Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv". Страница 41

— Дуже добре, — погодилася Тетяна. — Цікаво. З чого складатиметься це лікування?

— З комплексу заходів, до яких входять дієта, медикаментозне оздоровлення травлення і вітамінна терапія, затим ванни й плавання в басейні з морською водою і нарешті місцево, тобто безпосередньо на область обличчя, масажі й маски. Фізіопроцедури поки що вам не показані. А в листопаді, будь ласка, ми на вас очікуємо.

— Після лікування у вас мені можна буде поїхати на море?

— Навіть варто, тільки не зловживайте сонцем, — гомонів лікар, продовжуючи обстежувати шви на Тетяниному обличчі. — Ви маєте обмежитися купаннями і насиченням йодом через дихання. Жінці після вісімнадцяти років взагалі перебувати на сонці не обов’язково.

— А як же модна засмага впродовж усього року?

— Е, не всіх, далеко не всіх це стосується. Це актуально для тих, хто заробляє гроші обличчям. Адже ви не стриптизерша й не повія, тобто не гламурна діва, я гадаю?

— Ні, звичайно. Я бібліотекарка.

Едмонд Германович закінчив оглядання й пальпацію, поклав якийсь чудний прилад, схожий на лупу, на стіл і узрився на хвору.

— Наші послуги не з дешевих для звичайної бібліотекарки. Якщо для вас це має значення, то скажу, що двотижневого терапевтичного лікування у нас вам може вистачити для того, щоб значно покращити здоров’я і зовнішній вигляд. А якщо ви ще й на море поїдете, то й поготів зможете обійтися без операції.

— Тобто вона буде для мене зайвою? — поцікавилася Тетяна.

— Як сказати... Шви, звичайно, зостануться, нехай не червоні попруги, але їх однаково буде видно. Це щастя, що вони у вас зверху прикриті зачіскою, а внизу обличчя знаходяться під бородою й на бічних частинах шиї. Хоч тут, — він торкнувся Тетяниного підборіддя, — вам добряче здерло шкіру, від самої бороди й аж до яремної впадини. Я взагалі не розумію, як вам кадик не перерізало. Це для вас якесь попередження звище, а не аварія.

— Попередження? — перепитала Тетяна і раптом призадумалася, насупила брови, ніби щось пригадуючи. — Звище, кажете?

— Так. Може, ви щось не так робили чи, може, повинні виконати якусь місію. Проте, не звертайте уваги, це просто дозвільні вигадки. Хоча… Ви про це не думали?

— Тепер подумаю, — ухилилася Тетяна від щирої відповіді, але було видно, що сказані лікарем слова склали на неї серйозне враження і скоро воно її не забуде. — Значить, підправити моє лице скальпелем у будь-якому випадку не завадить?

— Скажімо так: робота для хірурга буде, як би ви не лікувалися консервативними методами і коли б ви сюди не звернулися.

— Тоді наша угода залишається в силі: в листопаді я до вас приїду.

— Гаразд, — лікар зібрав свої інструменти, посерйознішав. — Зараз пройдіть з Ритою Марківною, нашою старшою медсестрою, по палатах, подивіться, познайомтеся з умовами і на листопад замовте собі ту, яку облюбуєте. Поки є така можливість.

Два тижні, які пролинули непомітно, Тетяна використала не тільки в оздоровчих цілях, вона напружено виважувала всі шанси і обмірковувала свої майбутні життєві кроки. Здається, вона досягла-таки всього, чого прагла, і тепер може вибрати, де і як жити далі, до чого прикласти свої вміння й досвід. Були хвилини, коли їй здавалося, що в Славгород вона більше ніколи не повернеться, а славгородці більше ніде й ніколи не знайдуть людину на ім’я Тетяна Іванівна Проталіна. Справді, хіба не через пануючий у ньому безхитрісний, замкнутий на примітивних клопотах спосіб життя вона драпцювала в Москву? Через це. Хіба не з його маленького, тісного, не завше порядного світу вона втікала? Саме звідти. Тоді чого повертатися? До кого? Нащо? Але, згадуючи своє минуле, дівчина розуміла, що у подальшому саме в Славгороді знайде найліпше прикладення своїх сил. Щось гукало її туди, притягувало, манило, щось, з чим вона мусила рахуватися. Слова Едмонда Германовича про нову місію лише підтвердили її підсвідомі передчуття, що недарма в її житті таке скоїлося. Ох, недарма! І Грицько, якщо вже згадувати про нього, був лише проводирем до того, що вабило й приманювало її, а не самоціллю.

До останнього дня сумніви не покидали Тетяну, не відступали від неї, не залишали її в спокої. Тяжкий це був час, як є тяжким будь-який важливий вибір з рівноцінних варіантів. А що і з чого вона вибирала? Хтозна, це були тільки відчуття, але вона напевне знала, що знайде там і що втратить тут. Втрачати не хотілося. І вона, коли збагнула, що саме це її й страшить, спокушаючи залишитися в Москві, почала розмірковувати, як зробити, щоб втрачене тут виявилося знахідкою там, у Славгороді.

Тому після виписки з клініки вона владнала свої московські справи, замовила квиток і в урочний день мужньо поїхала на Курський вокзал.

Вже у вагоні їй згадалася поїздка з Києва в Дніпропетровськ, задушевні розмови з подругою. Може, це пояснювалося тим, що вона знову їхала в спальному вагоні? Дівчина засумувала. Чому так трапляється, що ти, ледве знайшовши в житті щось дороге для себе, мусиш його втрачати? Такими рідкісними є ці знахідки, такими необхідними, і — на тобі, у тебе їх відбирають. А що посилається натомість? Хто виважує шанси, знайдені людиною? Хто оцінює їхню вартість, їхнє право втілитися в життя? Хто тасує карти в колоді випадковості, доцільності й хто визначає, чому жити, а чому вмерти? Лікар сказав, що це посилається звище. Невже правда? Значить, вона отримала знак, після якого має жити дуже обережно, спостережливо, роздумливо, щоб не пропустити те, заради чого залишилась живою. Бо навзаєм утраченого щось-таки посилається.

Тетяна не скоро отямилася від своєї внутрішньої поглиненості. Але все-таки час чинить своє, помалу бадьорість повернулася до неї, й тоді вона подивилася навпроти себе. Там сиділа молодша за неї дівчина і вже давно відверто її розглядала. Тому навіть не зразу зреагувала, що Тетяна повернулася у дійсність і тепер дивується, що привернула до себе чиюсь увагу. У погляді Тетяни читалося запитання, хоч вона намагалася сховати його, раз у раз поглядаючи за вікно.

— Пробачте, — відгукнулася дівчина. — Ви були так мальовниче чимсь заклопотані і по миті так класно ті клопоти в собі загамували, що я зачудувалася.

— Байдуже, — відмахнулася від неї Тетяна. — Сьогодні не я одна маю заклопотаний вигляд.

Дівчина засміялася. І раптом її щойно згаслі очі, які здавалися маленькими, безбарвними й гострими, виповнилися широчінню призвіль, таїною сумеркового лісу й теплінню літа. В них заіскрилася не цікавість, ні, — бажання знайти відповідь на щось тривожне, небайдуже для душі.

— Знаєте, — обережно почала вона, щоб не нарватися на ще одну пусту фразу, — нехай я молода, але вгледіла й оцінила невідповідність вашого віку не стільки до зрілого почуття обов’язку, стільки до вміння долатися з ним. Так ревно відчувати відповідальність і нести свій хрест вміють сиві старики й мудрі бабусі, а не молоді жінки. Це кидається в очі. Адже для таких протиріч потрібен досвід. Я так не вмію.

— У вас проблеми? — вміло відхилила Тетяна розмову про себе.

— Напоролася на нерозділене кохання до жонатого. Оце їду додому й життю не рада. Що ви на це скажете?

Тетяна припинила відчужуватися й подивилася на сусідку приязніше.

— Як тебе звати?

— Ніна.

— А мене Тетяна. Так от, Ніно, все залежить від тебе.

— Яким чином?

— Я знедавна відкрила для себе істину, що людиною може називатися лише той, хто вміє перемагати власні бажання, тобто відмовляти собі, коли це треба.

— А коли це треба? Хто це визначає? — зухвало підняла загострену борідку Ніна, з явним наміром і надалі плекати в собі те, що її непокоїть.

— Єдино людська мораль.

— О! А як же «запрещенный плод сладок»? Цього ще ніхто не відміняв, а діти й молодь люблять солоденьке, цукерки наприклад?

Тетяна посміхнулася — такі пастки вже були не страшними для неї.

— Гадаю, ти не гірше за мене знаєш, що у цій фразі йдеться про наш темний бік, про брутальну фізичну іпостась, через яку людину часто зраджує почуття міри, приваблює саме заборонене й недоступне. І ти наразі відверто лукавиш, прикриваючи фразою про заборонений плід недосконалість власної волі. Звичайно, легше потурати забаганкам плоті, ніж гартувати в собі дух. Зауваж, примітивні забаганки завжди стосуються черева й геніталій, — експресивно пояснила Тетяна. — А того, хто поширив цю злочинну фразу — я не знаю, кому вона належить, — треба засудити й забути як розбещувача жовторотих.