Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 106

«Шоста сурма, — мовив я, — провіщає коней з лев'ячими головами, з їх пащі виходить огонь, і дим, і сірка, верхівців, що панцери мають огняні, і якинтові, і сірчані».

«Забагато всього. Але наступний злочин може статися поблизу конюшень. Треба тримати їх на оці. І приготуймось до сьомої сурми. Отже, ще двоє людей. Хто найімовірніші кандидати? Якщо метою є таємниця finis Africae, значить, це ті, хто її знає. Наскільки можу судити, знає її лише абат. Якщо тільки тут не схована якась інша інтрига. Ти чув, як оце натякали на змову, щоб скинути настоятеля, але Алінард говорив у множині…»

«Треба остерегти настоятеля», — сказав я.

«Про що? Що його збираються вбити? Я не маю переконливих доказів. Я припускаю, що вбивця міркує так, як я. Але якщо він діє за іншим планом? А насамперед, якщо є не один вбивця?»

«Що ви маєте на увазі?»

«Точно не знаю. Але, як я тобі казав, треба уявляти собі всякий можливий лад і всякий можливий безлад».

Шостого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

де Никола повідає всяку-всячину і вершаться відвідини скарбниці

Никола з Морімондо, у своїй новій подобі келаря, роздавав накази кухарям, а ті втаємничували його у звичаї, які панували на кухні. Вільям хотів поговорити з ним, але він попросив нас зачекати кілька хвилин. Пізніше, мовляв, він має зійти у крипту зі скарбницею, щоб наглядати за чищенням релікваріїв, що входило до його обов'язків, і там матиме більше часу на розмову.

Невдовзі він і справді запросив нас іти за ним, увійшов до церкви, пройшов за головним вівтарем (а тим часом ченці споряджали у наві катафалк, готуючись чувати над тілом Малахії) і повів нас вузькими сходами вниз. Зійшовши, ми побачили залу з дуже низьким склепінням, підпертим товстими стовпами з необробленого каменю. Ми були в крипті, де зберігалися багатства обителі, у місці, яке ревно оберігав абат і яке відчиняли лише за виняткових обставин і лише для вельми шанованих гостей.

Всюди навколо були покровці різної величини, всередині яких у світлі смолоскипів (які несли двоє довірених помічників Николи) виблискували предмети неймовірної краси. Золочене облачення, золоті вінці, густо оздоблені самоцвітами, шкатули з різних металів, з вирізьбленими на них постатями, чернені вироби, слонова кістка. Никола із захопленням показав нам книгу Євангелій, в оправі якої пишалися чудові пластини зі смальти, які укладалися у барвисту єдність сумірних секцій, розділених золотими філігранами і прикріплених, немов цвяхами, коштовними каменями. Він показав нам делікатну капличку з двома колонами з ляпіс-лазурі та золота, всередині якої видніло Покладення у гріб у вигляді срібного барельєфа. Над ним височів золотий хрест, оздоблений тринадцятьма діамантами на тлі барвистого оніксу, а невеличкий фронтон був усипаний агатовими і рубіновими зубцями. Я також побачив двостулковий складень зі слонової кістки й золота, розділений на п'ять частин, які зображали п'ять сцен з життя Христа, а в центрі розмістився містичний агнець зі срібних позолочених чарунок, наповнених скляною пастою — то було єдине кольорове зображення на тлі воскової білизни.

Обличчя і жести Николи, коли він показував нам усе це, освітлювали гордощі. Вільям похвалив усе, що бачив, а відтак спитав у Николи, що за людина був Малахія.

«Дивне питання, — сказав Никола, — ти ж теж його знав».

«Так, але не досить. Я ніколи не розумів, які думки таїлись у нього в голові… і… - він завагався, чи годиться говорити це про недавно померлого, — чи взагалі вони у нього були».

Никола послинив собі пальця, провів ним по поверхні ще не почищеного кришталю і з невиразною посмішкою відповів, не дивлячись на Вільяма: «Бачиш, ти не маєш потреби питати… Справді, на думку багатьох, Малахія, хоч і здавався вельми глибокодумним, насправді був простаком. Алінард вважав його дурнем».

«Алінард таїть зло проти когось через якісь давні справи, коли йому не дали зайняти місце бібліотекаря».

«Я теж про це чув, але то вже стара історія, усе це було щонайменше п'ятдесят років тому. Коли я прибув сюди, бібліотекарем був Роберт з Боббіо, а старики шепотілися про несправедливість, вчинену стосовно Алінарда. Тоді я не допитувався, бо мені здавалося, що прислухатись до пересудів означає проявити брак шаноби до старців. Роберт мав помічника, який відтак помер, а на його місце було призначено Малахію, ще зовсім юного. Багато хто казав, що він цього не заслуговував, що хоч він запевняв, буцім знає греку й арабську, але то була неправда — він був усього лиш вправною мавпою, яка гарним почерком переписувала рукописи цими мовами, не розуміючи, що пише. Говорили, що бібліотекар має бути набагато освіченіший. Алінард, який тоді був ще чоловіком у повні сил, вельми гірко відгукувався про це призначення. Він заявив, що Малахію призначено на це місце, щоб зіграти на руку його ворогові, але я не зрозумів, про кого це він. Ось і все. Віддавна подейкують, що Малахія захищає бібліотеку, немов сторожовий пес, але сам добре не розуміє, що має в опіці. З другого боку, ремствували і проти Беренґарія, коли Малахія вибрав його на свого помічника. Казали, що він нічим не кращий від свого учителя, що він всього лиш інтриган. Розповідали також… Але ти теж, мабуть, чув ці поголоси… що він мав з Малахією дивні стосунки… Усе це давні справи. І ти, зрештою, знаєш, які чутки ходили про Беренґарія та Адельма, а молоді переписувачі казали, що Малахія мовчки страждав від страшних ревнощів… Крім того, були поголоски і про стосунки між Малахією та Хорхе — але ні, не в тому сенсі, що ти думаєш… ніхто ніколи не ставив чеснотливості Хорхе під сумнів! Традиція веліла, щоб Малахія, як бібліотекар, обрав своїм сповідником настоятеля, а всі інші сповідаються у Хорхе (або в Алінарда, але старий вже майже збувся розуму)… Але попри це, Малахія надто вже часто гомонів з Хорхе, немов настоятель керував його душею, а Хорхе спрямовував його тіло, його жести, його працю. Зрештою, ти, мабуть, це знаєш, сам бачив: якщо комусь потрібні були відомості про якусь давню, забуту книгу, він питав не в Малахії, а в Хорхе. Малахія дбав про каталог і ходив У бібліотеку за книжками, але Хорхе знав, що означає кожна назва…»

«Звідки Хорхе знає стільки про бібліотеку?»

«Він найстарший після Алінарда, живе тут з юних літ. Хорхе, мабуть, понад вісімдесят років, кажуть, він осліп щонайменше сорок років тому, а може, й більше…»

«Як йому вдалося здобути стільки знань перед тим, як він осліп?»

«Ну, про нього ходять всілякі легенди. Схоже, ще в дитинстві його торкнулася Божа благодать, і він ще отроком у Кастилії читав арабів і грецьких мудреців. Зрештою навіть осліпнувши, він ще й нині чимало часу просиджує в бібліотеці, велить читати собі каталог, приносити книги, і хтось з новіціїв довгими годинами читає йому вголос. Він усе пам'ятає, він не такий забудькуватий, як Алінард. Але навіщо ти питаєш мене про все це?»

«Тепер, коли Малахія з Беренґарієм мертві, хто ще володіє таємницями бібліотеки?»

«Настоятель, і він тепер мав би передати їх Бенцієві… якщо захоче…»

«Чому — якщо захоче?»

«Бо Бенцій ще молодий, його було призначено помічником, коли Малахія був ще живий, а це різні речі — бути помічником бібліотекаря і самим бібліотекарем. За традицією, бібліотекар згодом стає абатом…»

«А-а, он як… Тому всі такі ласі на місце бібліотекаря. Значить, Аббон теж був бібліотекарем?»;

«Ні, Аббон не був. Його призначили ще до того, як я прибув сюди, років з тридцять тому. До нього настоятелем був Павло з Ріміні, химерний чоловік, про якого розповідають дивні історії: схоже, він був напрочуд ненаситним читачем, знав напам'ять усі книги бібліотеки, але мав дивну недугу — не міг писати, тому його прозвали Abbas agraphicus [283]… Він став настоятелем у дуже молодому віці, казали, буцім він ставленик Альґірдаса Клюнійського, званого Doctor Quadratus [284]… Але все це давні плітки, чернечі балачки. Одне слово, Павло став настоятелем, Роберт з Боббіо посів його місце в бібліотеці, та його жерла якась недуга; вона висотувала з нього сили і всім було ясно, що він не зможе керувати абатством, тож коли Павла з Ріміні не стало…»