Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 33

Беренґарій весь тремтів: «Не знаю, що я робив на цвинтарі, не пам'ятаю. Не знаю, як я міг бачити його обличчя, може, я мав із собою якийсь світич, ні… то він мав, він мав із собою свічку, може, я бачив його лице у світлі полум'я…»

«Як він міг мати свічку, якщо падав дощ зі снігом?»

«То було після повечер'я, одразу після повечер'я, тоді ще сніг не падав, він почав падати пізніше… Пам'ятаю, що снігом мести почало, коли я тікав до опочивальні. Я тікав до опочивальні, у протилежний від привида бік… І більш нічого я не знаю, прошу вас, не розпитуйте мене більше, якщо не хочете прийняти мою сповідь».

«Гаразд, — мовив Вільям, — тепер іди, іди до церкви, поговори з Господом, бо з людьми говорити ти не хочеш, може, знайдеш когось, хто прийме твою сповідь, бо якщо ще відтоді ти не визнав своїх гріхів, але причащався святих тайн, ти допустився святотатства. Іди. Ми ще побачимось».

Беренґарій притьмом зник. А Вільям потер собі руки, як це він не раз робив на моїх очах, коли був чимось задоволений.

«Чудово, — мовив він, — це багато що з'ясовує».

«З'ясовує, мосьпане? — спитав я. — Що це з'ясовує, якщо на додачу маємо ще й привид Адельма?»

«Любий Адсо, — мовив Вільям, — той привид мені ніскілечки не схожий на привида, в кожному разі слова, які він виголошував, я читав у якійсь книжці на вжиток проповідників. Ці монахи, мабуть, читають забагато, і у хвилини збудження їм ввижається те, що вони вичитали в книгах. Не знаю, чи Адельм справді говорив усе це, а чи Беренґарій почув це, бо хотів почути. Хай там як, але ця історія підтверджує цілий ряд моїх припущень. Ось це, наприклад: Адельм наклав на себе руки, а з Беренґарієвої історії можна виснувати, що перед смертю він не знаходив собі місця, бувши у полоні великого хвилювання, його мучили докори сумління за щось, що він був скоїв. Він був схвильований і наляканий через свій гріх, бо хтось нагнав на нього страху і, мабуть, змалював йому ту саму картину пекельної з'яви, яку він потім у нестямі так майстерно розіграв перед Беренґарієм. А через цвинтар він ішов, вертаючись з церкви, де був звірився (чи висповідався) комусь, хто вселив у нього страх і докори сумління. З цвинтаря ж він прямував, як сказав Беренґарій, у бік, протилежний до опочивалень. Отже, у бік Вежі, але й, можливо, в бік монастирського муру за свинарниками, звідки, за моїми припущеннями, він кинувся в урвище. Він кинувся туди ще до того, як затягла сніговиця, і загинув у підніжжі муру, і лише згодом зсув заніс його труп між північну і східну башту».

«А крапля вогняного поту?»

«Вона була в історії, яку він почув і повторив, або яку Беренґарій уявив собі під впливом хвилювання та докорів сумління. Бо муки сумління Беренґарія виступають тут антистрофою до Адельмових мук сумління, ти ж сам чув. Якщо Адельм ішов з хорів, він, можливо, ніс свічку, і крапля, яка впала на руку його друга, була всього лиш краплею воску. Але Беренґарій відчув цей біль набагато гостріше, бо Адельм назвав його своїм навчителем. А це значить, що докори Адельма стосувалися чогось, чого він навчився від Беренґарія і що врешті кинуло його у смертельний розпач. І Беренґарій це знає, він страждає, бо усвідомлює, що штовхнув Адельма до загибелі, намовивши до чогось недозволеного. І неважко уявити собі, що то було, бідолашний мій Адсо, після всього того, що ми чули про нашого помічника бібліотекаря».

«Я зрозумів, що сталося між ними, — сказав я, соромлячись своєї проникливості, - але хіба ми всі не віримо у милосердного Бога? Ви кажете, що Адельм, мабуть, визнав свій гріх у сповіді; чому ж тоді він захотів спокутувати свій перший гріх гріхом ще тяжчим, чи принаймні таким самим тяжким?»

«Бо хтось сказав йому щось, що кинуло його у розпач. Я вже говорив, що слова, які настрахали Адельма і якими Адельм настрахав Беренґарія, взяті, схоже, з якоїсь сучасної збірки проповідей. Адже ніколи так, як в останні роки, проповідники не проголошували перед поспільством стільки кровожерних, несамовитих і страхітливих речей, прагнучи зміцнити побожність і острах Божий (а рівно ж ревність і шанобу до людського та Божого закону). Ніколи так, як у наші дні, не лунало серед процесій флаґеллантів стільки священних гімнів, натхненних стражданнями Христа і Богородиці, ніколи так, як нині, церква не намагалася зміцнювати віру посполитих, погрожуючи пекельними муками».

«Може, це через потребу в каятті», — мовив я.

«Адсо, я ніколи не чув стільки закликів до покаяння, як нині, коли ні проповідники, ні єпископи, ані навіть мої побратими спіритуали не спроможні більше провадити народ шляхом правдивого покаяння…»

«А третій вік, ангельський Папа, Перуджійська капітула…» — розгублено сказав я.

«Туга за минулим. Велика доба покаяння скінчилася, тому про покаяння може говорити навіть генеральна капітула ордену. Сто чи двісті років тому пронісся великий буревій оновлення. Тоді тих, хто про це говорив, спалювали, дарма — святі вони були, чи єретики. Тепер про покаяння говорять усі. У певному сенсі про покаяння говорить навіть Папа. Не вір в оновлення людського роду, коли його голосить курія і двір».

«І фра Дольчино», — насмілився я, бо мені кортіло більше довідатися про того, чиє ім'я я кілька разів чув напередодні.

«Він помер, і помер так само негідно, як і жив, бо теж прийшов запізно. Та й що ти про це знаєш?»

«Нічого, тому й питаю…»

«Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум'яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум'яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори — табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших… Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх «свічадом» правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим — а подеколи й ученим — ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби — кажуть вони — ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту».

«І тоді справді ніхто не грішитиме?» — спитав я схвильовано.

«Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, — сказав мені учитель. — Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають ім'ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев'яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа».

«Але ж Беренґарій не італієць», — зауважив я.

«Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шанигідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами».

«Бодай би вони принаймні не грішили», — не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.

«Якби ця обитель була speculum mundi [107], ти б уже мав відповідь».