Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 56

Sub specie aeternitatis [24] люди — черв'яки. Це помилка. Ми страшна сила. Ми не уявляємо всього зла, яке виходить з-під наших рук. Нашого зла не окупити нашим добром.

Провидці розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею перевертнів. Подивишся, як запопадливо спольщують населення, — ніби так. Але й не так. Ми навчилися підлещуватися, а приходить час — стріпуємо личіну. Та біда — де терпіння, там застій. У терпінні більш зла, ніж добра. Покутський шпурляє в мене залізякою, коли я стаю на позицію провидців. А може, варто ворушити страх?

Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутеніло. Колись я любив блукати в таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слідах загублених кимось сподівань. Тоді мені було добре, сам собі я здавався цікавішим. Мабуть, коли життяпочинає відрафіновувати досвід, перетворюєшся на машину. Непомірне згущення якостей суперечить природі. Треба жити простіше.

Показавшись у глибині вулиці й побачивши мене, Покутський з Павлюком повернули назад. Покутський ніс у руці скриньку з інструментами. Живецький ще з одним солдатом стояв під ратушею. Щось сказавши товаришеві, він пішов мені назустріч.

Усі ми чекали ночі. Закохано вдивлялися у німотні неосвітлені вулиці, в глухомань підворіть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися і тулилися докупи, як вівці, дощові хмари.

Трохи згодом Покутський підійде до заповітних дверей, Микола буде стежити, чи хто не йде, а я під коридорною ліхтарнею в ратуші почну писати до прекрасної ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповісти про Бещади і приспану легендами Тарніцу. Літо там у квітах і росах, ліси в дзюрчанні потоків, а потомки кріпаків-утікачів помутнілими зорами прощаються з горами, вмираючи від сухот. Під смерековими борами босоніж бігає худорляве, але спокійнолице дівчисько, тепер вражене тривогою чекання. Її хата, як каже Віктор, на пригірку за містечком, дерев'яна, вкрита ґонтами і непривітна всередині й зовні. В хаті ніби поселився дух суворої непокірності, що недолюблює зручності, затишок, квітки на стінах.

Віктор прийшов сюди з-під такої ж похмурої, підпертої сволоками стелі. Але він прийшов з завойовниками, і в його природній стриманості й лагідності пробивається погорда. Він неписьменний, та вважає, що робить мені доброчинність, адже я невибаглива людина, що складно виписує любовні листи за шматок хліба. Конфузить його лиш те, що зі мною, як із рівним, розмовляє капітан Сідлецький, родовід якого губиться на шляхах польського невільничого сторіччя і повстанчих еміграцій.

— Пане Повсюдо. — Віктор затоптався на місці, не сміючи сказати відверто, що вже почав нервувати. — Я вас заждався.

— Встигнемо, — відказую я, відчуваючи легке хвилювання і повну незалежність від цього солдата.

Ми прямуємо до ратуші. По млявості Вікторових кроків я визначаю, що він вражений відповіддю і його підмиває якесь недовір'я.

Живецький підкрутив гніт і підсунув ближче до ліхтарні клишоногий столик, на якому писар вдень реєструє відвідувачів. Коли мало людей, я писаря завжди бачу з вулиці. У нього застигле обличчя черствої і тупої людини.

Починаю писати під диктування першого ж, що заворушилося в мені, почуття:

Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зімпровізую.

Я пишу на польській мові. Іноді мені не вистачає слова. Шукаючи його в пам'яті, дивлюся на сповнені подивом Вікторові очі. В них мені ввижаються всілякі жахи, і я не ладен себе стримати, аби не змалювати їх з найменшими подробицями. Ванда зомліє. А мамочка її розбубонить усьому містечку, який лютий, озлоблений край Галичина.

Скажеш це саме словами — не так пройме. А на письмі звучить, аж любо серцю. Для вигляду перечитую Вандину відповідь. «Я не сподівалась, що ви до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями». Той лист розбудив уяву, а цей впаде на неї вихором. Байдуже, цим куріпкам навіть до смаку, коли перед ними скаржитися на долю.

Під стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над столом.

Я виніс за двері недокурок. Тихо, озерне плесо ночі, весела сходинка в світлі ліхтаря. Я повернувся і дописав:

Я ще тримав у руці перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений уривчастий свист. Живецький схопив з-під стіни карабін і кинувся до виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть підстерігати Миколині товариші.

— Стій, Вікторе!

Наздогнавши його, я повернув за плечі до себе і ногою причинив двері.

— Пусти! Пусти! — пищав він. Я відпустив його і став біля дверей.

— Одійди, пся маць!

— Ти чого? — Я засміявся, але серце в цю мить огортав жаль.

— Одійди!

Він підняв карабін. Дзінь-дзінь!.. — задзвонило у вухах.

Вулицею з тріскотливим торохтінням промчала підвода, виразно чулося полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого гуркоту коліс. Коли я повернувся до Живецького, він, запінившись, трясся на кріслі за столиком, звісивши набік голову. Через хвилину його відпустило, він уперся у мене своїми здивованими очима, але подив поступово сходив, натомість у них залискотіла шалена веселість.

«Тепер він вистрелить».

Та ні. Він знову затремтів, мов осиковий лист, і впав грудьми на столик. Я наблизився на нього.

— Пане Живецький!

Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Місто спало. Тоді я повернувся, видобув з-під Живецького листа, вклав до конверта, заадресував.

— Живецький! — покликав я знову.

Він не озвався.

На розі ратуші висіла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав, що треба Марині послати вісточку про себе. Прихилившись до муру, трохи постояв. Моє тіло обливалось холодним потом.

На Миколу і Покутського налетіло двоє патрулів. Хлопці їх пов'язали і в тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького довелося забрати до льоху. Він міг мене виказати. Ми поклали його на долівці й очікували, коли він опритомніє. Раптом він затих. Микола не витримав і розбудив Грушевича.

— Хто це? — запитав той, нахилившись над поляком.

— Бачите — людина в біді,- розізлився Микола. — Що з ним?

— Хіба я бог? — відпалив Грушевич. — Огляну, тоді, скажу.

Він довго кукав біля Живецького, щось бурмотів, повертав його то боком, то горілиць, нарешті вже в сутінках світанку втомлено звівся і сказав:

— Нервовий шок.

— Це й без вас видко, — пробурмотів Микола. — Як це довго триває?

Грушевич помовчав, дивлячись на сіру пляму полякового обличчя.

— Кволий здоров'ям, — сказав він, мов розмірковуючи. — Нерви слабенькі… Боюся, що він довго не прокинеться.

— Летаргія? — підхопився на нарах Микола.

— Якщо не подіє денне світло, то він не скоро зведеться. Микола голосно, невдоволено засопів.

— Треба його переодягти, — шепнув він мені згодом. — А загалом йому пощастило.

Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.

У мурі дратівливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич метушився по льоху. Я втомлено склепив повіки. Потім, коли я відкрив очі, був уже день, на Миколиному місті лежав роздягнений до білизни безживний поляк. Тепер нас стало восьмеро.

У кутку, приперши посірілого Грушевича до муру, стояв Микола. Він обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком. Роздивившись, я побачив, що нари порожні, видко, всі, крім Миколи і Грушевича, порозходились.