Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна. Страница 7

Натрудилися літати? Ще трошки — і я вас відпускаю, Ми починали з гори Данциж (данці-танці під небом), Вертаємося до неї. Спинимося тут, над озером Несамовитим. Купатися — не дай Боже! Пообзираємо то все 100 метрів довжиною, 44-80 метрів ушир. З метри заглибоке. Риби нема і не було. Є жаби. При +14 °С у Несамовитім лише +8 °С. Застудено для купелю. Але тут життя кипить... Я вже розказувала. І ще будемо слухати. Тут є що чути. На цій висині у вухах пострілює, як у літаку, вже смереччя не хоче рости. А це жереп. Корчі жерепу, скажу інакше, мовою ботаніки, — Pinus Pumbilio. Де нема жерепу — там полонини, добрі пасовиська з рідкісними живлющими і цілющими травами на висоті 1100-1300 м. От нам втрапляє під око зрад-зідля (Agrirnonia Eiipatoria). Нитота обвиває зеленими вінками цю благодатну землицю. Очима відсивілої минувшини густо визирають крізь блискучі, гейби залізні зелені листочки, афини (Vaccinium Myrtillus) а під осінь зачервоніють під лісами кислі гогодзи (обов’язково тверде і, а не г — Vitis Jdaea). А між тим жовтогарячі сплески арніки, сонячні трояндочки дивосилу на тлі голубоперлого чебрецю. Десь в мочарах вискочить рідко тривожена їдальна жаба (Rana esculenta)

А може, й правда, що в гори на початку віку зайшли рутени з Провансу, як гадають деякі історики. Прилучили до місцевої (білохорватської?) свою, кельтську, культуру, подарували нам гідроніми, пісні (“дан” — “русло” по-кельтськи, “дана-дана” — приспівка до наших коломийок), назвали жабу, придатну до харчу, їдальною... Хто нам скаже?.. Хто відтворить забиті, зарослі бур’янами, глогами, забуття двері правдивої історії? Чи прийде такий у нашу долю? Чи не уб’є його швидкоплинний час, не знесе повія-вітер змінних напрямків, не задушить мряка усталеного віками задушшя... Отож кельти, рутени або гали за устами римлян. Гали(півні), бо в тотемі у них півень. Як прикре знамення, з гірських орлів подекуди облишилася лише ганя (каня — Circaetus gallicus). Цe споконвічна гуцульська покутниця. Вчинила гріх та й не може його спокутувати. Бог наказав гані занести в океанські пропасті міх гаддя, що був його визбирав і зав’язав. Ганя не послухала Божого наказу — розв’язала з цікавості міх, і галиця далі порозлазилася по світу. А тепер за покуту літає та збирає те все. І води не має права напитися, окрім дощівки. То вона і канькає в засуху — просить дощу. Жалібно так: ка-а-нь... ка-а-нь... А головна пожива цього птаха і справді гаддя. А що їсти? Риби, в ріках-потоках нема. Вигибла. Лісосплав, що століттями тер колоддям по камінню, витовк усю рибу. А водилися: марена (Barbus fluviatillis), головач (Salmo Hucho), клінь (Sgualus cephalus). Я пригадую, в дитинстві бачила рибу, що мала голову з телячу, — головача: тато зловив перед Різдвом у Черемоші. Мама запекла у печі повний великий горнець м’яса, що топилося в роті. А з голови і хвоста зварили студенець.

Даємося до Устєрік, де Чорний Черемош лучиться з Білим, — звідси він уже просто Черемош. Чорний від затінених лісами потоків, білий — бо по камінню бистриться білим шумом, а з Устєрік ріка в добру погоду, без дощів у горах, зеленава, прозориста до дна. Має свій чистий зеленоокий вид, свою говірку, свій бистрий норов, підступно мілка — броду не дасть. Може, й найчистіша ріка в Європі... Що би то зробити, аби так було?! Тривало.

От і все. Бувайте здорові. Хто куда, а я далі в гори. Тут маю роботи без краю.

Збувається моя мрія — я нарешті — аж не віриться — на Скуповій. З Голов три години ходу попри Кременицю, Костівки уверх, плаїком, то лісом, то царинкамп, грунем, обоччями, врешті ми на Виході. Ох там і про-гон! Так, якби виліз із літака серед неба і сів на крило: вітер збиває з ніг, забиває дих. Ні светр, ні штурмівка нічого не важать. Близько до захмарної синяви, ідеш, як голий. Тільки вітер, небо і під ногами трохи груня, що от-от зірвешся з нього, злетиш аж десь на Зелене. Ба чи схоронилися де записи нашого історика-академіка Михайла Грушевського про полонинські відвідини. Він мусив бути на полонині і не раз, прецінь у 1900 році купив собі у Криворівні хату із просторою царинкою. Гуцули оповідають. Раз туда приїжджав на літо, то й на полонинах був. І, певно, лишив письмові враження. Не міг не лишити. Тільки де-то? Може, добрий час відкриє нам скарби, оті сукровища правди, що за ними так вижадав народ.

Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли.

Перед моїм зором Кринта, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди. “...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, — М. В.) з фотографічним апаратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальовничою дорогою — на полонину, до “стаї”, “на бриндзю”.

По дорозі Коцюбинський збирав квіти. Оці самі арніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уважно їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по дощі уступах. Та Коцюбинський посміхався тим особливим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако — чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умерти.

“...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горбиком під “чувою” ватру (чува, чуга — оглядовий вершок на горі або на полонині. — М. В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між іншими долинами Черемошу та єго приток з розсипаними загородами, як макові зерна, потопаючі в “синьому”... Приперті до воринового старого плота плечима, вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у прогнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, призначених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття”.

“...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з Піп-Іваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземброні, Явірника і Лудівця з Черемошем, покійний (це про Михайла Михайловича Коцюбинського. — М. В.) не міг налюбуватися своєрідною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв”.

Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 року, — збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія береже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника “Учитель”, виданого. 1925 р. у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: “Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив”), збере неоцінимі матеріали до Шухевичевого етнологічного п’ятитомника “Гуцульщина”. А Михайло Коцюбинський обдарує світ “Тінями забутих предків”. Вони того вечора їхали “на доїння овець V струнці, на вироблення сиру”. Попадаю і я на вироблення сиру. Ватаг Скупової, літній, але жвавий Дмитро Іванович Семенюк, бідкається, що всі кинулися дивитися кінокартину, котру ми принесли з Голов для полонинників; заки в стаї на простирадлі відтінювалась кровожадна сталінщина, ми з ватагом за ці дві години покроїли сир на квадрати, поносили у розсіл на бринзу, вичерпали сироватку-жентицю з молодого сиру і повибирали із залізного кітла крихкі запашні рум’яні букати на чисті, застелені марлями жолоби, де він собі стікав і підсихав. Скінчився фільм; доярки, вівчарі і бовгарі повиходили стривожені, заплакані, а я тамувала в душі птаху добро-творчу — я не лиш була при народженні сиру, перетворення його в масну поживну бринзу — сама своїми руками чинила це велике дійство; таке мені щастя випало цієї липневої неділі на Скуповій, Моя дочка Оленка вчилася триматися у сідлі, кінь був з гуцуликів, терплячий, як давній учитель, розумів, що міська дитина кладе ногу в стремено перший раз, і, якби міг, сам би підсадив. А я пішла уверх, під чугу, отам, на вершечку Скупової, — на Тринозі, відбувалися розигри лісних дівчат у перший понеділок Петрівки. Ця Петрівка завше у червні, але не в однім часі — щороку міняється. У календарі 1989 року її початок припадає на 26 число, а 1939 року — 50 літ назад — Петрівка зачиналася 5 червня, тоді він ще у гуцульськім календарі звався гнилень. У цьому старому часоводі читаємо: 5 гнильня Розигри. У теперішніх цього старовіцького свята уже нема. А жаль. І за тим, що перестали друкувати, як давно, під кожним місяцем немало корисні отакі ґаздівські пригадки: “Полонинський хід. Приріхтувати начинє полонинське. Почистити царинки по худобі. Парити вовну. Чистити і прєсти на сукно і ліжники, Сапати городи і грєдки. Почистити стайні, подвір’я замешканих домів...На полонинах зчєста (що 2-З днина) перемішувати овечі кошари. Уважєти, щоби маржина не стала в грузи. Ватаги і дійнарі кождий раз повимивати руки до доєня і по доєню. Файно чистити дійки. Дійниці і все начинє випарити окропом з содов. Добрий глєг і чисте роблене будзів даст добру й дорогу бриндзу”.