Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир. Страница 39

Демонструється кілька кадрів з місця роботи академіка Гарінгера. За останнім повідомленням йому пощастило продовжити свердловину в глиб Землі до 305 кілометрів. Дослідження нижчих шарів ствердило припущення радянських вчених: надра Землі, безперечно, складені не з заліза, а з кам’янистої речовини…

Потім — огляд повідомлень, які передавались протягом дня.

— …Дослідницька група Бергера виявила в кризі поблизу Північного полюса троє мертвих людей. З попередніх знімків припускається, що між ними є і Амундсен…

Северсон схопився і широко розкритими очима дивився на екран. На жаль, на мутних знімках не можна розрізнити деталей.

“Головний кухар” зорельота Алена Свозилова та її тимчасовий помічник Северсон священнодійствують в кухні, синтезуючи потрібні поживні речовини. Це нелегка робота; вона вимагає зосередженості й пильності. І все ж Северсон часом визирає у вікно, щоб подивитись на невелику кульку, оточену тоненьким перстеньком: на Сатурн, до якого наближається “Промінь”.

— Сатурн… — промовляє він задумливо. — Шкода, що ми не пролетіли також мимо Марса та Юпітера…

— Я в цьому не бачу ніякої біди! — засміялась Алена. — Навратіл навмисне обрав такий момент для старту, щоб обминути ці планети. Вони зараз на протилежному боці системи, за Сонцем, і це добре. Ми мусили б неабияк маневрувати, щоб подолати їхню гравітацію, а вона досить велика, особливо у Юпітера… Ви нічого не втратили, Лайфе. Юпітер нецікавий взагалі: він складається з м’якої речовини, хіба тільки трохи густішої за воду, і огорнутий непридатною для дихання атмосферою. Марс — цікавіший, на ньому навіть існує життя. Але що ви побачили б здалеку? А в нас на “Промені” є копія документального фільму, привезеного з Марса радянською експедицією. Якщо хочете, ми переглянемо його сьогодні після роботи.

Северсона не довелось запрошувати двічі. Зразу ж по обіді вони з Аленою пішли до проекційної і ввімкнули апаратуру.

Засяяв екран. Перебігли титри; коротко показано подорож у міжпланетному просторі. І ось уже ракетоплан приземляється на засніженій рівнині чужої планети.

Небо над нею не блакитне, як на Землі, а рожевувате. З ракетоплана виходять вчені в скафандрах — адже повітря на Марсі занадто рідке і для дихання людини непридатне.

Мікроскопічний знімок сніжинок. Вони мають форму зірочок, як і наші, тільки простіші.

Під тоненьким шаром снігу знаходяться рослини, які нагадують лишайники.

Група вчених вирушає досліджувати околиці. За низьким горбом перед ними відкривається дивовижний краєвид: густий чагарниковий лісок. Тремтячими руками вчені досліджують будову рослин. Їх стовбури вкриті шпаристими дірками. На кінцях покручених гілок розкриваються віяла зелено-блакитних тичинок, які, мабуть, виконують функцію листя.

Новий кадр: літак стоїть серед талого снігу, крізь який продираються тисячі дрібних струмочків. Сніг зникає на очах.

З темного мокрого грунту швидко виростають низькі рослинки. У них немає стовбурів, листя та квітів, як у наших рослин. Це скорше кульки, нанизані на химерно вигнуті дротинки.

Чи живуть тут тварини? Так, і навіть таким чудним життям, що на Землі й не знайдеш схожого на нього. Деякі з них нагадують довгоногого павука, інші — богомола… Чи небезпечні вони для наших вчених? Анітрохи, бо ці тварини є, власне, ходячими рослинами. Вони мають такий же зелено-блакитний колір, як і рослини, а цей колір свідчить про наявність хлорофілу в їхньому організмі. При ближчому вивченні було встановлено, що вони, так само, як рослини, сприймають енергію безпосередньо від сонця, а матеріал на побудову свого тіла беруть з грунту… Чому рослини тут ходячі? Зі зміною пори року і появою снігу ці створіння відступають до теплішої смуги…

Але Северсону того разу так і не вдалось додивитись фільм до кінця: примчав Вроцлавський і, не пояснюючи, в чому справа, потягнув друзів до обсерваторії міжзоряного корабля. Там уже зібрались усі члени екіпажу.

— Ну, друзі, а зараз, прошу, погляньте! — Вроцлавський ввімкнув астротелевізор і показав на екран.

Картина справді була приголомшуюча: на чорному, глибокому тлі неба яскравим червоним світлом палахкотів Сатурн. Ще кілька хвилин тому він сяяв спокійно і тьмяно, а зараз на ньому буяло полум’я.

Що спричинилось до такого незвичайного освітлення щільної запони хмар над планетою?

Вроцлавський ввімкнув астрорадіолокатор, і за кілька секунд на екрані з’явився захоплюючий краєвид: грунг планети ніби розірвався в тисячах місць. З глибин Сатурна виривались, здіймаючись угору, незліченні пасма вогню.

— Вулкани… — тихо сказав Вроцлавський. — Та ще й які вулкани! Таких Земля, мабуть, не знала і в найбурх-ливішу свою епоху!

З наказу Навратіла майже всі члени екіпажу взялись до вивчення вулканічної діяльності Сатурна. Але зореліт уже віддалявся від цієї планети; Сатурн меншав і даленів.

“Промінь” перетнув орбіту Урана й Нептуна так, що вчені їх не бачили зблизька. Тільки аж на межі Сонячної системи зустрілися з останньою планетою, Плутоном. Він пропливав одвічною темрявою, наче забутий всіма сирота.

Майже кожного з членів екіпажу “Променя” ця зустріч схвилювала, змусила замислитись, засумувати: адже корабель виходить в міжзоряний простір. Але коли інші могли побороти підсвідомий неспокій, то у Дітріхсона він поступово перетворювався на справжній страх.

Цятки зірок у темряві — і більш нічого. Сонце, те Сонце, яке вранці зазирало до тебе в вікно, в сяйві якого розвивалось життя, давно вже втратило свою зеленкувату корону. Тепер воно сяє не яскравіше за вранішню зорю на земному небі, його світло летить в цю частину Сонячної системи понад п’ять годин!.. Землю ж звідси не побачиш, навіть коли б мав орлиний зір. Вона загубилась десь у нескінченному Всесвіті… Куди ж, куди летить корабель?! Ось уже подаленів і Плутон. Попереду — порожнеча на мільярди кілометрів.

Весь зореліт раптом задвигтів. Ні, це не був страх, що перебіг тілом міжзоряного велетня. Навпаки, це свідчило про величезну відвагу його володарів: було ввімкнуто додаткові двигуни, щоб збільшити швидкість. Тепер вже немає ніяких перепон, отже, вперед, на змагання зі світлом! Недарма корабель носить назву “Промінь”!

Лежачи на ліжку в своїй крихітній каюті, Дітріхсон намагався заснути. Він хотів переспати найважчі хвилини польоту, розлуку з Сонячною системою. Але сон тікав від його очей. Нерви напружились до краю; вуха прислухались до кожного звуку. Як там?.. Що там?..

Раптом постіль під Дітріхсоном смикнулась назад; ремені, якими він був припнутий до ліжка, стиснули йому грудну клітку. Вибухи реакторів замовкли, запала тиша.

“Що трапилось?.. Пошкоджено атомну електростанцію?” Дітріхсон підхопився, намацав вимикач, клацнув… Ні, електрична мережа ціла. Чому ж не працюють двигуни?.. Чи, може, відмовились працювати реактори?

Кораблем прокотився глухий гуркіт; Дітріхсона шпурнуло вперед.

“Ну, все гаразд!” — зітхнув він з полегшенням. Але радість його тривала недовго: реактори замовкли знову.

Страшенно переляканий, Дітріхсон судорожно ухопився за ремені і заплющив очі. Йому здавалось, що міжзоряний корабель падає, — падає у незміряне темне провалля безмежного Всесвіту.

Реактори ще коли-не-коли відгукувались, але то були тільки окремі вибухи з неправильними інтервалами.

— Кінець… кінець… — шепотів Дітріхсон, схопившись за голову. — Навіщо?.. Куди?.. В ім’я чого?.. Прокляття!