Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна. Страница 5

“Що дасте — я лишуся”, — обізвався молодий парубок Юра Зеленчук. “Якби лишився, то дав бих новісіньку сокиру”, — - сказав один. “А я віддам свердлик”, — додав другий, бо ніхто не вірив, що Юра не жартує. Лісорубський інструмент високо цінувався у всі часи; доброї сокири, міцного свердла нелегко було придбати. І Зеленчук лишився стерегти інструмент бутинарів, а вони пішли в село. Розіклав добру ватру і збирався уже спати, як здалеку долинув розпачливий вереск, вищало щось не своїми голосами все дужче і все ближче. Не спостиг леґінь отямитися, як до колиби залітає дівка, та така красна, що він оторопів. “Де би я сховалася?” — благально простягла руки заплакана красуня. Який би леґінь утримався і не поміг нещасній дівчині серед ночі в лісовій глушині? І Юра, недовго думаючи, кинув ту відзігорну кралю в загородку із сухим листям для розпалу. Не спостигла дівчина заритися добре в той лист, як до колиби ввірвався куди страшніший гість — величезний, широкоплечий, з голови до ніг оброслий сивою шестю. Скочив до загороди, вихопив дівча, приступив ногою — роздер навпіл. Одну половину спік на ватрі — змолов гігантськими білими зубищами, другу закинув на плече і пішов, як і прийшов. Лиш погрозливо блиснув черленими очищами.

Приходять бутинари у понеділок — інструмент на місці, все як має бути, тільки Юра щось мовчить. Онімів, бідака. Але на мигах усе їм розказував і не раз.

Про бісицю вам можуть уповісти в кожному карпатському селі, ба знайдеться і такий, що бачив її. Про лісового чоловіка — рідко де вчуєте, це розмова особлива. Якщо бісиця з’являється і тепер то на тій, то на тій полонині і вівчарі носять при собі лук, часник, оделен-зілля, то про лісового велетня, здається, у горах призабулося. А був же і він, цей могутній лісовий житель. Бабка Мирониха любила своїм дітям і нам, онукам, розповідати, яку мала з ним пригоду. Невеличка, зграбненька, завше у вишиваній біленькій сорочці, чепурна та гарна — ще я її такою запам’ятала, а виростила чотирнадцять дітей! — баба Олена трохи червоніла при кожній розповіді, бо дорослі сини її підкушували, що то якийсь бутинар забіг до неї вночі, а не лісовий чоловік. А дід вірив і сердито зиркав голубими дитячими очима на лайдаків, що пусте читають, а правді живій не вірять.

Була плова. Дід пішов у село — відвіз конем бриндзу, а молода дружина з сином Михайлом лишилися в стаї. Плова майже вигасила ватру, Олена не виділа, лиш чула, як гупнуло засувом у дверях і щось величезне нависло над ними. Помацало мою бабку по лиці і стало її посувати, аби собі прилягти. Бабка оборонно простягла руку і діткнулася не по-людськи великого носа волосатого тіла. Завмерла. Спромоглася тільки ущипнути малого за вухо. Дитина запищала: “Що з вами, мамо, чого мене так щипаєте?” — “Ади, ватра загасла, кобесь підклав”. — “Та ви би самі не встали, але щипаєте”. Дитина таки підклала ту ватру, стало в стаї видно — нікого. Нарано Олена побачила за дверима півметрові сліди ноги такої, як чоловіча. Прийшов дід, баба перестрашена розказала. “Та лісовий чоловік, ба хто більше”, — однозначно заключив дід.

Маю також свої висновки: волосатий чоловік показується там, де лишилися сліди найдавнішої (в мільйонах років) з’яви людини: в горах Кашмиру — снігова людина, в Карпатах — лісовий волосач. Оба сивошерсті, оба ховаються від неволосатих.

Та повернемось до бісиці. Ця лісова чарівниця не одного зі світу звела. Про неї, її дії гуцули мають цілу теорію.

Як дівка вродить дитину та закопає в лісі, то через сім літ з похованої зробиться лісниця. А що дитина нехрещена, не має крижми, то ззаду вся утроба виглядає. Спереду краса — очі губить, обернеться — кишки видко.

Ловить вона молодих чоловіків. Має котрий коханку, та сниться вона йому дев’ять ночей, а він нікому не признається — на дев’яту добу прийде до нього лісна в образі коханки. Ця лісна псує тому, хто її відгонить, усю роботу в бутинах на лісозаготівлі, у полонині: розгонить корови зарвами, випускає вівці з кошари, виливає молоко. А як лісниця любиться з вівчарем, то його вівці ходять куди хочуть, все будуть цілі, не вчепиться їх ведмідь, не розженуть вовки. Овечки самі вернуться на те місце, де бісиця з вівчарем кохаються. Вона кличе вівчарів по імені, котрий обізветься, то вона зараз до нього пристане, збутися її неможливо. Чоловік стає мізерний, пожовкне. Як забере котрого перший раз у ліси, так уже втуманить, таку над ним має міць, що може його видурити з-межи людей увечері, бо вона приходить і сміється, і співає голосом його коханої. На то і носять бутинарі та полонинники за ременем оделен (Уаіегіапа оті.) і зрад-зілля. Лиш вмитися, підкуритися цим зіллям — лісна відступите не буде мати моци.

Молода доярка з Голов Василина Жовнірук розповідала мені позаминулого літа на полонині Середній, що баба її, Марія Василівна Жовніручка, любила одного парубка, Дмитра, на прізвисько Маскаль. Вони були молоді, стариня оженила Дмитра на багацькій, і він літував на полонині Скупова. І от прийшла до нього та, що йому все сниться, його кохана, та не суджена. Разом пасли ягнята, любилися, трималися за руки як день, так ніч. І хтось із вівчарів пізнав, що то бісиця, бо Василину видів у селі того дня, коли ця лісна трималася Дмитра на полонині. Вже й Дмитро повірив, що це мана його вчепилася, втік у село, вона й туди дісталася. Ходить коло хати вночі, кличе жалібно: “Дмитрику!” Раз просинається — а він у лісі і лісна коло нього... Аж пішов освятив оделен та зрад-зілля, носив за ременем цю зелену молитву, — так вона відчепилася, хоч довго ще плакала за ним лісами, але вже до хати не лізла.

На своє свято, на Розигри, нявки сходяться на данцовищу та співають:

Якби заснув на Розигри ополудні на царинці в лісі, то видів би крізь сон, як нявки гуляють: вони округ не доходять — звідки зачне, там приходить і назад вертає. По їх данцю слідно навесні, як паша робиться. Як сніг згине, то на їх данцовищі найперше зелено. Ще ніде паші нема, а на їх данцовищу травка зеленіє.

Лісна засіває навесні траву й усяке зілля; як воно зацвіте на Йвана, вона зриває чічки і косичиться ними.

А хто не святкує Розигри, тому туча город геть виб’є.

Не вірити? А наші діди вірили. І чи гірше їм від того жилося?..

Укі

“Розумний” по-гуцульськи — “укий”. Тому й наука. Шкільничої науки не було, а уких було чимало в горах. Скільки пісень, дум, переповідок пам’ятало много людей, пам’ять народна то не розгубила: прецінь укий народ. Спрактикований, точний у всьому: у ритміці співу і танців, у звичаєвих обрядах, у біді, гаразді; чесний у слові, пошукач за правдою. То нащо йому вигадки? Такому. Видумати може один хтось, а задля користі мав би цим бавитися цілий народ?

Тик виглядає, що теперішнє життя триває, аби, заглядаючи у тридесяте царство прийдешнього, обернутися якнайдалі у минувшину. Теперішнє — то лиш місток між майбутнім і минулим. Спізнати, обміркувати, перейти подумки науку предків. Для цього й живемо. А маючи все це при собі, можна посуватися далі. Ось вам і різниця між уким і неуком. Чого-то так є, що від нас все хтось та застає, затолочує тернові шляхи предків? Кому це вигідно? Аби безтямно німим стадом сунути. .Куди? У прірву? Без досвіду, без оглядки на пройдені дороги, без права запитатися, заперечити, засумніватися... Зостановитися!