Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv". Страница 34

Тільки вранці, відчуваючи сисну спустошеність і дзвінку легкість у членах, з бридливістю згадуючи нічні любощі з Лізою, Юрко зрозумів, що його до неї потягло, — це було велике бажання обіймати в мить, коли його поздоровляли з наближенням весілля, свою Надію. Просте бажання розділити з коханою дівчиною не тільки майбутнє щастя, а й оці приготування до нього, оці його передчуття. Чистий і святий вогонь минулої ночі випалив, визолив у ньому тліючі допіру залишки довгого чоловічого стримування. Юрко був удячний Лізі за це, але бачити її ще раз не бажав.

Повторити подібну ніч удруге з тією самою жінкою не дано. Це як найвищий злет у спорті, як найвищі досягнення в мистецтві, після яких люди сходять з арени і повертаються у звичайне життя. І нова їхня зустріч, якби й планувалася, була б заряджена ще більшими очікуваннями, вдовольнити які просто неможливо через обмеженість людської природи. Така зустріч тільки зіпсувала б спомини. А він не хотів, щоб у Лізиній свідомості застрявала колючка, здатна з часом обрости неприязню до нього. Отож не можна було призводити до виникнення тієї колючки, того розчарування і гіркої згадки про нього. Ні, зустрічатися їм вдруге, бодай очима, поглядом, не варто було.

Він пізнав щиросердно нестримну за розмахом, невгамовну за інтенсивністю, безсоромно винахідливу за формою, інфернальну за силою хіть і переситився нею, згорів у ній. І праг тепер тільки любові до Надії як чистої, глибокої, ласкавої взаємної поваги, як безперервної думки одне про одного. Дивною й несподіваною була ця пригода для Юрка, зате вона чудово приготувала його до шлюбу.

А Ліза наступного дня завершила всі справи в ліцеї, й поїхала додому, щоб попрощатися з батьками й звідти відбути на практику в Іваново.

Молодим можна позаздрити, й не тільки самій молодості — це було б надто банально, а й тому, що час їм тече помаліше, а цікаві чи визначальні події трапляються частіше. Що означають півроку чи рік у віці, коли тобі за сорок? Тьху! — й пролетів той відрізок часу, причому непомітно й без жодних змін. А у вісімнадцять-двадцять років якраз впродовж таких проміжків спресовано кується доля.

Зустрілися бідові подруги Неля й Ліза на випускних екзаменах, і переконалися, що у обох помітно розпухла талія. Тільки Неля зуміла вийти заміж, до речі, зовсім не за Миколу Лободу, від якого й завагітніла, а за байдикуватого Дана, лякнувши його майбутньою дитиною. Але то справи не наші, зуміла — й молодець. Тепер вона виглядала поважною, пещеною молодичкою, спокійною й упевненою в собі, й за тим виглядом вагітність як така майже не вгадувалася. А Ліза, навпаки, була худою, знервованою, череватою гарпією.

— Господи, то ти теж влипла! — перше, що сказала Неля при зустрічі з подругою.

— І оце дякую тобі з ранку до вечора, — зло відказала Ліза. — Хай би був пропав той день і вечір, коли я квапилася здати свій проект куліс Палацу культури на конкурс.

— Чого ти психуєш? — огризнулася Неля. — Батьки знають?

— Ні, звичайно.

— Як тобі вдається приховувати від неї свій стан?

— Ну, спочатку я часто їздила додому, а потім почала казати, що не маю часу, бо влаштувалася на фабриці на постійну роботу. Мовляв, наразі доводиться працювати понаднормово й у вихідні дні, а я не хочу втрачати гарну посаду, яку там запропонували і яка на мене не чекатиме.

— Повірили?

— Як захочеш, щоб повірили, то збрешеш так, що повірять.

— Ну й заспокойся. Якщо робота є, то не страшно й дитинку від любого чоловіка народити.

— Яка робота?

— А ти ж кажеш, що запросили… Та й у ліцеї казали, що ти виграла той конкурс, твій проект визнали кращим і ти насправді розписуєш куліси.

— Правильно чула, виграла й розписала. Тільки те все нічого не варте в моєму стані. Мені сказали, що на останніх місяцях вагітності на роботу не візьмуть. Навіть розписку взяли, що я не претендуватиму на працевлаштування у них.

— І ти погодилася дати таку розписку?

— Хіба я мала вибір?

— Але вони мусили тобі щось інше запропонувати, — буркнула Неля. — Чого це ти ні за що, ні про що зробила їм люб’язність?

— Запропонували, звичайно. Там же не дурні сидять.

— Що?

— Що насправді візьмуть мене на роботу й допоможуть з житлом, як я й обіцяла батькам. Тільки за умови, що дитини не буде.

— От жлоби! — вигукнула Неля.

— Ой, ти спостерігаєш, що в країні твориться? Що ти хочеш?

— Давай знайдемо твого Костю й провернемо той самий варіант, яким скористалась я? Налякаємо його дитиною, нехай жениться!

— Те, чим можна було налякати починаючого чиновника, як твій Дан, байдуже для робітника, як Костя. Справа не в тому, що термін вагітності не збігається з моїми з ним зустрічами, а просто не хочу я за нього виходити.

Справді, якби Данило не працював у пожежній частині інженером з техніки безпеки, то чхати б він хотів на Нелю і на її черевце. А так не захотів втрачати непильну роботу і гарний, а головне, стабільний заробіток.

Неля перейнялася скрутою своєї подруги і пообіцяла щось придумати. Але що тут придумаєш, коли дитина вже на повну силу ногами тебе товче?

— Слухай, треба будь-якими правдами й неправдами дотягти до пологів, народити й передати дитину в гарні руки. Як тобі цей план?

Ліза замислилася, пригадуючи ту єдину-розєдину шалену ніч, після якої завагітніла. Виваживши всі аргументи й контраргументи, зважилася відповісти:

— Після тієї ночі мені страшно бачити те, що може народитися. Ми були не людьми, а дикими звірами, перебували у стані наднормального збудження. Але це не головне, це в мені говорить емоційний спогад. Основне, що я не маю коштів на цю дитину. Я її не вигодую і сама загину. А матір навантажувати не хочу, вона й так тримається ледь-ледь Ї її тиск зводить.

— Тоді покладися на мене, я на ці справи вигадлива, — заспокоїла Неля подругу. — На фабриці пообіцяй, що дитину віддаси сестрі, свату, брату, кому завгодно, запевни їх, нехай не сумніваються.

— Хто ж мені на слово повірить? Та я й не поїду туди більше, практика вже закінчилася.

— А ти ж була там на посаді. Так?

— Ну була. Але мене звільнять у зв’язку з закінченням практики.

— Коли звільнять? Скільки тебе там ще триматимуть?

— Ну, взагалі-то я ще можу попрацювати місяців два, тобто до самих пологів. Ніхто ж не знає, який у мене термін.

— Ага. Значить, маля з’явиться десь приблизно в середині вересня. Так? Ти стала на облік в жіночій консультації?

— Кажу ж тобі, що ні. Сказала, що стою вдома, по місцю прописки. Та не дуже мене там про це й розпитували.

Подруги домовилися, що Ліза повернеться на фабрику і працюватиме там якнайдовше, скільки зможе, а потім приїде до Нелі. А далі Неля все візьме на себе.

— Тільки треба зробити ось що, — примружила хитре око Неля. — Треба в когось забрати перепустку на фабрику. Тобто треба запастися чужим документом. Зможеш?

— Запросто, — не розуміючи, для чого це треба, сказала Ліза. — Туди нещодавно приїхала стажуватися група молодих роззяв з якогось місцевого ПТУ. Я в душовій що хочеш у них візьму.

Дівчата сиділи в сквері біля свого ліцею й насолоджувалися гарною погодою. Щойно відквітували липи й літо запанувало по-справжньому, нависаюче над землею легке марево спеки ховало в своїй в’язкості зайві звуки, розширюючи кордони тиші. Всі колишні інтереси, дівочі розваги й прихильності тепер були геть зметені з лику життя, і на чистому просторі майбутнього суворо вимальовувалися абриси нових зобов’язань, уникнути яких нікому не дано.

— Ти теж готуєшся стати матір’ю, — тихо сказала Ліза. — І уявляєш, як мені важко буде розставатися з дитиною. Не думай, що я ненормальна. Просто я все зважила і розумію, що в такий спосіб рятую маму, себе і це маля. Мені просто потрібен час, щоб стати на ноги. Я не знаю, що ти вигадаєш, але благаю тебе, придумай таке, щоб років через два-три я змогла забрати своє дитя додому.

Неля обіцяла, що саме так і буде.

Розділ 5