Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир. Страница 37
За знаком Молодінової Мадараш пересунув один з важелів.
Легеньке тремтіння стін засвідчило, що вже загули реактивні двигуни.
— Старт!
Северсон занурився у м’які подушки.
“Хто поклав мені до кишені цього листа? — міркував він. — Це не Олаф; той навіть оком не моргнув, не показав, що не радий мене тут бачити. До того ж він сам мене просив, щоб я летів з ним… Чи, можливо, він має на “Промені” ще одного спільника?.. Хто це може бути?.. Тільки… Ватсон. Так, безперечно, це Ватсон… Отже, тому він і летить з нами. Тому і та несподівана зміна щодо плану Навратіла… Чому це мені не спало на думку раніше?”
Він витягнув листа з кишені і знову крадькома зазирнув у нього.
“Так, це Ватсон, в цьому немає сумніву! Олаф мені не писав би англійською мовою!”
Розділ XXIV
КРІЗЬ СОНЯЧНУ СИСТЕМУ
Краєвид з вікна атомної електростанції “Променя” швидко змінювався. Земля, яка нерухомо висіла над обрієм Місяця, сховалась за верхів’я гір. Окремі скелі непомітно зливались у пасма, поступово перетворюючись на справжні кратери та цирки, знайомі кожному із знімків Місяця.
Дітріхсон був повністю заглиблений у спостереження за контрольними апаратами і все-таки раз у раз поглядав на захоплююче видовище, яке розгорталось за вікном. Поверхня Місяця закруглялась; він даленів, зменшувався, перетворився на кулю. На її нижчому прузі знову з’явилось блакитно-зелене обличчя Землі. Здавалось, вона лишається незмінною, тимчасом як Місяць помітно зменшувався.
За кілька годин польоту розміри обох куль зрівнялися. Зоряним небом пливли два різного кольору диски, а на протилежному боці сяяло оповите сліпучою променистою короною Сонце.
Який він порожній, який жахливо порожній отой міжпланетний простір!
Глянувши на даленіючу рідну планету, Дітріхсон затремтів. Правда, він ніколи не відчував тоскної гризоти за домівкою, а любов до вітчизни була для нього незнайомим поняттям, пустим словом. Але зараз його серце стиснула дивна туга. Земля з мальовничими ранками і вечорами, з розкішною природою і життям зникає в темряві ночі. Пізніше й Сонце перетвориться на крихітну зірочку, яка загубиться серед мільйонів інших… Життя чи смерть, перемога чи програш — все тепер залежить тільки від надійності міцно замкненого світу, який створили для себе люди і який тепер летить разом з ними Всесвітом. Досить, щоб зрадила хоча б одна ланка в цьому хитромудро складеному кругообігу матерії — і астронавти помруть з голоду чи спраги або задихнуться. А що чекає їх на цьому довгому шляху? Коли “Промінь” покине Сонячну систему і замовкнуть ракети, настане темна ніч, повна всіляких несподіванок. Чи можна з певністю сказати, що в міжзоряному просторі немає блукаючих космічних тіл, що там не плавають хмари газу, які несуть зорельоту загибель у вогні?
Отак міркуючи, Дітріхсон згадав і про долю експериментальної ракети Шайнера. Яка була причина її несподіваної мовчанки?
По спині в нього пробігли мурашки. Гризотливе відчуття страху він намагався побороти думкою про мету подорожі. Безумець прагнув уявити, як він віддає накази мільйонам невідомих людей; як гордо заявляє “Братству сильної руки” про свою необмежену владу над планетою Ікс… Але і в ці рожеві мрії вривались похмурі сумніви: а що, коли люди цієї планети перестріляють екіпаж корабля, перш ніж випаде можливість зав’язати з ними ближчі стосунки?.. Або коли виявиться, що невідомі створіння володіють смертоносною зброєю, проти якої досі нема захисту?
До приміщення зайшов Северсон. Дітріхсон здригнувся так, ніби хтось раптом ударив його ножем у спину.
“Ще одна небезпека! — майнуло в нього в голові. — Він може зрадити мене аж перед приземленням!”
— Мабуть, я відірвав вас від плідних думок? — посміхнувся Северсон. Відтінок іронії в його голосі не пройшов повз увагу Дітріхсона.
— Ви праві, — вимушено привітним тоном відповів він. — Я саме думав про нашу атомну електростанцію. Це справді надзвичайно гарна штука. Вона заміняє нам Сонце, допомагає оновлювати повітря та виготовляти штучну сировину, дає нам силу для шаленого польоту…
— Ви маєте рацію, Олафе. Наш викладач хімії полюбляв глузувати з алхіміків, а його власний онук сьогодні вміє з ртуті зробити не тільки золото, але навіть “камінь мудреців” або “живу воду”. Але я не за цим прийшов до вас, Олафе…
Северсон засунув руку в кишеню і виловив у ній старанно згорнений папірець.
— Прочитайте це, прошу! — сказав він повільно, не зводячи очей з підступного родича.
Обличчя Дітріхсона лишилось нерухомим. Він розгорнув записку і перебіг очима рядки.
— Хто вам її дав? — запитав він спокійно. — Жоден член “Братства” нічого схожого мені не говорив. Добре, що ви не послухались. Записка — фальшива. Коли ви її одержали?
— Не знаю, — сказав з полегкістю Северсон. — Я знайшов її в кишені за кілька секунд перед стартом, коли для послуху вже не було часу.
— Дякуйте щасливому випадку, а записку краще знищимо… — і, перш ніж Северсон опам’ятався, Олаф розірвав аркушик надвоє і продовжував рвати на все дрібніші шматочки.
— Не робіть дурниць, Олафе! Навіщо ви це? — вигукнув Северсон, схопивши праплемінника за руку. — Як ми тепер встановимо, хто це писав?
— Хто писав? — засміявся Дітріхсон. — Той, кого тут, на “Промені”, безперечно, немає. Запевняю, що автор цього підкидного листа сидить десь на Місяці або ж на Землі. Я маю честь один з усього екіпажу репрезентувати наше велике “Братство”! — сказав він напівжартома, напівсерйозно.
Северсон знизав плечима і глянув на годинник:
— Що ж — хай буде так… Чи знаєте ви про те, що Навратіл довірив мені важливу функцію? Я буду диктором нашого телевізійного передавача.
Митько Зайцев вийшов з вертольота, вітально помахав пілоту і побіг сходами інституту Тарабкіна. Під пахвою він тримав велику коробку, загорнуту в шовковистий прозорий папір. В ліфті хлопець нетерпляче тупцював; йому здавалось, що той підіймається сьогодні надто повільно. Ледве-но ліфт зупинився, Митько вибіг до кори-дора і став перед великими білими дверима.
Він вагався з хвилину, потім несміливо постукав. Почувши запрошення, зайшов до світлого просторого залу, в кінці якого стояло кілька медичних апаратів.
— Здрастуй, Митю! — привітала хлопчика Наташа Орлова. — Давненько тебе не було. Тарабкін уже думав, що ти на нас гніваєшся.
— У мене було дуже багато справ… — виправдувався Митько.
— Признайся, що ти просидів, увесь вільний час біля телевізора! — сміялась Наташа. — Не думай, що ми не такі. Повір, що репортаж з “Променя” нас цікавить так само, як і тебе…
Її погляд упав на коробку. Помітивши це, хлопець почервонів:
— Несу вам подарунок, я сам його виготував…
— Подарунок?.. А який, Митю?
— Подивіться самі… Тільки я хотів би, щоб ви коробку відкрили разом з товаришем Тарабкіним.
— Тоді ходімо до нього, він зараз вільний.
Академік Тарабкін, який у своєму кабінеті саме настроював телевізор, щоб послухати репортаж з “Променя”, зрадів гостеві. Наташа відкрила коробку, і вчені з цікавістю зазирнули всередину.
— Чудесно, мій любий конструкторе! — Тарабкін витягнув модель зорельота, високо підняв її і пройшовся з нею кілька кроків. — А літає?
— Звісно! — гордо відповів хлопець. — Всі мої моделі літають. Що б то був за літак, коли б не літав?
Тарабкін погладив вуса:
— Безперечно, “Промінь” ми випробуємо сьогодні ж, а потім знову повернемо тобі. Ти вмієш з ним краще поводитись, ніж ми.
— Я його робив для вас і назад не візьму!
— Гаразд, у такому разі дуже дякуємо за нього. Він буде нам нагадувати нашого любого Северсона. Хто знає, що він зараз поробляє, крізь яке вікно на нас, на нашу Землю дивиться? — академік злегка провів рукою по моделі.