Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич. Страница 20

— «Міркую: хто мене продав».

— Це для красного слівця, щоб ціну собі набити. Ніхто тебе не продавав, Григорію Павловичу, сам себе продав. Дияволу.

— «Не забувай моєї поради».

— Це, мабуть, уже не пусті слова. Може, нагадування про якусь змову, а може, застереження. Згоден?

— Згоден, звісно, а тільки від чого застереження?

— Ex, друже ти мій, а я думав, що відповідь з копалень ти привезеш. Гадаю, що тільки там і можна було це з'ясувати, особливо якби вдалося зустрітися з самим Хазяїном. Про що тут мова, ми, очевидно, одразу й не дізнаємося.

— Жаль, звичайно, що побачитися з ним не вдалося, — зітхнув Сашко.

— Хто його знає, може, й на краще… Що далі?

— «Дізнайся, де відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну й липовий чай».

— Тут усе зрозуміло. «Де я відпочиватиму» означав «де відбуватиму покарання». «Чиста білизна» — гроші, а «липовий чай» — «липові», у розумінні підроблені, документи. Є заперечення?

— Коли хоче тікати, куди ж без грошей і документів? По-моєму, дядьку Мишо, все логічно. Але дивіться, далі знов купи не тримається: «Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов».

— Гадаєш, що не в'яжеться? — перепитав Фомін.

— Невже йому тепер до якоїсь там рудої? Тим більше до сватання?

— Тут, звичайно, Сашко, ти маєш слушність, не до сватання йому. Ну, а якщо припустити, що мова йде не про жінку?

— То про кого ж? — здивувався Дорохов.

— Не про кого, а про що. Прочитай-но кінець московської телеграми.

Сашко відшукав телеграму.

— «…Нікітський був у Ленінграді, шукав можливості в обмін на золото придбати іноземну валюту…»

— Стій, зрозумів? В обмін на зо-ло-то, — по складах повторив Михайло Миколайович. — А знаєш, як його, оте золото, рецидивісти називають?

Сашко знизав плечима.

— Золото злочинці на своєму жаргоні називають руддям, рудиками.

— Як же розуміти «не кривдь рудої»? Нісенітниця якась.

— Не зовсім. Найімовірніше, що це прохання або вимога без нього самого не чіпати золота, для якого, очевидно, в Ленінграді він знайшов «жениха», тобто скупника. Він віддасть йому золото в обмін на іноземну валюту. Та ось питання, навіщо валюта? Хоча стривай, це, мабуть, теж зрозуміло. Бери папір, записуй наше розшифрування. — І продиктував — «Сиджу в карному, втечу при першій можливості до травня місяця. Пришли передачу, буду знати, що одержав мою записку. Дізнайся, де відбуватиму покарання, і туди нехай привезуть гроші й фальшиві документи. Без мене золота не чіпай, я знайшов на нього покупця. Незабаром побачимося».

— Ну як?

— Здорово, дядьку Мишо! Але таке розпорядження можна послати тільки близькій людині.

— Напевно, Хазяїн і є та людина. Добре, що ми хоч знаємо, де його шукати. Гадаю, що й злочин, пов'язаний із золотом, Нікітський задумав разом з цим приятелем. Ось тільки хто він? З буфетницею зв'язаний безперечно. Піду я до начальства на пораду. Нехай пошлють на копальні кого-небудь та розберуться з усіма знайомими тієї Ганни. Дай-но мені обидві записки — копію справжньої і наше розшифрування. А поки я ходитиму по начальству, напиши детальний рапорт про поїздку. Дивися, нічого не пропусти. Будь-яка дрібниця може знадобитися.

— Михайле Миколайовичу, а куди мені подіти ті гроші, що Ганна дала?

— Здай до бухгалтерії у прибуток державі.

Фомін уже прочинив двері, коли задзвонив телефон, що мовчав цілий день. Фомін зняв трубку.

— Товаришу Фомін, доповідає начальник КПУ, — пролунав на всю кімнату гучний голос. — Заарештованому, який значиться за вами, Нікітський його прізвище, принесли передачу. Дозволите прийняти?

— Де передача? Хто приніс? — Фомін здивовано глянув на Сашка.

— Передачі ще не прийняли, — відповіла трубка, — поки що принесли заяву, написану від родичів, а від яких — прізвища не розберу.

— Зараз іду. — Фомін поклав трубку.

— Сашко, мерщій до Попова, повідом про дзвінок. Я в КПУ. Нічого й казати, оперативність у Хазяїна дай боже кожному, якщо, звичайно, передача з копалень.

Попов вислухав Дорохова і звелів йому залишитися у нього в кабінеті й не виходити, щоб не зустрітися з ким-небудь з копалень, на той випадок, якщо Фомін раптом запросить їх для бесіди.

Сашко спробував писати рапорт, але не зміг вивести жодного рядка.

«Отакі спритники! — думав він. — Передачу одразу слідом за мною повезли».

Фомін обійшов будинок управління і біля дверей, через які носили передачі або приходили на побачення із заарештованими, побачив гурт людей. Згідно з існуючим порядком, спочатку потрібно було подати заяву, а потім, коли черговий називав прізвище, увійти до приміщення вже з передачею. Біля дверей Михайло Миколайович побачив Віру з невеликим пакунком у руках, а поряд з нею жінку в дубленому жовтому кожусі, в пуховій хустці. Фоміну впали в око білі валянки, помережані яскравими червоними візерунками. Чималий мішок, що лежав на ґанку, явно належав цій жінці.

Помітивши Фоміна, Віра хотіла, очевидно, щось йому сказати, але, побачивши, як він нахмурився, одвернулася.

Фомін оглянув інших: згорблена літня жінка, далі, постукуючи черевиками, переступав з ноги на ногу високий хлопець, ще дві жінки безтурботно гомоніли про щось…

Михайло Миколайович пройшов до кабінету начальника КПУ. Попов, який випередив його, вже розглядав аркуш із зошита, на якому незграбним почерком було викладено прохання прийняти передачу для Григорія Павловича Нікітського з переліком продуктів: козубець меду — один, калачі домашні — п'ять штук, сало свиняче — один шматок, м'ясо варене, шоколад «Золотий ярлик».

— Ну що там? — нетерпляче запитав Попов.

— Віра прийшла з якоюсь жінкою, — відповів Фомін. — Я думаю, нехай приймуть. Тільки все ретельно переглянуть. — І, звертаючись до начальника КПУ, попросив — Сам переглянь усе, що принесли. Краще буде, якщо в присутності Нікітського.

— Дивися, щоб там розібраної гармати не виявилося, — усміхнувся Попов. — Потім зайдеш, розкажеш. Ходімо, Фомін, поговоримо.

Попов зайшов у кабінет до Фоміна. Сашко підхопився і, не втримавшись, кинувся розпитувати:

— Що принесли? Хто?

— Віра, а з нею якась жінка в дубленому кожусі та в пуховій хустці. Обличчя не розгледів. А от нові пояркові валянки угледів.

— З червоними візерунками? Так це ж Олімпіада Никонівна, та, що ночувати мене запросила, офіціантка з чайної. І треба ж! Так я й знав. Видно, з однієї з Нікітський компанії. Мабуть, її чоловік і є той Хазяїн. Удома сказали, що він у тайзі. А Ганна казала, що Хазяїна нема на копальнях. А ця Олімпіада і вся її родина здалися мені добрими людьми. — Сашко явно засмутився.

— Та заспокойся ти, Дорохов, — порадив Попов. — І докладно розкажи про свою поїздку, а то ж я до пуття й не знаю, хто по твоїх кишенях нишпорив.

Сашко, намагаючись не пропустити жодної деталі, почав розповідати про свою поїздку. Його перепитували, уточнювали, чи справді обшукувалися його кишені.

— Я ж сам бачив. Винесла мої речі в кухню і давай усе з кишень витрушувати.

— А може, тобі, Сашко, все це приснилося? — засумнівався Фомін.

— Не встиг я, дядьку Мишо, заснути… Лежу, думаю, які люди гарні, а тут дивлюсь, у дверях господиня, вся в білому. Ну, а коли вона одяг мій узяла, тут мені вже не до сну було, а вона знову тихо так, видно, босоніж, увійшла і все на місце склала. Та й додому мене, мабуть, покликала, щоб кишені обнишпорити. Коли вечеряли, все з випивкою в'язла: «Випий лафітничок під грибки, випий під брусницю та під пельмені». Силоміць дві чарки проковтнув, і більше годі.

Попов з Фоміним усміхнулися.

— Піду. Треба комусь їхати Сашковою доріжкою. Який там птах такий усім верховодить?

Не встиг Попов доказати, як у кабінет постукали і з'явився начальник КПУ з тоненькою папкою в руках. Він подивився скоса на Дорохова, наче сумніваючись, чи можна при ньому говорити.

— Розповідай, що там у тебе вийшло. При ньому можна. — Фомін легенько торкнувся Сашкового плеча. — Дорохов, брате, в нас у цій справі головний спеціаліст.