Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv". Страница 39

Спіймана дівчина залишалася непорушною, тільки великими й злими очима пильно вдивлялася в Грицькові нахабні зіньки, ніби докоряючи йому за порядність чи гіпнотизуючи, щоб вислизнути з пастки. Але на Грицька такі погляди більше не діяли — нещодавні події, які вдерлися в його життя, нарешті змусили його невідкладно подорослішати.

— Забула, куди сховала? — привітно, далі нікуди, запитав він у дівчини. — А ось під юбкою. Дістанеш сама чи допомогти? А то я можу зв’язати руки, закинути тебе в машину і відвезти в міліцію. Там у тебе знайдуть вкрадений пакунок, і буде затримка злодійки на скоєнні переступу без явки з повинною.

— На! — дівчина вільною рукою вихопила пакунок і кинула на підлогу подалі від себе. — Вдавися, гад. Пусти! — заверещала вона. — І-і-і!

На вулиці щось зашелестіло, почулося сопіння-тупотіння, і Грицько, оглянувшись, побачив, як з кущів вискочив той самий мужик, якого він намагався не сконфузити, і дав дьору куди очі дивляться.

— А, так у нас, виявляється, груповуха! — спокійно вів далі Грицько. — І що ж ти зв’язалася з таким паскудою, який покинув тебе в критичну мить? Оце парубок! Чи він при тобі альфонсом працює?

— Пусти, — хрипіла впіймана на гарячому злочинниця, — поки я не видряпала тобі очі. Я нічого не брала. На, шукай, обшукуй!

— Пусти її, чоловіче, — втрутилася хазяйка дому, яка за мить оговталася, підняла свої гроші і стояла, сутужно зітхаючи. — Хай іде. Мені наука, щоб обачнішою була.

Грицько відпустив полонянку.

— Іди з Богом, — проказала Любов Петрівна, бачачи, що та не вірить своєму щастю і не рухається з місця. — Тільки запам’ятай, що всюдисущий Бог все зрить. Пошкодуєш колись та пізно буде.

— Що треба сказати тьоті? — нагадав крадійці Грицько.

— Пробачте, — видавила з себе та. — Я більше не буду, — і з тим прожогом вискочила на вулицю.

— Культурна, — засміявся Грицько. — Так я, виходить, до вас.

— Проходьте.

— В кімнатах задушливо, давайте на свіжому повітрі поговоримо.

Вони вийшли надвір. На шум, який зчинився у веранді, з хати вийшов заспаний чоловік, доволі симпатичний на вигляд, тільки в непроникно темних окулярах. Так і є, це її чоловік, сліпець, — згадав Грицько Степанові слова.

— Чого ти проснувся, Ігорю? — турботливо запитала жінка. — Тобі ще сорок хвилин треба було спати. Ну, ходи вже сюди, сідай, — вона витерла чистою ганчіркою лаву, що стояла поблизу веранди в холодку.

— Зачув шум, от і проснувся. Що тут сталося?

За ті двадцять хвилин, що Грицько пробув у Огнєвих, він пройнявся відчуттям, що знав їх сто років. Чи вони нагадали йому батьків, чи зачепили його душу своєю беззахисністю і любов’ю одне до одного, чи просто були приємними людьми, які вміли триматися за будь-яких обставин, чи все разом — хтозна. Якби через день-два у нього спитали, про що він з ними говорив, то Грицько не зміг би згадати. Звичайно, він розповів про Тетяну і її хвороби, розпитав про життя цих людей у покинутому хуторі, порадив їм перебиратися ближче до людей. Щось розповідав про себе.

Додому повертався щасливий. Але то було не те щастя, що він знайшов цілительку для Тетяни, а щастя раптового знаходження рідних душ. Може, це без них, без їхнього слова він так довго був самітнім, нерозумним, таким сиротливим серед людей, недоглянутим, неприкаяним? Від них линула та сама сила, яку нещодавно він відкрив у Тетяні; сила, яка допомагає триматися на ногах навіть тоді, коли сатаніють вселенські борвії; сила, яка допомагає не втрачати себе, коли всі навколо охоплені лихоманкою корисливості, егоїзму, накопичення. Як добре, що є Тетяна і весь її світ, такий великий, чистий і привабливий. Ці люди є мешканцями Тетяниного світу.

Мене донині не було, я не жив, а нидів, смикався, щось удавав із себе, комусь наслідував, до когось тулився, — думав Грицько, — і весь час помилявся, робив дурниці, спотикався. Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них.

Вдома Грицько зробив висновок, що до Огнєвих його послала доля. Адже він поїхав до них у понеділок, коли Любов Петрівна робить собі вихідний день. Тому у неї і не було відвідувачів. І якби він не вгледів у її домі злодійку, то вона і його б не прийняла. То кому наразі поталанило: йому чи цим людям? Звичайно, їм, бо він врятував їхні заощадження. Так, вони сказали йому, що збиралися перебратися в Славгород — тутешній кущовий центр, ближче не стільки до людей, стільки до лікарні. Але були речі, що заважали їм зробити це негайно. І говорити про ті речі мешканці ведмежого кута не бажали.

— Ігор Свиридович втратив зір в результаті нещасного випадку, але очі в нього цілі, неушкоджені — розповідала Любов Петрівна. — Операція, проведена досвідченим офтальмологом, може повернути йому зір. Але така операція дорого коштує, — посміхалася вона, наче вибачалася за своє злидарство. — От я й збираю гроші на неї, може, встигнемо ще намилуватися світом і одне одним. Хіба б я брала гроші з людей, якби не наше лихо?

— Я бачу, ви ще далеко не похилого віку, — сказав Грицько. — Значить, ви не отримуєте пенсії, а відтак не маєте будь-яких засобів до життя, крім заробітків на лікуванні людей. Так?

— Так.

— А чого не оформили Ігорю Свиридовичу інвалідності, а собі якоїсь допомоги по догляду за ним?

— Ой, хлопче, все не так просто. Колись розповім, не сьогодні.

І ось тепер Грицько розумів, що ці люди, яких вже помітили шахраї й вирішили обчистити, насправді перебувають у горі, мають нерозв’язні проблеми, про які не кажуть, і самі вони з ними не справляться. Ну й що з того, що колись вони назбирають трохи грошей? А що з ними робити, куди, до кого і як іти, що просити?

Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них, — знову подумав Грицько, ніби Тетяна була віднині для нього панацеєю від усіх болячок душі і серця й ніби вона налаштована була повністю розчинитися в ньому, як він у ній.

Дивно, що він знав її не один рік, а фактично не знав зовсім. Бо як раніше дивися на жінок? Вродлива чи погануля, несперечлива чи норовиста, гарна господарка чи вміє тільки картоплю смажити… Отож і отримав собі за дружину курортну повію — дивіться, очі, поки не повилазите, — вродливу; згідливу, бо їй все було байдуже; охочу до любощів; вона й готувати, холера, вміла, тільки не хотіла. А жити з нею не можна було, він аж здихнув полегшено, як вона вшилася світ за очі. Тільки перед людьми соромився своєї радості, тому що над ним висів здавен вбраний у кров чоловічий обов’язок перед своєю родиною, відповідальність за жінку. Гукав назад здуру — намагався витримати пристойність! Хоч розумів, що вона не стане іншою, що він тільки життя собі зіпсує. Але обов’язок велів. Ото саме через цей оманливий обов’язок Грицько так довго карався виною за ранню смерть батьків. Інколи він доказував собі, що не догледів їх, і при більшій з його боку старанності вони іще пожили б. Така гіпертрофована відповідальність, яка поширюється й на те, що від тебе не залежить, — теж є вадою, підґрунтям комплексу неповноцінності.

Та не тільки на жінок він так дивився, а й узагалі на всіх людей! Дурний був. А виявляється, в людині по-справжньому й навіки привабливою є тільки душа, щось нематеріальне, що, однак, проявляється в цілком наочних речах — в її світогляді, а значить, у вчинках. Він спробував дати визначення душі, але не зміг, зрозумівши, що то не якийсь незмінний орган, а рухлива, як космос, іпостась особистості, надзвичайно мінлива й налаштована на збагачення, однак, бережлива до своїх основних законів.

До повернення Тетяни залишався тиждень, коли Грицько зрозумів, що не завадить подбати про санаторні путівки на море. Він накупив у подарунок редиски й молодої капусти, взяв з дому меду, відро пшениці для курей і знову поїхав до Огнєвих.

Тепер тут у черзі стояло дві жінки й пристарілий чолов’яга. Довелося чекати, поки Любов Петрівна оглядить хворих. Грицько попросив, щоб вони тримали йому чергу, а сам поїхав на берег Дніпра.

Не дивлячись, що в природі лівий берег ріки завше більш пологий правого, саме в цьому місці зійти до води можна було по крутих скелях, позбавлених жодної піщинки чи рослинки. І сам берег був устелений камінюччям доволі великих розмірів для того, щоб можна було засмагати на ньому. Найліпше тут, очевидно, рибачилося, бо безліч валунів вивищувалося над водою то тут то там, і, перескакуючи з одного на інший, можна було забратися далеченько від зрізу води й закинути вудку на пристойну глибину. Та не це вразило Грицька, а забрудненість води поблизу суші. На поверхні плавали целофанові кульки й пластикові пляшки, якісь тріски й шматки фанери, а між ними виднілися різнокольорові плями машинної олії. Ага, — зрозумів Грицько, — це ж у Дніпропетровську недарма безліч дрібних СТО розташовується в приміщеннях колишніх човнових стоянок. Скидають бруд у ріку й у вуса не дують — у них скрізь усе куплене, все «схоплено». А чого ж не розперезатися, коли практично немає держави, а народ у країні заляканий крадіями й бандитами то тієї міри, що мовчатиме, якщо його навіть різатимуть? Ну не дбають про близьких і рідних, не піклуються про чужих людей, так хоча б про себе подумали, адже теж на цій планеті живуть! Сто бісів їм у пельку! Грицько страшенно засмутився й пішов назад, вирішивши, що ліпше сидітиме у дворі на ослоні й слухатиме балачки про болі й хвороби, ніж бачитиме на власні очі страждання велета, сивого Дніпра, яких завдають йому люди.