Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 97

«Я? — спитав Малахія. — Я надійшов туди, коли тебе вже викрили».

«Як би там не було, — перебив Бернард, — що ти шукав у Северина, Ремиґію?»

Келар повернувся і розгубленими очима глянув на Вільяма, тоді подивився на Малахію, а потім знов на Бернарда: «Та я… я чув нині вранці, як присутній тут брат Вільям звелів Северинові берегти якісь папери… а після арешту Сальватора я побоювався, що мова про ці листи…»

«То ти таки щось знаєш про ті листи!» — переможно вигукнув Бернард. Келар був уже в пастці. Він опинився між двома вогнями — звинуваченням в єресі та підозрою у вбивстві. Мабуть, він вирішив спробувати зняти з себе друге звинувачення, цілком інстинктивно, бо вже діяв без ладу і розсуду: «Я розповім про листи пізніше… я все поясню… скажу, звідки вони у мене… Але дайте мені пояснити, що ж трапилось нині вранці. Я знав, що ці листи вийдуть на яв, коли побачив, як Сальватор потрапив у руки мосьпана Бернарда, вже роками спогад про ці листи гнітить мені серце… Тому коли я почув, як Вільям з Северином говорили про якісь папери… не знаю, мене охопив страх, я подумав, що Малахія позбувся їх, віддавши Северинові… я хотів знищити їх і тому пішов до Северина… Двері були відчинені, Северин уже лежав мертвий, а я взявся нишпорити поміж його речами, шукаючи листи… я просто боявся».

Вільям шепнув мені на вухо: «Бідолашний глупак, побоявся однієї халепи і по вуха заліз в іншу…»

«Припустімо, ти говориш майже — кажу майже — правду, — втрутився Бернард. — Ти думав, що листи у Северина і став їх шукати у нього. Чому ж ти подумав, що вони у нього? І чому ти ще раніше вбив інших братів по чину? Може, ти думав, що ці листи вже давно ходять з рук в руки? Може, у цій обителі є такий звичай полювати на реліквії спалених єретиків?»

Я побачив, як абат аж підскочив. Важко було уявити собі щось підступніше від звинувачення у збиранні реліквій єретиків, а Бернард дуже вправно змішав докупи злочини, єресь і ціле життя обителі. Мої розважання перервав келар, який закричав, що він не має нічого спільного з іншими злочинами. Бернард поблажливо заспокоїв його: поки що не про це тут ідеться, його допитують у справі злочинної єресі, і хай він не пробує (і тут його голос посуворішав) відвернути увагу від своїх єретичних переступів, говорячи про Северина або намагаючись кинути тінь підозри на Малахію. Отож належить повернутися до листів.

«Малахіє з Гільдесгайма, — мовив він, звертаючись до свідка, — вас тут ні в чому не звинувачують. Нині вранці ви відповіли на мої запитання і відгукнулись на моє прохання, не намагаючись нічого приховати. Тепер повторіть тут те, що ви сказали мені нині вранці, і вам не буде чого боятись».

«Повторюю те, що я сказав нині вранці, - мовив Малахія. — Невдовзі після того, як він прибув сюди, Ремиґій став порядкувати в кухні, і ми часто бачилися з огляду на нашу роботу… як бібліотекар я маю обов'язок зачиняти на ніч цілу Вежу, а отже й кухню… не бачу причини приховувати, що ми вельми подружилися, і я не мав підстав підозрювати його в чомусь. Він розповів мені, що має при собі деякі документи таємного характеру, що їх він одержав на сповіді, вони не повинні потрапити до рук невтаємничених, і він не має відваги тримати їх у себе. Оскільки єдине місце в монастирі, вступ до якого був заборонений для всіх інших, перебувало під моєю опікою, він попрохав мене зберегти ці папери далеко від очей цікавих, і я погодився, не думаючи, що ці документи єретичного характеру, я й не читав їх, а помістив… у найвіддаленішому місці бібліотеки, і відтоді забув про це, аж поки нині вранці мосьпан інквізитор не нагадав мені, тоді я пішов по них і передав їх йому…»

Тут, насупившись, заговорив настоятель: «Чому ти мене не повідомив про цю свою угоду з келарем? Бібліотека не місце для речей, які є власністю монахів!» Настоятель дав зрозуміти, що абатство не має нічого спільного з цією історією.

«Мосьпане, — збентежено відповів Малахія, — мені здалося, що це не вартує згадки. Я согрішив нехотячи».

«Ясна річ, — сказав Бернард сердечно, — ми всі переконані, що бібліотекар діяв у добрій вірі, і доказом цьому є відкритість, з якою він пішов назустріч цьому трибуналові. По-братньому прошу вашу великодушність не класти йому на карб цю давню необачність. Ми віримо Малахії. І просимо його лиш, щоб він підтвердив тепер під присягою, що документи, які я зараз йому покажу, це ті самі, які він вручив мені нині вранці і які колись давно, після свого прибуття в монастир передав йому Ремиґій з Вараґіни». Він показав два пергамени, витягнувши їх з-поміж аркушів, що лежали на столі. Малахія подивився на них і твердим голосом промовив: «Присягаюсь всемогутнім Богом-Отцем, пресвятою Дівою і всіма святими, що це так».

«Сього мені досить, — сказав Бернард. — Можете йти, Малахіє з Гільдесгайма».

Коли Малахія, похиливши голову, вже доходив до дверей, почувся голос з гурту цікавих, що скупчились у глибині зали: «Ти переховував його листи, а він показував тобі гузна новіціїв на кухні!» Дехто вибухнув сміхом, і Малахія швидко вийшов, роздаючи штовхани направо і наліво; я б міг заприсягтися, що то був голос Аймара, якби фраза ця не прозвучала фальцетом. Настоятель, багряний на виду, гаркнув, закликаючи до тиші, і погрозив страхітливими карами усім, вимагаючи, щоб монахи звільнили залу. Бернард масно посміхався, кардинал Бертранд, з другого боку зали, нахилився до вуха Жана д'Анно, кажучи йому щось, на що той відреагував, прикривши вуста рукою і нахиливши голову, немов він кашляє. Вільям сказав мені: «Келар не лише сам грішив тілом задля свого задоволення, але й був звідником. Але це Бернарда обходить лиш настільки, наскільки дає змогу загнати в кут Аббона, імперського посередника…»

Тут його перебив сам Бернард, який звернувся до нього: «Тепер я б хотів, щоб ви, брате Вільям, сказали мені, про які це папери ви говорили нині вранці з Северином, коли вас почув келар, хибно зрозумівши».

Вільям витримав його погляд: «Він хибно нас зрозумів, саме так. Ми говорили про список трактату про собачий сказ, авторства Аюба аль-Ругаві, книгу подиву гідної вченості, про яку ви напевне знаєте і яка напевне не раз ставала вам у пригоді… Сказ, каже Аюб, можна впізнати за двадцятьма п'ятьма очевидними ознаками…»

Бернард, який належав до чину domini canes [274], не вважав за потрібне ув'язуватися в нову битву. «Отже, йшлося про речі, далекі від нашого випадку», — швидко сказав він. І повів далі допит.

«Повернімось до тебе, брате-мінорите Ремиґію, ти ж бо далеко небезпечніший од скаженого собаки. Якби брат Вільям у ці дні звертав більше уваги на скажених єретиків, ніж на скажених собак, може б, і він відкрив, яка змія загніздилася в сьому абатстві. Повернімось до цих послань. Тепер ми достеменно знаємо, що вони були у твоїх руках і що ти подбав про те, аби сховати їх, мов щонайнебезпечнішу трутизну, і що ти навіть допустився вбивства… — він зупинив жестом спробу заперечення — про саме вбивство поговоримо пізніше… отож кажу, що ти допустився вбивства, аби вони ніколи не потрапили мені в руки. То ти визнаєш, що ці папери твої?»

Келар не відповів, але його мовчанка була досить проречистою. Тому Бернард натискав: «І що ж це таке, ці папери? Це дві сторінки, власноручно списані єресіархом Дольчином за кілька днів до того, як його схопили, і він довірив їх своєму поплічнику, аби той заніс їх іншим його поплентачам, які все ще вештаються по Італії. Я б міг прочитати вам все те, що тут говориться, як Дольчино, боячися неминучого кінця, шле своє послання надії — як каже він своїм побратимам — на диявола! Він потішає їх, твердячи, що, хоча дати, які він тут вказує, не узгоджуються з датами, вказаними у його попередніх посланнях, де він провіщає цілковите знищення всіх священнослужителів від руки імператора Фрідріха на рік 1305, одначе це знищення є недалеким. Єресіарх знову збрехав, адже минуло понад двадцять років від того дня, а жодне з його мерзенних пророцтв не сповнилося. Та ми говоримо не про сміховинну зарозумілість цих пророцтв, а про те, що подавцем їх був Ремиґій. Посмієш далі заперечувати, нерозкаяний єретику, що ти мав зносини і співжив із сектою лжеапостолів?»