Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна. Страница 4

За знайдені скарби годиться покласти хрест або капличку, то все буде прощено. Такі хрести по горах були всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; нібито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; пару років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рідкісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яного зодчества. Та комусь, видно, заважала.

А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів поховати себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. Поруч.

Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завертала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький — сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося — нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господарями, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лікарями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, — вповідає Мирін, — є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього дивишся. А лиш глипнеш деінде — - щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, засукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;>

У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця — едельвейс. Колись ми з Пушиком Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, мабуть, знайшов-таки — пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора.

У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачили ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожили на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається.

Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвисько йому таке — Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хмари, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому.

Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах видно виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. Подібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути повінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху — мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги полонинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!..

Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори — послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у храмі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити. Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, — ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь).

Душі всіх людей, що стратять себе або кого другого, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є великий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігаються з міхами душі страчених, та й тоті, що других стратили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хмари. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду.

Добре, як є в селі градівник, то відверне ту бурю. Цей чоловік готує себе замолоду. Він має на то засоби. На Святвечір бере непочатої вечері зі всього потроху; бере мітлу та кочеріу і з усім цим три рази обходить хату, кличе: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу, прийди до мене на святвечір пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потім іде в хату — ховає у хусточку за сволок ту вечерю і сідає їсти; за столом не має ні до кого говорити. А рано на Різдво якби хто привітав його: “Як спав?” — має тихо сказати: “Я град відвертав”, аж тоді відповісти звикле: “Гаразд, як ви”. Ту хустинку розгортає аж навесні, на Великдень — святить, а вліті, як прийде туча, — вішає свячену дору на патик (це палиця, що нею свічки в церкві гасять або вкрадена в старця, а найкраща та, що нею гадюку із жабою розігнали, як гадя хотіла жабу з’їсти), скидає з себе одяг, стає голий проти тучі і примовляє: “Я тебе спираю і не пускаю не сам собою, але з Пречистою, з усіма святками і з помічниками, з порятівниками! Коли ви, бурі, тучі, чорнокнижники, не йшли до мене на Тайну вечерю, то не маєте права на моє впасти село. Як я розігнав гадину з жабою, так я розгоню оцю фортуну наліво, як жаба з гадиною утікали, так най ця фортуна утікає на ліси, на води! Розсядься! Ти тут путері не маєш, як не мав іти до мене на святу вечерю. Іди, рознесися, як вітер по світі. На сині моря, на пустелі, куди коні недоіржують, де пси недобріхують, корови недорикують, вівці недоблеюють, кури недопівають, ворони недолітають, де гласу християнського не чути. Я тебе до села не допускаю, як не допустив гадину до жаби. Як гадина розсердиться, що жабу не з’їла, і трісне зі злості, так і ти, хмаро, розсадися, сі я тебе сюди не пущу! Прийдеш до мене, як вода у теплиці замерзне”.

Можна град відвернути. Лиш як Розигри не святкують, то нічого не поможе — туча всі городи виб’є.

Що ж то за свято — Розигри? Це свято лісних дівчат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гірка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свято Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри...

А Розигри - таке реальне свято, що я його бачила чорним по білому недавно у маминім церковнім календарі. Припадає воно щоліта на перший понеділок Петрівки. Це свято настільки існуюче, що парубки з мого села Розтоки зібралися на полонину Скупову — ночували там в надії побачити лісних, але дівчата не прийшли... “Бо ви джинси нап’яли, з транзисторами вибралися — таким невірам лісна не показується. А я її видів!” — хвалиться дід одного з юнаків. І йому заздрять — так хочеться в молодості зустрічі з незвичайним!..

А мій дід Мирін бачив бісицю. Було це, як з війни вернувся. Коло Брошнева. В лісі. Їхав .конем по першому молодому сніжку. Дорогу загородила виворіть-ялиця. Дивиться дід — і очам своїм не вірить: по колоді вниз сліди маленької, як дитиняча, босої ніжки. Далі слід пропав. Аж під самою вирвою на снігу кров, жмутки шерсті. Ага, боролася, бідна, заки лісовий чоловік таки її роздер...

Чомусь у всіх розповідях (а їх я чула і записала в різних регіонах Карпат чимало) не мирять, навіть більше — ворогують між собою лісна-бісиця і лісовий чоловік. Ось розповідь бувалого керманича із Зеленого Верховинського району. Малою чула я її кілька разів між плотогонами і добре запам’ятала. Група бутинарів (лісорубів) узимку зібралася йти в свої села за харчами, що вже викінчувалися. Котрийсь пожартував: “Мой, хто би в колибі лишився коло пил і сокир?”