Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 58

Тим часом любов матері приїлась йому, довела його до непоборної огиди; він не міг уже бачити її, слухати її, думати про неї без гніву. Перестав ходити до неї, відповідати на її листи й поступатись її закликам.

Нарешті вона зрозуміла, що він уже не любить її, і страшенно мучилась. Та вона заповзялася, почала стежити за ним, чекала його в кареті з опущеними шторами біля дверей редакції, біля дверей його дому, на вулицях, де сподівалась його зустріти.

Йому хотілось прогнати її, образити, вдарити, сказати їй одверто: «Геть, досить з мене, ви обридли мені». Але він дорожив службою в газеті і все ще панькався з нею, силкуючись своєю холодністю, заличкованою в пошану грубістю, а часом і гострим словом дати їй на розум, що з цим треба вже кінчити.

Найбільше домагалась вона всілякими хитрощами заманити його на Константинопольську, і він раз у раз тремтів, щоб обидві жінки не здибались якось на порозі.

Навпаки, до пані де Марель він ще більше прихилився за літо. Він називав її «Мій збитошник», і вона рішуче йому подобалась. У них обох було щось спільне в натурі; обоє вони належали до шукачів пригод, пройдисвітів, тих світських пройдисвітів, що дуже скидаються, самі й не догадуючись, на циган з великого шляху.

Літо провели вони чудово, погуляли на всю губу, їздили нишком поснідати чи пообідати то в Аржантей, то в Буживаль, то в Мезон, то в Пуасі, цілими годинами катались на човні й рвали на крутобережжях квітки. Вона кохалась у стравах з риби, що її ловили тут же в Сені, в рагу з кролів, любила підземні шинки й гукання перевізників. А він любив їздити з нею погожого дня на імперіалі приміського потягу й оглядати, про веселі абищиці балакаючи, нужденні паризькі околиці, де буржуа набудували собі гидких дач.

І, вертаючись до Парижа, де його чекала на обід пані Вальтер, він ненавидів стару, завзяту коханку, згадуючи про молоду, що її покинув допіру й що пригасила його бажання та ввібрала його запал у прибережній траві.

Нарешті він гадав уже, що майже звільнився від патронеси, якій висловив ясно, мало не грубо, свій намір урвати, аж ось одержав у редакції телеграму, де кликано його о другій годині на Константинопольську.

По дорозі він ще раз перечитав телеграму: «Мені конче треба сьогодні з тобою поговорити. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій годині на Константинопольській. Я можу стати тобі у великій пригоді. Твоя до смерті Віржині».

Він думав: «Чого це від мене ще хоче ця стара сова? Закладаюсь, що справи в неї немає жодної. Знову скаже, що божествить мене. Проте треба побачитись. Вона пише про щось дуже важливе й про велику послугу, це, може, й правда. А о четвертій прийде Клотільда. Першу треба вирядити найпізніше о третій. Сто чортів, хоч би вони не зустрілись. Які ж бо дурні ці жінки!»

І думав, що з них не мучить його тільки дружина. Вона жила коло нього й, здавалось, дуже любила його годинами, для любові призначеними, бо ніколи не дозволяла порушувати непохитний розпорядок життєвих справ.

Він поволі йшов до свого побаченського помешкання й лютував у думці на патронесу:

«Ох, та й покажу ж їй, якщо в неї справи немає. Проти моєї мови й Камбронова* видасться академічною. Заявлю їй, що й ноги моєї в неї не буде».

Він увійшов і почав чекати пані Вальтер.

Вона теж незабаром нагодилась і, побачивши його, скрикнула:

— Так ти одержав мою телеграму! Яке щастя!

Він прибрав лихого вигляду:

— Чорт, мені дали її в редакції, коли я збирався їхати до парламенту. Чого тобі ще треба?

Вона підняла вуальку, щоб поцілувати його, і підійшла до нього боязко та покірно, як бита собачка.

— Який ти жорстокий зі мною… як ти грубо зі мною розмовляєш… Що я тобі зробила? Ти не уявляєш, як я мучуся через тебе!

Він пробурчав:

— Ти знову починаєш?

Вона стояла коло нього, чекаючи усмішки, руху, щоб кинутись йому в обійми. Прошепотіла:

— Не треба було мене брати, щоб так зі мною поводитись, треба було лишити мене спокійною та щасливою, якою я була. Пригадуєш, що ти казав мені в церкві й як силоміць мене сюди привів? А тепер ти он що мені кажеш! Он як мене зустрічаєш! Боже мій, Боже мій, як мені боляче!

Він люто тупнув ногою:

— Та годі! Досить уже. Тільки побачиш тебе, так і починаєш ти цієї співати. Ніби й справді я взяв тебе в дванадцять років і ти несвідома, як янгол, була. Ні, моя люба, встановимо істину, я неповнолітньої не зводив. Ти віддалася мені цілком свідомо. Я тобі вдячний, глибоко вдячний, але не можу триматись твоєї спідниці до смерті. У тебе є чоловік, у мене жінка. З нас ні ти, ні я не вільні. Була в нас примха, ніхто про неї не дізнався, та й усе.

Вона сказала:

— Ох, який ти грубий, який нахабний, який безчесний! Ні, я не дівчина була, але ніколи не любила, ніколи не зраджувала…

Він урвав її на слові:

— Знаю, двадцять разів уже казала мені. Але в тебе двоє дітей… не я ж тебе знечестив…

Вона оступилась:

— О Жорж! Це негідно…

Ридання підступали їй до горла. І, схопившись обома руками за груди, вона почала схлипувати.

Побачивши, що зараз поллються сльози, він узяв із коминка свого капелюха.

— Ах, ти плакатимеш! Тоді до побачення. Ось для цієї сцени ти мене й кликала?

Вона кинулася вперед, щоб заступити йому дорогу, жваво видобула з кишені хусточку й мерщій витерла очі. Опанувала свій голос і сказала, хлипаючи коли-не-коли від зворушення:

— Ні… я прийшла, щоб розказати тобі новину… політичну новину… щоб ти міг заробити п’ятдесят тисяч франків… або й більше… якщо схочеш.

Він спитав, раптом зласкавившись:

— Як це? Що ти хочеш сказати?

— Вчора ввечері я випадково підслухала розмову мого чоловіка та Ляроша. Та вони й не дуже від мене криються. Але Вальтер радив міністрові не викривати тобі таємниці, щоб ти не розголосив її.

Дю Руа поклав свого капелюха на стільця. І дуже уважно слухав.

— Так у чім же річ?

— Вони мають захопити Марокко!

— Що це ти! Я снідав з Лярошем, і він майже продиктував мені всі плани кабінету.

— Ні, мій любий, вони дурять тебе, бо бояться, щоб ти не дізнався про їхні махінації.

— Сідай, — мовив Жорж.

І сам сів у крісло. Тоді вона присунула дзиґлика й примостилася між колін молодика. І влесливо почала:

— Я завжди про тебе думаю, тим-то й дослухаюсь тепер до всього, про що коло мене шепочуться.

І заходилася тихо розповідати йому, як вона догадалась з якогось часу, що за його спиною щось готується, що його використовують, боячись його суперництва. Вона казала:

— Знаєш, коли любиш, тоді робишся хитрою.

Нарешті вчора вона все зрозуміла. Потай затівали величезну, грандіозну справу. Тепер вона посміхалась, радіючи на свою спритність, захоплювалась, говорила, як дружина фінансиста, перед її очима готувалися біржові крахи, хитання акцій, раптові піднесення та пониження курсу, — всі ці спекуляції, що за дві години руйнують тисячі дрібних буржуа, котрі вклали свої заощадження в папери, гарантовані ім’ям шановних, поважних людей, політиків чи фінансистів.

Вона приказувала:

— О, широко ж вони розмахнулись. Дуже широко. Тут Вальтер усім керує, а він розуміється. Дійсно, це першорядне діло.

Ці вступи дратували його.

— Та кажи вже швидше.

— Гаразд. Експедиція в Танжер була вирішена між ними ще того дня, як Лярош дістав портфель міністра закордонних справ, і вони потроху скупили всю марокканську позику, що впала до шістдесяти чотирьох чи п’яти франків. Скупили дуже спритно через неповних агентів, що не збуджували жодної підозри. Навіть Ротшільди не могли втямити, чому такий попит на марокканські акції, але вони і їх підманили, їм назвали імена посередників: всі вони були люди заплямовані, викинуті за борт. Тузи заспокоїлись. А тепер оце мають вирядити експедицію, і, коли наші там будуть, французький уряд згарантує позику. Наші друзі зароблять п’ятдесят-шістдесят мільйонів. Розумієш справу? Розумієш, чому вони бояться всіх, бояться найменшої необережності?