Огненне коло - Багряный Иван Павлович. Страница 10

Петра це бажання опанувало цілком. Немов тому вмирущому глянути на живих востаннє, так йому кортіло глянути в обличчя ворога, — в живе обличля, в його очі, — який він?

І от, ніби зумисне для того, щоб зробити Петрові приємність, вже тоді, коли здавалося, що ворог змінял напрямок танкового маршу на захід, перенісши його південніше, раптом на шляху з’явилася група тяжких танків Т-34 — шість штук — і, звернувши з шляху, помчала просто на той відтинок, де був Петро з своїми недобитками. Це було кущувате й добре укріплене узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його вогневою заслоною. Шлях був захаращений розбитими машинами, возами й укритий чорними вирвами та горами свіжої землі, як кротовинами. Петро лежав з Дібровою в рові в самім центрі відтинку.

Побачивши, як ідуть танки просто на них, Петрові похололо на душі. Не тому, що це танки. Це не перші танки, що він їх бачив, але ці йдуть спеціяльно на них. І то тоді, коли його батарею розбито й він мусить боронитися з не властивою для нього зброєю! Та й тієї обмаль! А танки, кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землі, в лощинки, в зустрічні ями, то підносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Ті гармати раз по раз ригали полум’ям просто себе. Поруч з гарматами нестримно гаркотіли кулемети, засіваючи все навколо свистом і шумом заліза. Від того свисту й від того реву аж вітер піднявся, так здавалося. За танками летіла геть трава й груддя землі, як з-під лап вогнедихих драконів, що тую землю дерли пазурями й метали на всі боки. В міру наближення танків усе живе все більше прилипало до землі в своїх ровах і ямах. Петро глянув на Кирила Діброву — бідолашний хлопчина зблід смертельно й безтямно дивився просто себе в землю витріщеними очима. Навряд чи він щось бачив. Він тільки слухав рев, слухав, як наближається вірна смерть, і тратив панування над собою з кожною секундою. Петро теж відчував, як нерви йому відмовляють в послухові. Багато разів він дивився смерти у вічі, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще й прискородженому, — це страшна перспектива, гірша від усіх можливих. І рятунку немає. Гармати мовчать, бо їх, либонь, на цілім їхнім відтинку фронту вже немає. Утікати? Не можливо. Битися? Чим? Хтось ліворуч від них з жахливим криком вихопився з ями й кинувся навтьоки, але тут же був посічений з кулеметів і впав навзнак головою назад, у яму, з якої був вистрибнув. Кирило Діброва, спаралізований жахом, стояв навколішках у рові біля Петра, стояв зсутулений і без жадного зв’язку шепотів молитви… Молитви, яких він ніколи не знав, ніколи не вчив… Він навіть не бачив Петра. Вухами слухав залізний рев, викоченими очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благальні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматичне, — чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої у роті не було… Йому, мабуть, так як і Петрові, пересохло в роті й язик став колодою, і він ковтав, та нічого проковтнути не міг… А танки наближалися. Вони вже зовсім близько. Один іде просто на них…

Петро шарпнувся, до болю зціпив зуби, щоби якось прийти до пам’яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з-під контролю, з-під панування.

Боже, яка то жаска річ страх! Страх, що паралізує волю, паралізує розум!

Ніби осяяне сліпучим прожектором зринуло дитинство, чітко-чітко, й жах, пережитий у дитинстві, — переляк від уроєної відьми. Жах, що заморозив кров, одерев’янив жили, зупинив серце… А потвора вже дихає ось тут…

В дитинстві Петро вхопив сокиру й без пам’яти жбурнув її в двері, де стояла відьма, — сокира так глибоко зав’язла в дубових дошках, що батько потім дивувався, звідки в дитини взялося стільки сили… В такому самому безпам’ятстві Петро вихопив у Діброви в’язку гранат, що збирався сам себе підірвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у рові на повен зріст. шпурнув в’язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рів на дно. Він знає, що він схлипнув як дитина, прощаючись з усім, ні, схлипнув тому, що не міг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля…

Земля посунулася, але не привалила.

Петро навіть не почув вибуху. Він тільки почув, як шелестіли грудочки землі, скочуючись на дно. Але це він почув уже потім, як прийшов до пам’яти. Власне, він не знепритомнів, бо він не панночка, але сталося щось на зразок того, ніби він раптом умер. А потім воскрес. Це був провал пам’яти. Прийшовши до свідомості, Петро побачив Кирила Діброву, що сидів і сміявся, такий радісний, опромінений. В їхнім рові було повно диму. Далебі Діброва збожеволів. Але ні.

— Гляньте! — промовив Діброва, киваючи туди, нагору.

Замість нагору, Петро подивився на Діброву з-під лоба й опустив очі, він ладен був провалитися крізь землю, пригадавши, які то вони були допіру герої.

— М-да-а… — промурмотів Петро понуро. — Теж мені герої! Я один! А ти другий!

Діброва зовсім не образився, сидів і блаженно посміхався, немов немовля, щойно вийняте з купелі. А посміхаючись, квапив:

— Ні, ви тільки гляньте!..

Петро визирнув з рова. Перед ними, кілька метрів усього, горіла сталева потвора. Далі ще така сама, охоплена полум’ям. Ліворуч метрів сто одна лежить боком… А там ще одна й ще… Всі шість танків було знищено якоюсь страшною силою… Диви, диви! Таке вражіння, що «одним махом всіх побивахом», зовсім як у тій казці. Ліворуч і праворуч стояв піднесений гомін по ямах і щілинах, перегукування, веселі репліки… Виявилося, що якась їхня протитанкова гармата розстріляла усторч три танки, одного збила їхня таки артилерія, відкривши вогонь зліва, один підірвався на мінах, а одного хлопці самі закидали гранатами з усіх боків, — це оцього, що загнався найдалі, що горів перед Петром, так що невідомо, хто саме заподіяв йому смерть.

Оглянувши таку панораму, Петро опустився иа дно рову, простягнув ноги і з нервового відпруження глибоко зідхнув, а тоді глянув на Діброву й засміявся. «Чудасія!» — Діброва сміявся не перестаючи. Тепер вони сміялися удвох. Закурили, жадібно затяглася димом і сміялися.

Чудасія! Отакі вони вояки! «Герої» отакі «липові!»

А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. І вони залишилися живі. Живі!

Передано було звідкілясь від уст до уст, що ворожі танкові колони пішли південніше, прориваючись на захід.

Можливо. Але тут бій не припинився.

Надходив вечір, а бій не вщухав. Навпаки, ворожий обстріл ніби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерії на невеличкі дільниці, що її займала горстка безумців і не давала ворогові поширити проломину… Ба, вже ніхто з тих безумців не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всім ясно, так усім видавалося, що їх — оці їхні частини, які опинилися на цім південнім крилі, — оточено з усіх боків… Мовби на доказ цього, надвечір почали бити «катюші», посилаючи серіями свої чортячі набої, і що було жахливим — «катюші» били вже не спереду, а звідкілясь збоку чи ззаду, у спину… Думалося раніше, що все, що відбувалося за день, то було пекло. Ні, ось щойно тепер зробилося пекло. Від розривів стрілен «катюш» загорялася земля… Вона зразу спалахувала в кількох місцях, і той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панічний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й надали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, і билися… Відбивалися від навколишнього жаху всім, чим могли.

Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. Пострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, у кого «нерви не витримали». А ще більше було вбито нещадним вогнем ворога або витолочено танками.

Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. Він не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсім не був тим, хто сам собі життя укорочує, бо чого нібито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, є ворог. Він не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подітися — жадних санітарів, жадних рятункових засобів, жадних польових шпиталів чи перев’язочних пунктів, — лише смерть від нещадного ворога. По-друге, тому, що більше всього на світі боявся полону, — для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По-третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зідхання. Він не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали боротьбу до останку, і лише тяжкопоранені дострілювали самі себе. Легко поранені тримали далі закривавлену зброю в руках, якщо Їм не зраджували нерви.