Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 63

Кривов'яз після голоду подобрішав, як улещена теща. Він жартував, сміявся, намагався кожному сказати що-небудь приємне.

— Все минеться, — запевняв він, захопленим зором обводячи нари, збираючи у веселі снопи дрібні зморшки навколо очей.

Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще більше почали дорожити підвальними задумливими сутінками і нашими невибагливими розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у місті облави, очищаючи його від бездомних. Цих неборак партіями гнали в концентраційні табори. Ми потай втішалися, що тут, у самому серці Львова, ніхто не здогадається нас шукати. Ми були вдячні брукові старовинної площі, на якому день при дні гомоніли ярмарки, і ми могли виринати з підземелля непоміченими, і так само пірнати назад.

Нам щастило. Грушевич знайшов клієнтуру, Олекса успішно торгував хрестами, а якось, узявши з собою «Вербницю», вже не приніс назад. Картину купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по ній поминки. В долю з Чорнотою увійшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського офіцера. У мене відкрилась перспектива постійної роботи в казармах. Я колов на зиму дрова, їздив на товарну станцію за продуктами. Але потерпав, що все це може одного дня закінчитися. Для біди, як кажуть, багато не треба. А вона ходила в місті пішки.

Справжній страх охопив мене трохи пізніше. Я встав уранці з відчуттям якоїсь небезпеки і почав собі втокмачувати, що на світі нема такого, що могло б мене здивувати. На площі вже ярмаркували. Ця площа була ніби гамівкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов між рядами перекупок і раптом побачив Марійку Вістун. Вона продавала книжки і скрипку. Я нагнувся до книжок. Це були збірники народних пісень, музичні хори Лисенка, твори Шопена, Баха, Бетховена. І в цю мить відчув біду. Зневірившись у тому, що це добро куплять, Марійка навіть не глянула на мене. По дорозі до казарми, під час роботи і потім, коли повертався, мене не покидало відчуття якоїсь загрози. Воно осідало в душі, як цемент.

Ярмарок потроху розповзався, та Марійка все ще стояла на тому самому місці, де я її побачив уранці. Вона так слабо трималася, ніби звелась після довгої недуги.

— Що чувати. Прокопе? — спитала вона першою.

— Та нема чогось добрих новин, — відказав я.

— Ви працюєте?

— Комфорт воякам створюю. То водогін монтував, а тепер дрібноту різну лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук ці збірники. Коли хочете, знайду покупця.

— Так? Ні, не треба. Якщо досі не трапився, то тепер не продам. — Вона потупила очі, нервово смикнулись брови і куточки рота. Я повірив, що вона помре з голоду, а більше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потім вона присіла зв'язувати книжки.

— Треба йти.

— Допомогти вам?

— Дякую, не треба.

Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зібрала позв'язувані книги й попрощалась. Я обійшов ратушу, як сліпий кіт мишачу нору, і побачив Марійку вже на розі Чорної кам'яниці. Постояв, вагаючись, поплівся вслід, потім наздогнав Марійку, взяв з її рук один пакунок.

— Ви ж поріжете собі долоні мотузками.

Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до її будинку. Я на крок відстав, вона озирнулась і звернула в підворіття, поволі стала підніматися на другий поверх. У вузенькому напівтемному коридорчику поклала на долівку свій пакунок, дістала ключ.

— Не несіть книжок до кімнати. Залиште в передпокої. Крізь відчинені до кімнати двері я побачив низенький столик, а на ньому — порожню вазу і зчервоніле недоїдене яблуко. Марійка сховала яблуко за фіранку на підвіконної й запросила до кімнати.

— Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сів на єдиний стілець. Марійка опустилась на канапу, Ця квартира — теж свого роду льох. Життя тут так само в заперті, а це означає, що ні думка, ні мрія не вириваються на волю. Зрештою, для чого їх туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з цього що-небудь.

— Ви зустрічаєтеся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в Деркачука? — запитала Марійка.

— Ні. Голод ходить по п'ятах, немає часу.

— Знаєте, вони мені не подобаються. Я з ними знайома давніше. Це ті хлопці, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка відозва вийшла. Смакують, а самі анічогісінько не роблять.

— Балачками нічого не зміниш.

— Авжеж. Я наслухалась і вирішила сидіти дома. Мені було цікаво зійтися з людьми, що займаються ділом. Вони пообіцяли, що при нагоді зведуть мене з ними, але бачу, не нагоди бракує, вони самі не мають до тих людей доступу. А відводити душу в теревенях не люблю.

— Я теж минаю, — сказав я.

Невже є такі, що займаються ділом? Хто вони? Микола видав кілька серій відозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тільки слова. Базіки зчиняють галас навколо вигадок.

Промовами не створиш ілюзії опору, — додав я.

— Я вам скажу інше, — почала Марійка. — Народ таки протестує. То тут, то там. А ці диваки милуються собою. Якби справді навколо стояла глухомань покори, то й зібрання, і чутки всякі мали б сенс. А коли навколо неспокій, то навіщо тішитися цим?

— Хотять, аби й про них знала історія.

— Так воно виглядає.

— Це спосіб триматися в кандидатах на провідників. Адже те саме діялось до створення республіки, яку згодом самі ж довели до занепаду.

— Ви тієї думки, що міцну владу можна здобути силами однієї добре збудованої партії?

— Я поки що не перестаю носити в уяві ідеал демократії. Тому засуджую політичний стрій диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в одній принуці чекати іншої.

— Так, так. Ми, мабуть, завсіди будемо жадати особливого погляду на себе. Хіба ми не через це іноді кажемо, що ми національне монолітні, що соціальне вивінування у нас не грає ролі. Нас привчили до цього чужинці.

— Перед загрозою фізичного винищення, у який бік не пускаєшся…

— Боже, як перед нами темно, — зітхнула вона.

— То Грушевський має рацію? — запитав я.

— Якщо нас будуть і далі тримати в резерваті, який називають автономією, то має.

Вона сперлась ліктем на бильце, звісивши на плече голову. Знову зітхнувши, сказала:

— Над усіма примара смерті.

— Щось схоже було, мабуть, тоді, коли Мойсей виводив свій рід на офіровану землю.

— Ой, давайте балакати про щось інше, — попросила вона.

— Та мені пора, — звівся я. — Дозвольте колись принести кращі слова.

— Спеціально підготуєтеся?

— Спокійної ночі!

— Добраніч.

Марійка провела мене до дверей і повернула ключ у замку. Після цього вона доїсть своє яблуко і ляже спати.

Може, принести їй сухарів? Мені щастить приходити туди, де наступає край. Це не випадковий збіг обставин.

Яка навколо темрява. Ми поздихаємо, як руді миші. Одні в Корняктовому льоху, інші в концентраційних таборах, ще інші у спалених селах. Народ, як отемнена секта, чекає свого кінця.

Я затримався в казармі до вечері. Допомагав Адамові різати хліб, розливати в казани суп і настільки піддобрився, що наладував собі повнісіньку торбу. До Марійки Вістун я прийшов пізнім вечором.

Вона нітрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи немає чим посвітити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стіл продукти. Але й вони її спершу не цікавили. Лише згодом вона сумовито глипнула ла нарізаний хліб і відвернула задумані очі. Я заховав до кишені торбину, рушив до дверей.

— Я вчора купила сахарину, — сказала Марійка.

— Зі мною розплачуються продуктами. — Я переступив з ноги на ногу. — Ситуація звісно яка, а в мене запас. Думаю, поділюсь, адже на ярмарку нині не багато накупиш.

— Вчора хліба й не було, — ніби лиш заради ввічливості підтримала вона бесіду. — Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.

Вона була якась в'яла, байдужа, потойбічна. Ніби розуму торкнулось безумство.

— Вдень я нагріла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи, пробували грати, а вона до краю занепала.

— Я стала в чергу, цілком забувши про книжки, та на них ніхто не поласився. А коржиків для мене не вистачило.