Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 75
«Може бути. І мій переклад робить це ще безглуздішим, ніж воно є насправді. Бо греку я знаю досить приблизно. І все ж, навіть якщо припустити, що Венанцій був божевільний або що божевільним був автор книги, це не пояснює, чому стільки людей — і не всі з них божевільні — докладали таких зусиль, спочатку щоб сховати цю книгу, а відтак — щоб знайти її…»
«Хіба ці нотатки взято з тієї таємничої книги?»
«Усе це, безперечно, занотував Венанцій. Сам бачиш, це не давній пергамен. Він, мабуть, записував собі дещо, читаючи книгу, інакше не писав би по-грецьки. Він, певно, скорочено переписав деякі фрази з книги, яку виніс з finis Africae. Принісши її до скрипторію, він почав читати, занотовуючи те, що йому здавалось вартим уваги. Тоді щось сталося. Може, йому стало погано, або він почув, що хтось надходить. Тоді він поклав книгу разом із нотатками під свій стіл, збираючись повернутися до неї наступного вечора. Хай там як, але лише цей аркуш дасть нам змогу розгадати природу цієї таємничої книги, і тільки з природи цієї книги ми зможемо виснувати природу вбивці. Бо в кожному злочині, скоєному задля володіння якимсь предметом, природа сього предмета має дати нам якусь вказівку, нехай навіть дуже незначну, на природу вбивці. Якщо вбивство здійснене задля жмені золота, значить, убійник — людина жадібна, якщо ж задля книги, значить, убійник прагне зберегти для себе таємниці цієї книги. Тому належить дізнатись, про що йдеться у книзі, якої ми не маємо».
«Із цих кількох рядків ви зможете зрозуміти, про яку книгу йдеться?»
«Любий Адсо, ці рядки схожі на уривки з якогось священного тексту, і значення їх виходить за межі дослівного. Коли я читав їх нині вранці, після нашої розмови з келарем, мене вразив той факт, що й тут є натяк на посполитих і селян як носіїв істини, відмінної від істини мужів учених. Келар дав нам зрозуміти, що з Малахією його зв'язує якесь дивне спільництво. Може, Малахія переховує якийсь небезпечний єретичний текст, що його дав йому Ремиґій? Тоді, схоже, Венанцій прочитав і занотував якісь таємничі вказівки щодо спільноти грубих і неотесаних людей, які повстали проти всього і всіх. Але…»
«Але що?»
«Але цьому моєму припущенню суперечать дві речі. По-перше, Венанцій, схоже, не цікавився такими питаннями: він перекладав грецькі тексти, а не проповідував єресі… По-друге, це моє початкове припущення не пояснює фраз про смоківниці, камінь та цикади…»
«Може, це загадки, які мають зовсім інше значення, — став гадати я. — Чи ви маєте інше припущення?»
«Маю, але воно ще невиразне. Читаючи ці рядки, маю враження, що колись я вже зустрічав деякі з цих слів, мені згадуються подібні фрази, які я бачив деінде. Мені навіть здається, що ці нотатки говорять про щось, про що вже була мова напередодні… Але не можу згадати, що це було. Мушу поміркувати над цим. Може, мені доведеться перечитати деякі інші книжки».
«Як це? Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші?»
«Іноді буває і так. Часто-густо одні книжки мовлять про інші. Нерідко цілком невинна книга є наче зерно, яке проростає книгою небезпечною, або навпаки, вона сама є солодким овочем, що проріс з гіркого кореня. Хіба, читаючи Альберта, ти не здогадаєшся, що міг сказати Тома? Або, читаючи Тому, не дізнаєшся, що сказав Аверроес?»
«А й справді», — захоплено мовив я. Досі я думав, що кожна книга мовить про речі — божественні вони, чи людські, - які перебувають поза книжками. А тепер я зрозумів, що нерідко книги говорять про книги, точніше, вони немов перемовляються між собою. У світлі цих роздумів бібліотека здалася мені місцем ще бентежнішим. То було місце тривалого, вікодавнього перешіптування, невловної бесіди між одним пергаменом і другим, живим створінням, вмістилищем сил, яких не годен приборкати людський розум, скарбницею породжених багатьма умами тайнощів, які пережили смерть тих, хто їх породив або зберіг для інших.
«Але тоді, - мовив я, — навіщо тримати книжки в таємниці, якщо з книжок явних можна вийти на книжки таємні?»
«На відтинку часу, що вимірюється століттями, це й справді нічого не дає. Але на роки і дні щось таки дає. Ти ж бачиш, що ми опинилися в глухому куті».
«А отже, бібліотека слугує не для того, щоб являти істину, а щоб стримувати її явлення?» — здивовано спитав я.
«Не завжди і не конче. Але в цьому випадку це так».
Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Адсо йде по трюфелі і спостерігає за прибуттям міноритів, вони довго бесідують з Вільямом та Убертином, і з'ясовуються деякі вельми сумні речі про Йоана XXII
Виклавши ці міркування, мій учитель вирішив не робити більш нічого. Я вже казав, що іноді у нього бували миттєвості цілковитого безруху, немов ненастанний цикл небесних світил зупинився, а разом з ними й він. Так було й того ранку. Він простягнувся на сіннику, втупившись очима в порожнечу і схрестивши руки на грудях, ледь ворушачи губами, немов відмовляв молитву, але уривчасто і без побожності. Я зрозумів, що він заглибився в роздуми, і вирішив пошанувати його задуму. Я вийшов у двір і побачив, що сонце померхло. Чудовий і прозорий ранок (а день наближався до кінця своєї першої половини) ставав вологим і мрячним. З півночі пливли важкі хмари і насували на верхівку гори, вкриваючи її легкою поволокою. Схоже було на туман, і такий же туман, здавалось, піднімався і з землі, та на цій висоті нелегко було відрізнити імлу, яка здіймалася знизу, від імли, яка стелилась ізгори. Важко стало розгледіти обриси віддалених будівель.
Я побачив Северина, навколо якого весело купчилася зграйка свинарів зі своїми свиньми. Він сказав, що вони йдуть вздовж підгорка і далі в долину шукати трюфелі. Я ще ніколи не куштував цього вишуканого плоду підліска, що водився на цьому півострові і, схоже, був вельми поширений на землях бенедиктинських монастирів — чи то у Норчі, де він чорний, чи у цих краях, де він білий і пахучий. Северин пояснив мені, що це таке, яке воно смачне і скількома різними способами можна його готувати. І сказав, що його дуже важко знайти, бо він ховається під землею, потайніше від гриба, і єдиними тваринами, які здатні його винюхати, є свині. Але знайшовши, вони відразу беруться його їсти, тому їх треба притьмом відігнати і викопати трюфель з-під землі. Пізніше я дізнався, що цього полювання не цураються й немало родовитих людей і ходять отак назирці за свиньми, ніби то шляхетні гончаки, а за ними вслід ідуть пахолки з мотиками. Пригадую навіть, що багато років опісля один вельможа з моїх країв, знаючи, що я бував в Італії, спитав мене, чому там деякі синьйори, як він сам бачив, ходять пасти свиней, і я засміявся, зрозумівши, що насправді вони ходили по трюфелі. Але коли я сказав йому, що ці синьйори шукали під землею «трюфелі», — щоб поласувати ними, тому добродієві здалося, начебто я сказав, що вони шукали «der Teufel», — себто диявола, і він побожно перехрестився, отетеріло дивлячись на мене. Потім непорозуміння з'ясувалося і ми обоє розсміялися. Ось яка магія людських мов, які часто-густо, за домовленістю між людьми, подібними звуками виражають різні речі.
Северинові приготування заінтригували мене, і я вирішив піти з ним; зрештою я зрозумів, що він зайнявся цим, аби забути сумні події, які гнітили усіх; і я подумав, що, допомагаючи йому забути його думки, я, можливо, якщо не забуду, то принаймні втихомирю свої. І не приховуватиму — адже я постановив собі писати завжди тільки правду, — в глибині душі мене вабила думка, що, зійшовши у долину, я, можливо, хоч краєм ока побачу одну особу, яку тут не називатиму. Але сам себе я мало не вголос запевняв, що, оскільки того дня очікувано прибуття обох леґацій, мені, може, вдасться побачити прибуття бодай однієї з них.
Поки ми поступово сходили звивистою стежкою вниз, повітря роз'яснювалося; не те щоб визирнуло сонце, бо верхню частину неба далі застилали хмари, але все було чітко видно, бо мряка залишилася у нас над головами. Коли ми вже добряче відійшли, я озирнувся, щоб подивитися на маківку гори і не побачив нічого: від половини підйому і далі, верхівка гори, дворище, Вежа — усе щезло між хмарами.