Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 107

«Він помер?»

«Ні, він пропав, не знаю, як це трапилось — якось він вирушив у подорож і більше не повернувся, може, по дорозі його вбили розбійники… Отже, коли Павла не стало, Роберт не міг посісти його місце, і тут закрутилися всілякі темні інтриги. Аббон — якщо вірити чуткам — був позашлюбним сином синьйора цієї місцевості, він виріс в абатстві Фоссанова, і подейкують, що замолоду він був при смертному ложі святого Томи, а потім керував перенесенням його шанигідного тіла з вежі вниз по таких вузьких сходах, що тіло ледве пропхали… і в цім була вся його слава, як перешіптуються тутешні злосливці… Але його обрали настоятелем, хоч він і не був бібліотекарем, і хтось, гадаю, Роберт, втаємничив його у хитромудрощі бібліотеки».

«А чому обрали Роберта?»

«Не знаю. Я ніколи надто не доскіпувався до цих речей: наші обителі — святі місця, але навколо їхньої святості іноді плетуться жахливі інтриги. Мене цікавило моє скляне господарство і мої релікварії, я не хотів уплутуватись в ці історії. Але тепер ти розумієш, чому я сумніваюсь, що абат втаємничить Бенція — це ж те саме, що призначити його своїм наступником, а він же — нерозсудливий парубчак і, попри його знання граматики, — напівварвар родом з далеких північних країв. Що він знає про цю країну, про обитель та її стосунки з місцевими синьйорами…»

«Але й Малахія не був італійцем, ані Беренґарій, а все ж їм доручили опіку над бібліотекою».

«Це ще одна темна справа. Ченці шепочуться, що ось уже півстоліття, як абатство відцуралося від своїх традицій. Понад п'ятдесят років тому, а може, й раніше, Алінард мітив на посаду бібліотекаря. Бібліотекарем завжди був італієць, адже на цій землі великих талантів не бракує. Зрештою, розумієш… — і тут Никола завагався, немов не бажаючи говорити того, що збирався сказати: — розумієш, цілком можливо, що Малахію з Беренґарієм прибрали тому, щоб не дати їм стати абатами».

Він здригнувся, махнув рукою перед обличчям, немов проганяючи не вельми чеснотливі думки, відтак перехрестився. «Що я таке кажу? Розумієш, в цій країні вже чимало років діються осуду гідні речі, навіть в монастирях, при папському дворі, в церквах… Чубляться за владу, звинувачують інших в єресі, щоб забрати в них пребенду… Яка гидь, я втрачаю віру в людський рід, повсюди бачу змови і палацові інтриги. Обитель наша теж не могла не опуститися до цього, й у покровці для святих мощей, яким вона була колись, під дією якихсь таємних чарів розплодилося зміїне кубло. Поглянь, ось минуле цього монастиря!»

Він тицьнув пальцем на скарби, які громадились навколо, а тоді, облишивши розп'яття та інше начиння, повів нас, щоб показати релікварії, які становили гордість цього місця.

«Дивіться, — говорив він, — оце наконечник списа, який пронизав бік Спасителя!» То була золота шкатулка з кришталевою накривкою, де на подушечці з пурпуру лежав шматок заліза трикутної форми. Його вже почала їсти іржа, але довга обробка всілякими оліями та восками повернула йому живий полиск. Але це було ще нічого. Бо в іншій, оздобленій аметистами срібній шкатулі з прозорою передньою стінкою я побачив кусник шанигідної деревини святого хреста, який цій обителі дарувала сама цариця Єлена, мати цісаря Константина, після того як під час прощі у святу землю вона розкопала пагорб Голгофи та святий гріб і спорудила над ними собор.

Відтак Никола показав нам ще інші речі, такі численні й рідкісні, що мені годі тут навіть їх описати. У покровці, який цілий був з аквамарину, лежав цвях з хреста. У плящині, яка спочивала на ложі з маленьких засохлих рож, містилась часточка тернового вінця, а в іншій шабатурці на такій же ковдрі з сухих квітів покоївся пожовклий клаптик скатертини з тайної вечері. Крім того, там була торбина святого Матея зі срібних кілець, а в циліндрі, обв'язаному струхлілою від старості фіалковою стрічкою і запечатаному золотом, лежала кістка передпліччя святої Анни. Я бачив дива над дивами — під скляним дзвоном, на вишитій перлами червоній подушечці, лежав шматочок ясел з Віфлієму, клаптик пурпурової туніки святого Йоана Євангелиста, два ланцюги, що стискали щиколотки апостола Петра в Римі, череп святого Адальберта, меч святого Стефана, велика гомілкова кістка святої Марґарити, палець святого Віталія, ребро святої Софії, підборіддя святого Еобана, верхня частина лопатки святого Йоана Золотоустого, заручиновий перстень святого Йосифа, зуб Йоана Хрестителя, патериця Мойсея, благеньке, подерте мереживо з весільної одежі Діви Марії.

Крім реліквій, там були й інші речі, які свідчили про чудеса і дивовижні створіння далеких країв, — у монастир їх привезли ченці, що мандрували аж до країв світу: василіск і гідра, обоє набиті соломою, ріг єдинорога, яйце, яке один пустельник знайшов всередині іншого яйця, грудка манни, якою живилися євреї в пустині, зуб кита, кокосовий горіх, плечова кістка допотопного звіра, бивень слона, ребро дельфіна. Були там ще інші святощі, яких я не впізнав, — безконечна вервечка уламків кісток, клаптиків тканин, шматків дерева, скла, металу. Деякі з них були дуже давні (судячи зі стану їхніх вмістилищ з почорнілого срібла), а іноді релікварій був цінніший від самої реліквії. Там були й ампули з сірим порохом, одна з яких, як я дізнався, містила спопелілі залишки міста Содоми, а друга — вапно з мурів Єрихона. За ці речі — навіть за найвутліші з них — цісар віддав би не один маєток, і для монастиря, в якому ми гостювали, вони були не лише джерелом величезного престижу, але й міцною основою матеріального достатку.

Я все кружляв і кружляв, зачудований, а Никола перестав уже розповідати про ці предмети, кожен з яких, зрештою, мав табличку з описом. То ж я вільно, майже навмання блукав цією скарбівнею безцінних дивовиж, то подивляючи ці речі у яскравому світлі, то розглядаючи їх у напівтемряві, коли Николині помічники зі своїми смолоскипами відходили в інше місце крипти. Мене чарували ці пожовклі хрящі, прозорі й таємничі, насичені містичним смислом і водночас відразливі; це бозна-яке давнє лахміття, облізле, пошарпане, іноді згорнуте і запхане у скляну трубку, наче вицвілий рукопис; ці крихти якоїсь матерії, які ледве можна було відрізнити від тканини, що правила їм за ложе, ці святі рештки життя, яке колись було тваринним (або людським), а тепер, ув'язнене в цих кришталевих і металевих хороминах, мініатюрних подобах дерзновенних кам'яних соборів з їхніми вежами і шпилями, теж немов перетворилося на мінерал. Значить, оце так тіла святих очікують в гробах на воскресення плоті? То з цих уламків знов постануть організми, які, у спалаху божественного видіння, віднайдуть всю свою природну вразливість і відчуватимуть, як писав Піперн, навіть minimas differentiae odorum [285]?

З цих розважань мене вирвав Вільям, який торкнувся мого плеча: «Я йду, — сказав він. — Піднімусь у скрипторій, мені ще треба там дещо переглянути…»

«Але ж книг не видають, — сказав я, — Бенцій дістав наказ…»

«Я хочу ще раз переглянути книжки, які я читав у ці дні, а всі вони ще в скрипторії, на Венанцієвому столі. Якщо хочеш, зоставайся тут. Крипта ця є апофеозом усіх тих дискусій про убожество, свідком яких ти був у ці дні. Тепер знатимеш, за що твої брати по чину вбивають один одного і чому намагаються будь-що пошитись у настоятелі».

«Ви що, вірите у те, що сказав вам Никола? То ці злочини справді пов'язані з боротьбою за інвеституру?»

«Я вже казав тобі, що зараз не хотів би висловлювати свої припущення вголос. Никола багацько сказав нам: і дещо мене зацікавило. Але тепер я мушу перевірити ще один слід. А може, це той самий слід, але з іншого боку. А ти не дай зачарувати себе надто цими покровцями. Уламків хреста я бачив чимало і в інших церквах. Якби всі вони були справжні, це б значило, що Нашого Господа розп'яли не на двох перехрещених дошках, а на цілому лісі».

«Учителю!» — згіршено вигукнув я.

«Авжеж, Адсо. А є ще скарбниці куди багатші. Колись давно у Кельнському соборі я бачив череп Йоана Хрестителя у віці дванадцяти років».