Огненне коло - Багряный Иван Павлович. Страница 13

Солдати посунули далі на захід, а з ними разом і побитий високий чин польової жандармерії.

«Феррікте меншен!» — підбив підсумок котрийсь.

— Романе! Як буде якась скотина переймати — стріляй!

— Так є! Стрілятиму. Прошу твою батерею підтримати!

— Єсть підтримати!

VIII

Але стріляти їм не довелося. Ніхто їх уже не переймав. На шляхах і дорогах, які вони переїздили, видно було сліди подібного пекла, такого, яке вони пережили вчора. Всюди вирви, трупи коней, розметані рештки возів, потрощені машини, покидана зброя й амуніція, повалені телеграфні стовпи… Ого! Тут теж «давали прикурить»! В деяких місцях ще димить земля або звалища якихось матеріялів, розбиті хати, потрощені стодоли… Поміж тим усім швидким темпом посуваються бліді, вимучені недосипанням і недоїданням та безконечними походами й жахами люди. Деякі масами посуваються на захід. Деякі на південь, інші на північ, інші знову на схід. Щось твориться незрозуміле й безглузде з людьми. І всі ті люди — то солдати, німецькі та мадьярські солдати, але всі якісь спантеличені, пущені самопас, розладжені, вибиті з солдатської колії, з тих міцних рамок дисципліни й послуху та залізної організації, в які їх було колись вправлено сильною рукою. І так само в ріжні боки посуваються машини, здебільша вантажні авта, часом особові, дуже рідко тягачі до механізованої артилерії, іноді з гарматами. Всі поспішають і всі панічно поглядають вгору…

Петрові це видовище нагадує перші дні війни й масове «переселення народів», як то називали саркастично його друзі масове пересування людей з торбами, так званих «торбешників», тобто людей, вигнаних советами на фронт, щоб «шукали свої частини», «здобували зброю у ворога» й билися з тим ворогом не на життя, а на смерть, захищали «груддю» «партію, уряд і родіну», а озброєні ті люди були лише самими торбами. Ніхто з тих «торбешників» захищати цих благ не хотів, кожен «вставляв устілки» й утікав, куди міг… Був хаос і «стовпотворіння вавілонське». Щось подібне відбувається й тепер… Хоч ці люди, опановані см’ятінням, не були «торбешниками».

В кількох місцях хлопці бачили частини їхньої дивізії, розташовані то в ліску, то в садках, то межи клунями, повітками й іншими забудованнями селянських садиб. Люди стояли твердо на місці, але теж тоскно поглядали вгору. Ні, до цього, мабуть, не можна звикнути, — до тих диявольських одвідин посланців пекла з небес, не можна не позирати вгору тоскно й не втягати голову в плечі. Все було замасковане — замасковані гіляччям гармати, замасковані масновками вояки, замасковані клечінням міномети, вантажні авта, вози, коні, валки постачання, шпитальні авта, рації, кухні… Людський розум багато попрацював над тим, як увести в оману вороже око з неба, як його обдурити, як замаскувати матеріяльні речі. Але ніхто не попрацював над тим, як замаскувати людські душі перед жахом, як той жах увести в оману, щоб він не дуже-то приставав до тих душ. Жах напирав, і людські душі де могли протистояти йому як слід. Про це говорили сірі людські обличчя, запущені, неголені й невмиті, про це говорили тоскні їхні погляди, мовчазна зосередженість…

Хлопці питали, як їм знайти штаб дивізії, і такі ж хлопці у відповідь стискали плечима байдуже, навіть недочувши про що мова, недослухавши запитання до кінця, або махали руками в неозначеному напрямку, кудись на північний схід, навіть не розпитуючи, хто й до чого й що та для чого. Смертельна нудьга наповняла людські душі.

В який вони бік ідуть? Хтозна. Чи, може, це їхні позиції? Хтозна. Про це не питається, й на це з правила не відповідається, особливо під фронтом. В кожнім разі вражіння таке, що вони не йдуть. Вони стоять в лісах та перелісках твердо й ніби спокійно, зберігаючії ще всі ознаки здисциплінованого війська. Хоч хлопцям здається, що от-от вони побіжать, не встоявши проти загальної психози розкладу й утечі, за прикладом усіх тих чужинецьких недобитків, що мечуться по шляхах і що вони їх увесь час мають щастя спостерігати.

В який вони бік націлені своїм нутром, своїм серцем ті всі військові з’єднання, тяжко збагнути, але було ясно, що вони всі з завмиранням душевним чекають бомбардування, чекають тих несамовитих і нещадних налетів чисельної ворожої авіяції, яка ото так збила шляхи й дороги, А також чекають ще чогось…

Ба, це вони чекають того, що Петро з Романом вже бачили й пережили вчора, — вони чекають бою, до якого вони рано чи пізно мусять таки піти… Того бою, що про нього у пісні тій співається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята. Той момент мусить таки настати, той бій мусить таки нарешті відбутися, бо навіщо ж вони тую пісню все життя співали, того бою чекали. Тепер мрія здійснюється, — до того бою лишилися числені хвилини. Він може статися кожну мить…

А чекаючи того бою, юні дивізійники зі здивуванням проводжають двох мотоциклістів, таких покривавлених, що пруть на схід, пруть назустріч тому боєві відкритими дорогами.

Мотоциклісти поспішали, як тільки могли, переїхати ці жахливі шляхи-дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. Але їм не пощастило так просто проскочити, вчасно прослизнути. Шляхи були такі, що на них дуже-то не розженешся. Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, людей, машинами, обминати повалені стовпи телеграфні, поторощені вози, а часом навіть неекспльодовані бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. І поки вони так петляли, почалися налети ворожої авіяції. Задвигтіла земля, застогнала. Грохіт повстав у світі скажений. Одначе хлопці посувалися все вперед. Почекавши десь у вирві чи в рову, поки перелітала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопці вихоплювалися й мчали далі. Вони запаслись сталевими шоломами, підібравши їх на дорозі, на всяк випадок, — ану ж ці покришки убережуть їх від смерти згори. У Петра шолом кепсько тримався на забандажованій голові, хоч він і вибрав шолом найбільшого розміру, але тягар цього сталевого казанка причиняв шалений біль, товчучи в поранений череп, через те він тримав його на мотузку за спиною, як та кокетлива панночка свій бриль, і надягав на голову лише тоді, як вони ховалися в яму чи в вирву перед літаками й сиділи смирно…

— Глянь, глянь! — прошепотів Роман чомусь притишеним голосом (хоч тут можна було кричати на всі легені), коли після чергового вклякання перед ворожими літаками під якимсь груддям вони піднесли голови. Літаки, пострілявши з бортової зброї, полетіли далі, а Романові корч схопив горло й через те він прошепотів, а не закричав, хоч з грудей йому видирався крик… Перед ними була «фігура», одна з тих чисельних «фігур», що стоять над шляхами й дорогами, і це вони біля неї були вклякнули, шукаючи захисту. Це мала би бути Божа Мати, але на постаменті її не було… Постамент був подзьобаний бомбовим череп’ям, за постаментом стирчала стара груша, геть розщеплена бомбою на кілька частин, з обчухраним гіллям, з пов’ялим листям на обламаних раменах, а на тій груші висіло ганчір’я чи й ще щось, закинене туди вибухом… «Глянь!..» — взяв Роман тремтячою рукою Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалік перед ними на окопі, на чорній, розритій землі лежала горілиць сніжно-біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно-біла… Ні, вона була би сніжно-біла, якби не була закривавлена… Вона була закривавлена. Краплі крови червонілії на ній яскраво-яскраво, на грудях, на обличчі, на раменах. Краплі крови червоніли й на немовляті, на пухлих його рученятах, і ноженятах, на ніжному його обличчі…

Петро здригнув увесь від маківки до п’ят услід за Романом. Але вони затремтіли по-ріжному, з ріжних причин, вірніше, з ріжної реакції на бачене. Роман тремтячою рукою зтяг шолома й перехристився. Й прошепотів:

— Бачиш? Божа Мати! Що… що це тобі каже? Що це тобі нагадує ця символіка?.. Це ж символіка!!.

Так, це символіка. Це символіка їхньої Вітчизни, якщо би виповнювати її великим змістом. Але Петра схвилював до самої глибини зміст малий, простіший. Він знав, що це стояла от над шляхом фігура Божої Матері, хтось біля неї сховався, шукаючи рятунку, під час налету бомбардувальників, впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, і забризкала кров’ю сніжно-білу Марію з Дитям, ще й скинула її з постаменту. І тепер от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита… І дитя теж, що так припало до грудей, ніби було живе, а тепер от вбите… Все дуже просто. Але Петра це видовище струсонуло до самих глибин його душі з іншої причини. Він зтяг свого шолома геть… В свідомості раптом чітко-чітко зринув той жахливий сон, що він його бачив уночі. Яка точна, точнісінька копія!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплі крови ворушаться й стікають великі та масні, сяють і проміняться, як рубіни… Але чому з дитям?! Чому з дитям?!