Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 73

І знов собі обіцяю (я, ветхий переписувач досі не написаної книги, яка довгими десятиліттями промовляла у моїй душі) бути вірним літописцем, і не лише з любові до істини, чи з бажання (хоч яке воно шляхетне) напутити своїх майбутніх читальників, але й для того, щоб полегшити свою збляклу пам'ять, яка стомилася від видив, що катували її ціле життя. А отже, мушу розповісти все — не виходячи за межі пристойності, але без сорому. Тому тепер мені належить виразно і чітко описати те, що я думав тоді, коли, намагаючись приховати від себе самого свої думки, я проходжався по дворищі, іноді пускаючись бігти, немов щоб приписати швидкому рухові несподіване биття свого серця, коли зупинявся, щоб помилуватися працею челядників, сподіваючись, що це відверне мою увагу, коли на повні груди вдихав зимне повітря, як це робить людина, яка п'є вино, щоб забути свій страх або біль.

Але марно. Я думав про дівчину. Моя плоть забула насолоду, сильну, гріховну і минущу (а тому нікчемну), яку дало мені тілесне єднання з нею; та моя душа не забула її обличчя і не могла визнати спогад цей ганебним, ба навіть тріпотіла, немовби в обличчі її сяяли всі розкоші світу.

Я невиразно відчував, не визнаючи перед самим собою правдивості своїх почуттів, що убога ся, нечиста і безсоромна істота, яка продавала себе (і хтозна, як вперто і наполегливо) іншим грішникам, ся Євина донька, слабка, як і всі її сестри, яка стільки разів торгувала своїм тілом, все ж була чимось осяйним і чудовним. Мій розум знав, що вона — корінь гріха, а чуттєвий мій апетит сприймав її як вмістилище всякої благодаті. Важко сказати, що я почував. Можна було б написати, що я, далі перебуваючи в тенетах гріха, в кожну мить гріховно жадав побачити її, і навіть стежив за працею робітників сливе для того, аби дивитися, чи з-за рогу якоїсь хатини чи з темряви стайні не вирине та постать, яка мене спокусила. Але то була б неправда або намагання прикрити правду пеленою, щоб послабити її силу і очевидність. Бо правда в тім, що я «бачив» дівчину — бачив її в гілках безлистих дерев, які легко тріпотіли, коли прилітав задубілий горобець, щоб знайти там прихисток; бачив її в очах телиць, які виходили з хліва, чув її у меканні ягнят, які переходили мені дорогу. Немов уся вселенна говорила мені про неї, і я бажав — так, бажав знов побачити її, але був готовий навіть змиритися з тим, що ніколи її не побачу, ніколи більше не з'єднаюся з нею, аби лиш мати змогу насолоджуватися тією радістю, яка пронизувала мене наскрізь того ранку, і відчувати її завжди поруч, навіть коли вона вічно буде далеко. То було так — пригадую я собі зараз, — немов цілий Божий світ, ся книга, написана Божим перстом, яка в кожній речі промовляє нам про безконечну добрість свого Творця, світ, в якому кожне створіння є наче літопис і дзеркало життя і смерті, в якому найменша троянда є глосою до нашого земного шляху, — немов увесь світоустрій ні про що інше мені не мовив, як про обличчя, яке я ледве розгледів у пашистому затінку кухні. Я віддався на волю цим фантазіям, бо говорив собі (точніше, навіть не говорив, бо в ту мить думки мої годі було перекласти словами): якщо цілій вселенній судилося промовляти мені про всемогутність, благість і мудрість Сотворителя, якщо того ранку цілий світ промовляв мені про дівчину, яка (нехай і грішниця) все ж була однією з глав великої книги сотворення, стихом з величного псалма, що його співає космос, — то ж я казав собі (і тепер кажу): якщо так діється, то се не може не бути частиною великого теофанічного замислу, на якому тримається світ, замислу, укладеного на манір струн цитри, дивогідного співзвуччя і гармонії. Немов сп'янілий, я упивався її присутністю у всіх речах, які бачив, і в них її бажав і, споглядаючи їх, втамовував свою жагу. Та все ж я відчував і біль, бо, навіть ощасливлений незліченними маревами присутності, я водночас важко переживав відсутність. Нелегко мені пояснити сю тайну суперечностей, знамення того, що людський дух вельми крихкий і неспроможний прямо йти стежками божественного розуму, який побудував світ, мов досконалий силогізм; з цього силогізму наш дух вловлює лиш окремі і часто несув'язні твердження, а тому ми так легко стаємо жертвами оман лукавого. Чи було оманою лукавого те, що так зворушило мене того ранку? Нині я вважаю, що таки було, бо я був тоді новіцієм, але, мислю собі, те людське почуття, яке розбурхалось тоді у мені, не було лихим саме у собі, а лиш стосовно мого стану. Бо то було почуття, яке притягує чоловіка до жінки, щоб один з'єднався з другою, як казав апостол народів, і обоє стали плоттю єдиної плоті, і разом породжували нових людських істот і помагали собі навзаєм від юності до старості. Але апостол говорив це тим, хто шукає ліку від хоті, не бажаючи згоріти в ній, та нагадував, що набагато ліпшим є стан чистоти, якому я, чернець, посвятив себе. Тому того ранку я страждав від того, що було недугою для мене, а для інших було, мабуть, благом, найсолодшим благом, тому нині я розумію, що сум'яття моє спричинила не ганебність моїх думок, які самі у собі були чисті й лагідні, а ганебний зв'язок між моїми думками і складеними мною обітами. А отже, я зле чинив, що насолоджувався річчю, благою під одним оглядом і лихою під другим, і хиба моя полягала в тому, що я намагався примирити веління моєї раціональної душі з моїм природним апетитом. Тепер я знаю, що карався я суперечністю між явленим розумовим апетитом, в якому має проявлятися царство волі, і явленим чуттєвим апетитом [208], підпорядкованим людським пристрастям. Сказано ж бо, actus appetitus sensitivi in quantum habent transmutationem corporalem annexam, passiones dicuntur, non autem actus voluntatis [209]. А у мене прояв апетиту власне і супроводжувався тремтінням цілого тіла, фізичною охотою кричати і метушитися. Ангельський доктор [210]твердить, що пристрасті самі по собі зовсім не лихі, якщо їх вгамовує воля, яку спрямовує раціональна душа. Але того ранку моя раціональна душа дрімала від утоми, і втома ця стримувала гнівливий апетит, що вбачає у доброму і лихому цілі, які треба завоювати, але не жадальний апетит, який бачить у доброму і лихому щось спізнане. На виправдання своєї тодішньої безвідповідальної легковажності скажу нині словами ангельського доктора, що мене безсумнівно заполонила любов, яка є пристрастю і космічним законом, бо й вагота тіл теж є природною любов'ю. І ця пристрасть природним чином спокусила мене, адже appetitus tendit in appetibile realiter consequendum ut sit ibi finis motus [211]. Тому, звичайно, amor facit quod ipsae res quae amantur, amanti aliquo modo uniantur et amor est magis cognitivus quam cognitio [212]. І я справді бачив тепер дівчину краще, ніж бачив її попереднього вечора, і я розумів її intus et in cute [213], бо у ній я розумів себе, а в собі — її. Тепер я замислююсь — чи те, що я відчував, було дружньою любов'ю, якою подібний любить подібного і прагне лишень його добра, а чи жадальною любов'ю, якою людина прагне власного добра, а той, кому чогось бракує, прагне лиш того, що цей брак може заповнити. І мислю собі, що вночі то була жадальна любов, бо від дівчини я хотів чогось, чого ніколи не мав, але вранці я вже нічого не хотів від неї, прагнув лиш її добра, бажав, щоб вона збулася тієї жорстокої потреби, яка приневолювала її віддаватися за абиякий харч, щоб вона була щаслива, і я не хотів більше просити у неї нічого, а лиш далі думати про неї і бачити її у ягнятах, коровах, деревах, у ясному світлі, яке оповивало радістю монастирське обійстя.

Тепер я знаю, що причиною любові є добро, а що таке добро, визначає знання, і любити можна лише те, про що знаєш, що воно благе, і дівчину я спізнав як добро для гнівливого апетиту, але як зло для волі. Але тоді я перебував у полоні багатьох вельми суперечливих порухів душі, бо те, що я відчував, подібне було до найсвятішої любові, як її описують учителі церкви: воно породжувало у мені екстазу, у якій закоханий і коханий прагнуть того самого (і в ту мить якесь таємниче осяяння дало мені певність, що дівчина, де б вона не була, прагне того самого, що й я), і я відчував ревнощі, але не те лихе почуття, яке засудив Павло у першому посланні до коринтян, бо воно є principium contentionis [214]і не допускає consortium [215]з коханим, а те, про яке говорить Діонізій у «Божественних іменах», називаючи ревнивим навіть Бога propter multum amorem quem habet ad existentia [216](я теж любив дівчину просто тому, що вона жила на світі, і відчував радість, а не заздрощі, що вона існує). Я ревнував у тому сенсі, в якому ангельський доктор зве ревнощі motus in amatum [217]; то були приязні ревнощі, які спонукають поборювати все те, що шкодить коханому (і в ту мить я не мріяв про інше, ніж звільнити дівчину з-під влади того, хто купує її тіло, опоганюючи своїми згубними пристрастями).