Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна. Страница 9

Розв’язати цей загудзований климак годі.

І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є. Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Чарує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані мало не до послідної тріски, машини їздять на полонини, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла.

Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної вигоди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш вічності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз... Є — і вже нема. І більше не будеш. Ніколи. Та як заспівала мені колись одна стара гуцулка:

Мені кажуть гори...

Мені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені п’юро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ людям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяжкім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а двигаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і нині, і прісно... І, може, буде мені хоч десницю прощено.

Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій підношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, більше ніде... Отже, тирлич жовтий — Gentiana lutea — знана в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? — журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше — перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта свічечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...

Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихається — думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полотно тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівненько, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Недавно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся — Олександр Кандиба, про самітність, і лиходійництво, про зранену душу: “У нас усіх уже болить душа... Але ж звір’я не скаржиться на свої страждання...” Звір’я ні, а ми? Ми дуже метушливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків споживаємо навгад: уб’є чи вилікує? Хіба звір’я так робить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає собі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмовні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вживають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки самі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, лагідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в киплячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у горах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її ворожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно пам’ятаю усе, що вона щоразу робила і як приказувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, пам’ять мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дійнички, гарчики, коновки — все повне чарів. Рій віть кочерга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму припиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте — печера і печі) не: так звично горіла: поління палало, потріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикалася носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за шибами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки. Я так зчаста бігала до неї із маминих та з бабиних потреб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Ми-тусиха — жінка діда Микити; мама каже: корова хвостом махне, а вона уже біжить примов’єти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на босих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів живота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростківхвої на смереччі, зав’язі вишень, груш, яблук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тільки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так — я вже у примівки.

Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічого не промовляла, окрім своїх “точних наук”, але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випроваджувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу лугами уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза корчами; дихати не дає — лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази... Залітаю до хати (а по дорозі говорити заказано, бо не помогло би) — уміло все викладаю: і з пазухи, і з голови — оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали “відьмиця”, але баба Митусиха побожно позирала у мій бік — корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стільці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре діставала від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось перепадало від мами, а деколи й пару пасків від тата — лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимленого черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірницями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, пригорщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злітала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала крутосхилу Шварват, а відтак і Сенів, вище — над Меневлогами і Сокільським — ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постеливши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги укрившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не така маленька, як я, її не наб’єш, не скривдиш, не досягне будь-хто — вона має крила.

У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, “щезби” обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго д’землі, б’є ним, переверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинного нігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу “лити” у нас нема); мізинний палець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетягнути на друге місце — казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле — а ним било і метало. Давали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свяченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею в’язали ноги умерлого... Не помагало. Його кидало все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника... Та аби зразу; як чоловік здоров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго задеревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого - кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють ладаном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою водою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, мусить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і п’є, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого...