Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич. Страница 22

Несміливий стукіт у двері відірвав матір од тяжких дум. Вона відчинила. На порозі стояли Анатолій, Степан і Андрій.

Боровик подав Єлизаветі Василівні пакунок:

— Тут їжа та пляшка. Женю пом'янути треба.

Поки мати накривала на стіл, розбудили Сашка. Сиділи мовчки, зовсім уже дорослі, заглиблені в невеселі думи.

— Бачили, хлопці, на кладовищі Льосика? — урвав мовчання Нефедов. — Іду, а він осторонь, до старого пам'ятника притулився. Мене аж пересмикнуло зі злості, хотів був запитати, що йому тут треба, та він сам до мене: «Поклади, — каже, — Чекулаєву квіти, а то мені самому соромно».

— Соромно, кажеш? — перепитав Сашко. — Я давно збирався перевірити, де в цього Льосика совість, та все ніколи було…

Наступного дня Сашко подзвонив Фоміну й попросив дозволу прийти на роботу трохи пізніше.

— Захворів? Тоді зовсім не приходь. Побудь вдома, — турботливо порадив Михайло Миколайович.

— Здоровий я, дядьку Мишо. Зайти тут в одне місце надумав.

Секретар міського комітету комсомолу прийняв Сашка тепло, посадовив на диван, сів поряд.

— Розкажи, Дорохов, як загинув Женя Чекулаєв. Я читав ваше зведення, але там коротко: «Загинув під час виконання службових обов'язків». На похорон не потрапив, хлопці наші ходили, а я не міг піти з бюро обкому партії.

— Так, щиро кажучи, безглуздо все якось вийшло. Сиділи вони в засідці — троє давніх співробітників і Женя четвертий. Чекали, що в цю квартиру з'являться злодюги з речами. За розрахунками, вони мали прийти вночі або вдосвіта. Надвечір, ще завидна, Чекулаєва залишили біля входу: рано, мовляв, ще, можна й практикантові довірити. А тут і з'явився той самий бандюга. Женя йому: «Ваші документи», а той замість паспорта з кишені наган — і зразу в Чекулаєва. Потім поранив іншого співробітника, Крючин його прізвище, а сам тікати. Його вже на вулиці куля наздогнала.

— Як же це? Адже знав Чекулаєв, що злочинці озброєні, чому ж перший не застосував зброї?

— Як же застосувати? Прийшов незнайомий чоловік, на вигляд пристойний, за прикметами не схожий на того, кого чекають. Не можна ж йому отак одразу револьвер під ніс.

— Хіба вас не вчать там, як треба діяти и таких випадках?

— Чому ж не вчать? Учать, тільки в житті по-іншому виходить… Не одразу все до пуття збагнеш і не одразу до всього звикнеш, — повільно відповів Сашко, пригадуючи зустріч з рябим і красуню-злодійку. — Я до вас в іншій справі,— пояснив Сашко. — Прийшов учора на похорон комсомолець, не знаю його прізвища, ми його всі Льосиком звали. Його тоді разом з нами направили в карний розшук, а він дорогою втік. Як же це так виходить? Послали — не захотів. А на кладовище з'явився — нате, мовляв, дивіться. Вас убивають, а я живий, бо начхав на комсомольську мобілізацію.

— Даремно ти так, Дорохов, — підвівся з дивана секретар. — Льосик — Жихарєв його прізвище'— тоді одразу ж повернувся. Прийшов до мене і чесно признався, що не здатний працювати в карному розшуку. Каже, піде куди завгодно — на будівництво, в колгосп, — не боїться ніякої роботи, а в карному розшуку користі від нього не буде, відчуває, що не впоратися йому. Не здатний.

— А інші хіба народилися детективами? — спалахнув Сашко. — Я, гадаєте, здатний? А Чекулаєв був здатний? Послали, от і працюємо.

— Секретар вашої комсомольської організації казав мені, що працюєте ви добре. Вами задоволені. Виходить, щодо вас не було помилки. Ти вдома у Чекулаєва був? Після того, як Женя загинув?

— Не був. Батьки його попередили, щоб ми поки що не приходили. Не хочуть вони нікого бачити.

— Шкода Женю, — зітхнув секретар.

Дорогою до управління Дорохов дійшов думки, що Льосик повівся чесно. Прямо сказав, що не підходить для оперативної роботи. Було б значно гірше, коли б це з'ясувалося згодом. Гірше не тільки для нього, а й для всіх.

Кілька днів Сашко ходив як сновида. Увесь час перед очима стояв Женя Чекулаєв. Пригадувалася літня практика в колгоспі, тренування. Женьчина усмішка. Ясні розумні очі. Не раз Сашко прямував за звичкою до кабінету Чекулаєва і біля самих дверей зупинявся, збагнувши, що Женьки нема. І тоді йому хотілося вити, кричати, битися, протестуючи проти цього «нема».

Фомін намагався відволікти свого практиканта від похмурих думок, даючи йому різні доручення, однак Сашко виконував їх машинально, автоматично.

Дядько Миша розповів Дорохову, що на копальні поїхав Іван Іванович Попов, але й це не справило на Сашка ніякого враження. Пожвавішав він тільки після того, як їх усіх чотирьох викликав начальник карного розшуку Михайло Миронович Чертов. Він мовчки оглянув кожного, і Сашко вирішив, що їм, напевно, дадуть якесь відповідальне завдання. Але начальник пройшовся по кабінету, зупинився біля Боровика, чомусь помацав його біцепси і несподівано сказав:

— Час, хлопці, спортивну роботу піднімати. Організуємо секції на добровільних засадах, а заняття з самбо будемо проводити в наказовому порядку. Я домовився з ректором медичного інституту, він виділить для нас у спортзалі два вечори на шестиденку. Це ж тут поряд. А як у вас із стрільбою? Я перевірив, у тир ви ходите регулярно.

— Ходимо, товаришу начальник, — відповів Нефедов. — Тільки даремно час гаємо. Патронів дають зовсім обмаль: три пробних і п'ять залікових.

— Настріляєтеся ще… Патронів ми виписали, і стрілецька підготовка проводитиметься тричі на шестиденку, з восьмої і до пів на десяту, також в обов'язковому порядку.

Наступного дня Боровик мало не силою потяг Сашка до спортзалу інституту. Бинтуючи руки та шнуруючи боксерські рукавички, Сашко знову відчув, як туга залізним кільцем стисла груди. Зникло бажання тренуватися, не стало постійного партнера… Ще трохи, і він зараз у всіх на очах заплаче. Зусиллям волі узяв себе в руки, попрацював на мішку, на груші, провів з Боровиком дружній бій ударом упівсили, І вже стоячи під душем, поступово зменшуючи гарячу воду, вперше за довгий тиждень Сашко відчув полегшення. Цього дня рано вклався спати й попросив матір уранці його не будити, бо він вирішив у цей вихідний добре відіспатися. Спав він і справді, мов бабак, і, мабуть, не прокинувся б навіть до обіду, коли б мати його не розбудила.

— Вставай. Там до тебе твій начальник прийшов.

— Який начальник?

— Це я, Фомін. Одягайся швидко.

— Що сталося? — вже виходячи, запитав Сашко. Він подумав, що спостигла Женина доля.

— Нікітський утік. Їдьмо.

СЮРПРИЗ

— Ось тут вони сказали: «Сидіть». — Молоденький гостроносий міліціонер кивнув у бік високої худої жінки в білому халаті і в такій самій шапочці.— Ми його сюди принесли, а сестриця його роздягла і одяг отам повісила.

Дорохов і Фомін побачили на вішалці шикарне пальто й шапку Міжнародного.

Міліціонер не міг стримати хвилювання і квапливо говорив, виправдовуючись і мало не плачучи:

— Його, значить, до операційної, а нас не пустили. Ми сидимо, чекаємо, а вони виходять, — знову кивнув на лікарку, — і кажуть: «Нічого страшного, тільки подряпини. Трохи полежить і сам до вас вийде». Посиділи, почекали. Зазирнув мій старший до операційної, а там порожньо, нема нікого. Ми туди, ми сюди, всю лікарню обшукали, а той бісів старий зник. Старший побіг доповідати, а я тут вас дожидаю.

Міліціонер знову безпорадно сів на білу табуретку. А лікарка, видно, хірург, закурила цигарку, не чекаючи запитань, почала пояснювати:

— У нього всі груди й верхня частина живота були в подряпинах. Пошкоджено лише епідерміс — верхній шар шкіри, але крові вийшло, багато.

— Уся камера в крові, і нас забруднив, — знову заговорив міліціонер.

— Подряпини всі обробила, забинтувала. «Навіщо ж ви різалися?» — запитую. «До лікарні захотілося». — «Але ж вас тут все одно не залишать», — кажу. «Гаразд, хоч прогулявся, набридло в одиночці нудитися». — «Одягайтеся», — кажу, а сама вийшла. В операційній висів халат Федора Федоровича — головного хірурга, то цей ваш тип його одягнув і вийшов через інші двері. У вихідний день у нас в лікарні відвідувачів багато, унизу в гардеробі роздягаються самі. Цей ваш злочинець вибрав собі найкращий кожух, шапку й пішов.