Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід. Страница 23

— Помоєму, це просто недбальство, — гостро сказав я. — МурМур не дивиться за своїми людьми, вони роблять в нього, що їм хочеться… Де це в дідька, бачено — допускати сторонніх в комп'ютерний зал!

Мурат покивав головою.

— Ми обговоримо це питання! — пообіцяв він. — Хоча вона й тебе обвела довкола пальця… погодься, що це так!

— В казино «Диск»?

— Не тільки в казино. Коли Ронні закинув у той підвал в'язку гранат, то осколками поранило начальника інформцентру… і добивала його ножем саме вона!

— Не може бути! — вигукнув я.

— У неї була нагода вшитися після цього разом із Глобусом, — але вона вирішила провадити з тобою свою гру й надалі…

— … й прикувала себе наручниками до труби, вдаючи, що теж у полоні! — сказав я. — Оце жінка! Добре, що я таки її розкусив. Послухай, але навіщо ж вони вбили Хреста?

– Інформація про транспорт була неповною. Хрест під тортурами зізнався про час і місце зустрічі з провідниками… Врешті, ти ж, здається, підозрював це?

— Підозрював, аякже! — буркнув я. — Але ж тепер що нам робити із Глобусом?

Мурат затягнувся й випустив хмарку диму.

— Ми послали інформацію про нього в Грозний, — сказав він. — Але, здається, їй не надали великої ваги… На Дудаєва мало не щодня вчиняються замахи, й контррозвідка чеченців напоготові. От тільки річ у тому, що Глобус — не дилетант, а крім того, ще й фанатик…

— Звідки такі відомості?

— Надійшли нові дані. Він, виявляється, воював у Афганістані, причому, досить давно… Звідси оця патологічна ненависть до мусульман.

— Він буде працювати, як камікадзе! — буркнув я. — Хай йому всячина… догралися ми!..

Мурат довго мовчав.

— Як не крути, а все це походить від нас, — нарешті сказав він. — Ми випустили його з рук і тепер повинні знешкодити. Існують всі підстави гадати, що він справиться з цим замахом.

— Коротше, я мушу їхати в Грозний! — обірвав я його.

— Ти? — здивувався Мурат.

— А хто ж іще? Прихоплю з собою цього янкі… врешті, це його робота, правда ж? Хай працює… а я буду страхувати. Врешті, я розбираюсь в тій обстановці, знаю канали, якими можна проникнути в місто, та й самих чеченців знаю теж… Але треба діяти — день чи два, і цей вовк добереться до самісінького горла!

— Взагалі, для тебе і в «Тартарі» вистачає роботи… — невпевнено сказав Мурат.

— А якщо замах вдасться? Ти уявляєш, чим це загрожує — й не тільки «Тартару», а й цілій визвольній війні?

— Ти мені розповідаєш!.. — буркнув Мурат.

— Давай так, — діловито сказав я. — Оформляєш мене зарубіжним кореспондентом. Співробітником Бібісі, або Радіо «Свобода», або тижневика «Експрес»… Ронні має якусь ксиву, так що йому легше. Ми вирушаємо в Ічкерію… а там найближчим часом буде йти група бойовиків з опорних баз в Інгушетії в Грозний! І як Бог дасть, то так і буде.

— Домовилися! — повагавшись, сказав Мурат. — Справді, це буде найкращий варіант. Гадаю, ти справишся з цим завданням!..

— Я теж так гадаю, — посміхнувсь я.

VІІ

В руїнах багатоповерхового будинку, який зяяв потойбіч вулиці чорними дірами вікон, зачаївся снайпер.

Я обережно підняв голову. Позиція була невигідна: варто тільки висунутися зза цього муру, як я потрапляв у зону вогню. Ішов мокрий сніг. Було холодно. Втекло з годину, як снайпер застукав мене на відкритій місцевості; вже й смеркалося, а він усе пантрував і пантрував, вистежуючи кожен мій порух через оптику свого прицілу з інфрачервоною підсвіткою.

За два квартали звідси знову гупнув гранатомет. По тому шалено застрочили автомати, й чийсь болісний зойк потонув у вибухах піхотних гранат.

Найпарадоксальнішим було те, що снайпер, вочевидячки, працював на дудаєвців. Скоріш за все, це була навіть жінка — одна з тих, кого в пресі охрестили «білими колготками». Нічого, подумав я… прорвемося! Надвечір ми з групою бойовиків дісталися до околиць Грозного і, минаючи нафтові промисли, наскочили на засідку. Майже половина загону була знищена кинджальним вогнем, решта залягли поодинці й, відстрілюючись, помалу стали відступати. Ми провадили бій з морськими піхотинцями строкової служби, й тільки тому нам пощастило вирватися з оточення.

Якби загін оточила така кількість спецназу, то нас виполонили б за двітри хвилини.

І на додачу до всього в тій колотнечі десь загубився Ронні…

В руїнах багатоповерхового будинку металічно клацнув постріл.

Чуття не зрадило мене: за якусь мить до того, як палець снайпера зігнувся на спусковій скобі, я повалився долілиць, і куля свиснула над краєм цегляного муру, — з таким звуком, наче луснула повітряна куля.

Сніг повалив справжнісінькою лавиною. Було трохи вище нуля, й погода стояла, — ні те ні се, мокрінь та й годі.

Стрілянина в сусідньому кварталі потроху вщухала. Наближалася ніч, і бойові дії згорталися. Надходила пора локальних операцій, — вилазок у тил противника, сутичок між розвідгрупами, окремих ударів по особливо важливих позиціях. Якщо цієї ночі не буде наступу, то, може, мені й пощастить дістатися в розташування дудаєвців.

Може, і цей снайпер кине вистежувати мене та забереться під три чорти…

Сніг падав і падав. Хотілося пити. Я перевернувся на спину й став ловити ротом сніжинки. Уздовж вулиці, котра проглядалася з цієї місцини, бовваніли розтрощені будинки, — декотрі рознесло до самісінького фундаменту, од інших лишилися уламки панельних стін з чорними дірами вікон, ще інші обвалилися, геть захарастивши проїжджу частину… Навіть дерев не було, — коло тротуарів стирчали розщеплені стовбури, а декотрі мали такий вигляд, наче їх кусала й гризла якась великанська потвора.

І видно було, як за містом горять нафтові промисли, викидаючи в небо гігантські шлейфи чорного диму…

Цієї ночі мені треба було дістатися Сунжі й форсувати її. Там, на протилежному березі, закріпилися дудаєвці, котрих на днях вибили з президентського палацу.

Я насторожився. По тому хутко перевернувся на живіт і став наслухати.

Не було жодного сумніву: снайпер забрався геть. Діткливе гостре почуття, що на тебе дивляться через приціл, безслідно щезло. Все ще наслухаючи, я підняв голову — і зненацька втямив, чому ця худобина покинула свою позицію.

У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.

Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…

… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.

Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…