Огненне коло - Багряный Иван Павлович. Страница 9

Петро лежав у вузькій викопаній щілині, міцно тиснувся до її дна. Після кожного близького розриву, після того, як переставала сипатися згори земля, Петро підіймав голову й бистро оглядався навколо — що є з його товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що він бачив, було спаралізоване жахом у перші ж хвилини тяжкого бомбардування. Навіть на загартовані нерви старих фронтовиків цього було би забагато, а тут же зовсім не старі фронтовики, а новаки. Бідні хлопці. Вони повзали в ямках і борознах, липли до землі й звивалися, намагаючись зібгатися в манюсінький непомітний кім’яшок, і благали небо про порятунок. Петро бачив ціле передпілля гострим своїм вояцьким оком. В блискавицях розривів він бачив, як деякі, стерявшись, схоплювалися з криком і бігли — і падали, скошені гураганом заліза. Нащо вже міцний такий і, здавалося, спокійний вояк, як Петрів найближчий помічник на батареї Кирило Діброва, і той упав навколішки в рові поблизу, забув навіть, що на нього дивиться командир, і склав молитовно руки, уже прощаючись з життям, а потім поривався бігти… Петро мусів рішуче пригрозити йому автоматом, а потім, оскільки грозьба не подіяла, миттю стрибнути в його рів, збити його з ніг і притиснутії до землі,. кричучи йому в лице, щоб той тримався берега й не вносив паніки. Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано, могло би за Дібровиним божевільним прикладом зірватися все, що було навколо, і пропасти ні за цапову душу. А так все лишилося на місці, влипаючи ще дужче в землю.

Коли хвиля бомбових розривів віддалялася, Петро висунувся з рову й оглядав у бінокль місцевість на всі боки. Було ніби все в порядку, тобто не помічалося ніякої панічної метушні. Чи то всіх вибило, а чи то страх смерти переміг паніку. Там, де були позиції їхніх частин, було пустельне. Розриви бомб затягли все димом, але війська з нор не викурювали. Лиш де-не-де з димової мряки, розкремсані вогненними блискавками, вихоплювалися поодинокі фігурки й, пробігши трохи, падали, скошені невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозів, і Петро падав ниць…

Так відбомбила перша хмара й, розвантажена, погуготіла на північ. На її місце заходила на бомбардування друга хмара, клин за клином… Господи, якщо так потриває ще трохи, то на тому їхня війна й скінчиться, люди побожеволіють або побіжать, не витримавши психічної напруги, і будуть перебиті, немов курчата. Або будуть поховані живцем під тяжкими обвалами й завірюхами землі. Вже й так здається, що вся земля переорана грунтовно, і вже нікого немає живого, всіх пригорнуло землею й присипало залізом.

Ще двома хвилями налітали ворожі літаки, бомбили вже збомблене й обстрілювали землю з бортової зброї. А потім бомбардування припинилося. Та не встигли люди, котрі вціліли, зідхнути з радости, що лишилися живі, як почала бити ворожа артилерія…

Тут прибіг, вірніше приповз на вогневу позицію Петрової батареї зв’язковий (бо кабель десь пошкодило, і телефонний зв’язок не діяв), і передав наказ відкрити вогонь на схід по наступаючому ворогові, а також передав повідомлення: ворог прорвав фронт на південному крилі XIII корпусу і могутнім клином жене на захід, оточуючи дивізію «Галичина» й разом увесь XIII корпус. Безліч танків, авіяції, артилерії. Такий же прорив нібито зробив ворог на півночі і жене вглиб шалено, замикаючи велетенський перстень. Зв’язковий тремтів увесь від збудження й хвилювання й був надміру говіркий. Це був досить інтелігентний хлопець і потрапив швидко зробити ціле бойове зведення. Картина, що він її намалював двома мазками, була жахлива й заморожувала кров у жилах…

Сталося. От і прийшла та хвиля нарешті, що про неї в пісні співається.

Ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою…

Вони мусять іти. До бою. Або загинути так, без бою. Це ж бо тепер стало питання руба — бути їм чи не бути.

Петрова батарея перша відкрила вогонь по темних масах, що з’явилися на обрії. Очима стереотруби було добре видно, як мчали танки на захід, обходячи їхні позиції стороною, і вогонь батареї було перенесено на них.

Петрові гармаші працювали з надхненням, гарячкове, але чітко. Батарея била без угаву.

Ліворуч теж загримотіли сальви їхньої артилерії по всьому фронту. Ворожа артилерія посилила у відповідь свій вогонь — і почалося пекло.

Почався нерівний шалений бій.

Петро думав було, що після бомбардування з їхньої піхоти й взагалі з усього їхнього війська на цім відтинку не залишилося нікого в живих, а воно он як заговорила земля автоматами, й кулеметами, й гранатами! А воно он скільки їх підіймається з землі й перебігає розстрільнями вперед!..

Одчайдушними зусиллями їхні частини намагалися затягти проломину, зліквідувати прорив, спинити ворога. Спинити! Бо ж на карті стоїть життя тисяч товаришів, горе і сльози тисяч їхніх матерів, щастя й цілість всієї землі їхньої, отих бідолашних селян, що ще вчора благалп їх про порятунок та про захист…

Дивно! Просто дивно!.. Ні, це дух того синьоокого романтика, того мрійника, того Романа, запаленого невгасимою вірою в свою правду і в перемогу над злом… Юнаки билися, як справжні лицарі, як герої. В бою виявилося, що вони таки дістали досить добрий вишкіл, вірніше, той вишкіл, що вони дістали, був тепер помножений трагізмом ситуації на відчай і відвагу приречених, а це велике помноження! Немалу ролю грав тут і гнів на своїх «вчителів» і «союзників», що так безпардонно зрадили їх, лишили напризволяще, повтікали. Перед самісіньким боєм з ворогом виявилося, що вони фактично лишилися без старших командирів. Тоді команду перебрали свої, молодші старшини замість тих німецьких начальників, що вночі щезли десь, і з цими командирами своїми вони кріпко стояли проти набагато сильнішого ворога.

В середині бою розкотилася чутка, що 30-й полк зрадив і перейшов до ворога. Це було як лиховісний грім над нещасними душами. Пізніше виявилося, що все неправда, але зразу це подіяло убивчо. Хто пустив ту чутку, невідомо, але вона пройшла по всіх позиціях, пригноблююча й страшна своїм спрямуванням — спрямуванням на психічне заломання людей. Тільки ж у багатьох відчай викликав зворотну реакцію — посилив спротив.

Пекло тривало довго.

Петрова батарея була розбита в тартарари. Особливо трагічно скінчили ті бідолашні коні. Коли батарея потрапила під інтенсивний обстріл і коли, щоб її вихопити з вогню й перенести на інші позиції, користаючись з невеликої павзи, підлетіли їздові на конях, раптом упало відразу кілька тяжких стрілен — і все геть потонуло в гурагані вогню… Загинула половина їздових, загинули всі коні, поковеркало дві гармати, розбило скрині з амуніцією… Треба ж статися такому нещастю, треба ж було тим стрільнам упасти в таку хвилину! Страшне спустошення!.. Одначе ті гармаші, що лишилися живі, повели далі обстріл з двох уцілілих гармат, дострілюючи решту набоїв… Кирило Діброва показував дива, де в нього та й сила бралася — він сам працював за кількох.

З тих коротких хвилин один кадр врізався Петрові в мізок: це кінь з їхньої батареї, що йому перебило кряж, — він несамовито іржав і біг на двох передніх ногах, власне, намагався бігти, високо задерши морду з закривавленими ніздрями та очима, повними жаху, й тягнучи перебитий зад; він швидко бив копитами, трусився увесь, як у лихоманці, й іржав комусь навздогін, ніби доганяв своїх товаришів… Ця картина зринула, коли розвіявся дим і пил після вибухів.

Батарея була розбита, але вони не відступили; розстрілявши всі набої по ворожих танках, Петрові гармаші зірвали гармати, а самі разом з ним приєдналися до якоїсь групи, що зайняла оборону тут же, поруч. Вони міцно трималися в укріпленнях і билися гранатами і панцерфавстами та кулеметами проти ворожих танків і танкеток, билися проти вдесятеро сильнішого ворога. Власне, самого ворога в людській подобі не видно було, лише скажене, скрегочуче залізо, десятки тонн заліза, що пашіло й ригало вогнем. Поцілені з гармат панцерфавстів або підірвані на мінах танки й танкетки корчилися, мов дивовижні плазуни, розкручуючи луску своїх ланцюгових пасів, гублячи їх, занурюючись шкереберть в землю. Деякі з них, поцілені в бак з пальним, горіли, мов костриця, позначаючи чорним димом і смородом паленої гуми й м’яса передпілля позицій одчайдухих оборонців, на радість їм, наснажуючи їх дерзкою відвагою, надією, зухвальством. Ворога можна бити! Можна!.. Але обличчя ворога не видно було, який він. Який він? Глянути йому в очі би! Який він?