коминку ставлять.
Він додавав: «Африканська земля, панове, справді є огнище для Франції, огнище, де горять найкращі наші дрова, огнище з великою тягою, яке розпалюють банківськими паперами.
Вам спала артистична фантазія прикрасити лівий ріжок коминка туніським безділлям, що дорого вам коштує, — побачите, що панові Маро схочеться наслідувати свого попередника й прикрасити правий ріжок марокканським безділлям».
Ця славетна промова стала Дю Руа за тему для десятка статей про алжирську колонію, — для тієї його серії, що урвалась, коли він почав працювати в газеті, і він палко підтримував ідею військової експедиції, хоч і переконаний був, що вона не відбудеться. Він грав на патріотичну струну й нападався на Іспанію з усім арсеналом кпинів, що до них удаються, коли інтереси якоїсь держави не збігаються з нашими.
«Французьке життя» набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із владою. Воно подавало політичні новини раніше за найповажніші газети і з допомогою натяків давало читачам можливість зрозуміть наміри своїх друзів-міністрів, і всі паризькі й провінційні газети користувались його відомостями. Його цитували, боялися й починали шанувати. Це вже не був непевний орган купи політичних плетунів, а визнаний орган кабінету. Лярош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Пан Вальтер, мовчазний депутат і лукавий директор, що вмів бути непомітним, обробляв, казали, в затінку велике діло з марокканськими мідними копальнями.
Мадленин салон став впливовим осередком, де щотижня сходились кілька членів кабінету. Навіть голова ради міністрів в неї обідав; а дружини державних діячів, що колись не зважувались до неї ходити, тепер хвалились дружбою з нею й бували в неї частіше, ніж вона в них.
Міністр закордонних справ поводився в домі мало не як господар. Приходив, коли хотів, приносив телеграми, всілякі повідомлення і диктував комусь із подружжя інформації, наче воно було за його секретарів.
Дю Руа, лишаючись на самоті з Мадленою, коли міністр ішов, обурювався на поведінку цього нахабного вискочня, в голосі йому лунала загроза, кожна увага була ущиплива.
Та вона зневажливо знизувала плечима й казала:
— Зроби й ти. Стань міністром, тоді й ти верховодитимеш. А тим часом мовчи.
Він крутив вуса, скоса на неї поглядаючи.
— Невідомо, на що я здібний, — казав він, — може, й дізнаєшся колись.
Вона філософськи відповідала:
— Поживемо — побачимо.
У день відкриття парламенту, поки Жорж збирався на сніданок до пана Ляроша-Матьє, щоб перед засіданням одержати від нього інформацію для завтрашньої передовиці, що мала бути щось ніби офіціальною декларацією про плани кабінету, Мадлена, лежачи ще в постелі, повчала чоловіка:
— Зокрема, не забудь його спитати, чи послано генерала Белонкля в Оран*, як це гадалося. Це мало б велике значення.
Жорж роздратовано відповів:
— Та я не гірш за тебе знаю, що роблю. Дай спокій зі своїм підказуванням.
Вона спокійно відповіла:
— Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я даю тобі до міністра.
Він пробурчав:
— Твій міністр обрид мені, зрештою. Це крутихвіст.
Вона спокійно сказала:
— Він такий мій міністр, як і твій. Тобі він корисніший, ніж мені.
Він обернувся до неї й глузливо засміявся:
— Бачиш, до мене він не залицяється.
Вона поволі відмовила:
— Та й до мене теж; але він допомагає нам.
Він замовк і через хвилину сказав:
— Коли б я мав вибирати серед твоїх прихильників, то волів би вже того тюхтія Водрека. Що це йому сталося? Вже тиждень його не видно.
Вона відповіла, не схвилювавшись:
— Він слабий, написав мені, що й з ліжка не встає через напад подагри. Провідай його. Ти ж знаєш, що він дуже любить тебе, і це буде йому приємно.
Жорж відповів:
— Звичайно, провідаю цими днями.
Він кінчив одягатись і, надівши капелюха, оглянувся, чи не забув чого. Нічого не наглядівши, підійшов до ліжка й поцілував дружину в чоло:
— До побачення, люба, я вернуся хіба що о сьомій годині, це найраніше.