ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 1

Annotation

В центрі роману "Яса" відомого майстра сучасної української прози Юрія Мушкетика, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка, — історична постать, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, який ще за життя став легендою, бо під його проводом запорожці не програли майже ні одного бою. Все своє життя славетний кошовий віддав Україні: заради неї — щоб боротися з ворогами — він покинув домівку, заради її свободи полягли сини Сірка.

notes

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то їх побрали велети з Громової печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяється багато таких каменiв. I тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi — бур'ян — не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.

У татарський бiк могила спадала полого, в козачий — круто, стрiмко, а наокруж — степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем — доскачеш па край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, — невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в приладi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари — Малою Каїр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять — де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак перестрибував не розбiгаючись, — й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенськип гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньої пори. Били й били довгими рогами, й майже всi — в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.

Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за єдиною уцiлiлою брилою гранiту.

А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукає поза раєм, зазирає через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них є своє пекло i свiй рай? Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!

Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого бога своє небо, а в турецького, поганського, своє. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi — окiя — нi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижиро — вував у хвилях, наш бог i каже йому: "От ти хвастаєш, що гарно пiрнаєш, а дна не дiстанеш". — "Дiстану", — каже той."Не дiстанеш", — наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог — i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип — ряси немає."Де ряса?" — кричить на все море."Не знаю", — одвiчає наш, а сам регочеться.

З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи їхнi.

Мабуть, оця кумова розповiдь — суспiль вигадка, хоч i в нiй є щось од правди, iстинно — бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать.

"Прости, господи, що согрiшив", — щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.

Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.

Сонце, щойно викотившись iз божої кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по — весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодної ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В їхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжає по ньому бог, пильнує порядку.

В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.

Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своїй святобливостi не сягав за межi, де починається власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулої осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, — то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато їх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих же кущах чи шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi має бути лад, за яким хтось наглядає. Бог пильнує свого. Сироватка — свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, свої мiрки, свiй закон. I того закону, вiчного, правiчного, що невiдь — яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл — боривiтер у небi, i змiї жовтобрюхи за могилою. I жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по своєму кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звичаїв, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його — i все зруйнується, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати її людям заказано.