Ім'я рози - Эко Умберто. Страница 98
Келар більше не міг заперечувати. «Мосьпане, — сказав він, — юність моя була ущерть повна згубних блудів. Коли я, уже впавши в спокусу через помилки братів убогого життя, дізнався про Дольчинові проповіді, я повірив у його слова і пристав до його зграї. Так, це правда, я був з ними ув околицях Бреші та Берґамо, був з ними біля Комо та у Вальсезії, з ними я знайшов притулок на Лисому Урвиську та в долині Расса, а врешті й на Бунтівничій горі. Але я не брав участі в жодному неподобстві, і якщо вони чинили грабунок та насильство, я все ще носив у собі дух лагідності, властивий синам Франциска, і саме на Бунтівничій горі я сказав Дольчинові, що не бажаю більше брати участі у їхній боротьбі, і він відпустив мене, бо, мовляв, не хоче мати при собі боягузів, і лиш попросив доправити ці послання у Болонью…»
«Кому?» — спитав кардинал Бертранд.
«Деяким членам його секти, я можу пригадати їх імена і відразу скажу вам, мосьпане», — поспішив запевнити Ремиґій. І назвав імена якихось людей, які, схоже, кардиналові Бертранду були знайомі, бо він задоволено посміхнувся, подаючи Бернардові знак порозуміння.
«Чудово, — мовив Бернард і записав імена. Відтак спитав у Ремиґія: — Чому це ти тепер видаєш своїх друзів?»
«Вони не мої друзі, мосьпане, а доказом сьому є те, що я так і не доправив ці послання. Я зробив навіть більше, і скажу це тепер, хоч і намагався забути за всі ці роки: щоб мати змогу покинути ті місця і не потрапити в руки війська єпископа Верчеллі, яке очікувало нас в долині, я ввійшов у порозуміння з його людьми і взамін за безпечну втечу вказав їм зручний шлях, яким вони могли напасти на Дольчинові укріплення, тому своїм успіхом військо Церкви почасти завдячує і мені…»
«Дуже цікаво. Це свідчить про те, що ти був не тільки єретиком, але й боягузом і зрадником. Та це не змінює твого становища. Як нині, щоб врятуватись, ти намагався звинуватити Малахію, який усе ж зробив був тобі прислугу, так і тоді, щоб врятуватись, ти віддав своїх товаришів у грісі в руки правосуддя. Але ти зрадив тільки їх тіла і ніколи не зраджував їхнього вчення, ти зберіг ці послання як реліквії, сподіваючись колись набратися відваги, щоб, скориставшись нагодою, без ризику віддати ці послання і щоб тебе знов прийняли до лжеапостолів».
«Ні, мосьпане, ні, - говорив келар, його заливав піт, а руки його тремтіли. — Ні, присягаюсь, я…»
«Присяга! — сказав Бернард. — Ото ще один доказ твого зіпсуття! Ти хочеш заприсягтись, бо знаєш, що я знаю, що єретики-вальденси готові на всякі виверти, а навіть на смерть, аби лиш не присягати! А коли страх примушує їх присягати, вони лиш вдають, що присягають, бурмочучи олживі слова! Але я знаю, лисе проклятий, що ти не належиш до секти Ліонських убогих, а намагаєшся переконати мене, що ти не є тим, чим ти не є, аби я не сказав, що ти є тим, чим є! То хочеш заприсягтися? Присягайся ж — ти присягаєш, бо хочеш виправдатися, але знай, що однієї клятьби мені мало! Я вимагатиму від тебе двох, трьох, сто присяг — скільки забажаю. Я чудово знаю, що ви, лжеапостоли, уділяєте диспенси всякому, хто криво присягає, щоб не зрадити свою секту. І тоді кожна присяга буде новим доказом твоєї провинності!»
«Тоді що ж мені робити?» — заволав келар, падаючи на коліна.
«Не простирайся, наче беґін! Тобі нічого не треба робити. Лише я знаю, що треба робити, — зі страхітливою усмішкою мовив Бернард. — Ти маєш тільки зізнатися. Якщо зізнаєшся, тебе буде засуджено і покарано, якщо не зізнаєшся, тебе теж буде засуджено і покарано за кривосвідчення! То ж зізнайся, хоча б для того, щоб скоротити цей болісний допит, бо він збурює наше сумління і наше почуття смирення та співчуття!»
«Але в чому я маю зізнатися?»
«У переступах двох типів. Що ти належав до секти Дольчина, що поділяв його єретичні погляди, звичаї та зневагу до гідності єпископів і міських радців, що, не розкаявшись, далі поділяєш їхню олжу й облуду, навіть після того, як сам єресіарх помер, а секту розігнали, хоч і не цілком здолали й знищили. І що, зіпсутий до глибини твоєї душі звичаями, яких ти навчився у цій неподобній секті, ти провинний у переступах проти Бога і проти людей, здійснених у цій обителі з причин, яких я ще поки не знаю, але яких і нема потреби до кінця з'ясовувати, позаяк вже й так було ясно доведено (і ми доводимо далі), що єресь тих, хто, всупереч ученню мосьпана Папи і його булл, проповідував і проповідує вбогість, не може не призводити до лихочинств. Ось що повинні дізнатись вірні, і сього мені буде досить. Зізнайся».
Тепер вже було зрозуміло, куди хилить Бернард. Зовсім не зацікавлений з'ясувати, хто ж убив решту монахів, він хотів лиш довести, що Ремиґій якось поділяв ідеї, які проголошували богослови імперії. Наголосивши на зв'язку між цими ідеями, які були також ідеями Перуджійської капітули, братчиків та дольчиніян, показавши, що у монастирі цім один-єдиний чоловік сповідував усі ці єресі і став призвідцем багатьох злочинів, таким чином він міг завдати своїм супротивникам воістину смертельного удару. Я глянув на Вільяма і побачив, що він це розуміє, але не може нічого вдіяти, хоч все це передбачив. Я глянув на абата — лице його було похмуре: він усвідомив, хоч і запізно, що його теж спіймали у пастку і що сама його місія посередника розсипається на порох, бо тепер він постає як господар місця, де зібралися всі неподобства світу. Щодо келаря, то він вже більше не знав, з якого злочину він ще може очиститися. Але в ту мить, мабуть, він уже був нездатен щось обмірковувати, і крик, що вилетів йому з уст, був криком його душі, і в ньому та з ним він дав вихід багаторічним таємним докорам совісті. Тобто, проживши життя, повне сумнівів, запалу і розчарувань, боягузтва і зради, стоячи віч-на-віч з неминучістю своєї погибелі, він вирішив визнати віру своєї молодості, не питаючи більше себе, чи вона слушна чи хибна, а скоріше намагаючись показати самому собі, що він хоч на якусь віру здатен.
«Так, це правда, — вигукнув він, — я був з Дольчином і поділяв його злочини та сваволю, може, я був божевільний, може, плутав любов до Господа нашого Ісуса Христа з прагненням свободи та ненавистю до єпископів, це правда, я згрішив, але що стосується того, що сталося в монастирі, я невинний, клянуся!»
«Ми таки чогось домоглися, — мовив Бернард. — Отже, ти визнаєш, що практикував єресь Дольчина, відьми Марґарити та їхніх кумпанів. Визнаєш, що був з ними, коли поблизу Тріверо вони послали на шибеницю багатьох віруючих в Христа, серед яких невинне дитя десяти років? І коли вішали інших людей в присутності їхніх жінок і батьків, бо ті не хотіли здатися на милість цих собак? Тому що на той час ви вже вважали, осліплені своїм шаленством і своєю гординею, що ніхто з тих, хто не належить до вашої спільноти, не може спастися? Говори!»
«Так, так, я у все це вірив і все це чинив!»
«І ти був присутній, коли схопили людей, вірних єпископам, і деяких з них заморили голодом у в'язниці, а одній вагітній жінці відрізали руку до плеча, залишивши її потім напризволяще, і вона привела на світ дитину, яка відразу померла нехрещеною? І ти був з ними, коли вони стерли з лиця землі і пустили з вогнем села Моссо, Тріверо, Коссіла та Флек'я, і чимало інших селищ поблизу Крепакоріо, чимало кам'яниць у Мортільяно та Кворіно, підпалили церкву в Тріверо, осквернивши перед тим священні образи, вирвавши вівтарні плити, зламавши руку статуї Пречистої, розграбувавши чаші, обстанову і книги, зруйнувавши дзвіницю, порозбивавши дзвони, присвоївши собі все парафіяльне знадіб'я і майно священика?»
«Так, так, я був там, і ніхто вже не знав, що діється, ми хотіли приспішити момент покари, ми були передовим загоном імператора, посланого небесами і святим Папою, ми мали наблизити момент сходження ангела братолюбія, і тоді всі мали одержати благодать Духа Святого, і церква мала зазнати оновлення, і після знищення всіх зіпсутих панували б лише досконалі!»
Келар був мов одержимий і просвітлений водночас, здавалось, що дамбу мовчання і сповидності прорвало, що його минуле повертається не лише в словах, але й в образах і що він знов переживає емоції, які надихали його колись.