Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 64

«Мабуть, і вчора не мала крихти в роті».

— Навіщо так багато. Прокопе? — мовила, розтягуючи слова. — У вас турботи й без мене.

Вона взяла зі столу грінку й почала поволі їсти.

— Як я віддячу?

— Аби ми жили, Марійко, — відказав я так, як на таких випадках відповідають у Колобродах.

У її очах застиг біль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Мені здавалося, що я повинен якось втішити її. Та що говорити? Хіба я знаю, де кінець недолі?

— А чого ви йшли тоді за мною?

— Коли?

— Тоді… першого разу. Невже ви забули?

— Не знаю, — почав я збентежено. — Просто блукав вулицями. Ну, до побачення, Марійко. Біжу, бо поцуплять патрулі.

Вона встала зачинити двері.

Наступного вечора я прийшов знову. Двері були залишені наотвір. Я тихо ступив до передпокою і побачив Марійку в кімнаті на канапі. Вона читала книжку. Диміла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе вільніше.

— Ти хвора? — запитав я.

— Голова боліла. Думала, що засну, а ви не достукаєтесь, тому залишила двері відчинені. Сідайте, будь ласка, — запросила Марійка, та тут же спохватилась: — Ой, я пролила на стілець жир. Моя сусідка хотіла забрати лампаду, але я попросила залишити і позичити оливи. Голова так боліла, що тремтіли руки. Витріть ось газетою

Я відчував незрозумілу відраду, слухаючи її мову. Про неї не можна було подумати погане. Принаймні мені так здавалося.

— Голова болить, а ти взялась читати, — сказав я з легким докором.

— Це я переглядаю татусеві промови. Я їх знаю майже напам'ять, та просто дивлюся. Татусь мій був депутатом за Австрії. Сільський учитель вирішив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостійну промову, як навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Після цього йому вручали заздалегідь кимсь складені промови, і залишалось тільки виголошувати. Коли татусь помер, дуже шукали тексти — я їх закинула і не змогла знайти. Один професор питав. Хотів видати, мовляв, мають наукове значення.

— Пошесть, — сказав я. — За приписами скоро будуть глину місити. Коли звичку перетворюють у науку, тоді розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня вчили бігати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привчені до сплячки, потрібні. Це раби.

— Вас приємно слухати, коли ви в такому гуморі.

— Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.

— Хотілося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмієте знайти винного, і вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви пішли.

— Не хвали, Марійко, бо зіпсуєш. Похвали з уст такої дівчини…

— Якої?

— Небезпечної.

— Чим?

— Гм… Вродою. Але ще краще, що ти вмієш думати.

— Я переважно безтурботна.

— Неправда.

— Легковажна… Ви ж знаєте, що являють собою гімназистки. Я була справжньою гімназисткою. Сьогодні що-небудь допускала до голови, а завтра…

— Перепрошую, Марійко, — перебив я. — Помовч, — додав я, засміявшись.

Вона опустила очі. Зі стуленими віями, ледь піднятими, тоненькими, мов з пляшкового денця вирізаними горбками брів, з падаючою на щоку косою вона була така по-жіночому мила, що я здивувався, що все це бачу.

— Замолоду багато помиляються, — сказав я.

— Не віриться, що й ви помилялися.

— Я жив під бичем, тому не нарікаю. Але через нерозумність робив дурниці.

— Що, наприклад?

— Я не любив злих людей.

— Вони ліпшого не заслуговують.

— Е ні, їх треба ненавидіти. Одного разу я сів на товарний поїзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пішов уздорж колії, мене захопила ніч, я шкутильгав шпалами до світанку. Я сердився на залізничника, а це був негідник, якого мало задушити, як гниду. Адже він бачив, що я гімназист, що торбина моя порожня, а очі світяться від голоду. Я на нього сердився і оплакував його, бо це був галичанин. Я справді плакав, ідучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не поволік залізничника під колеса. Це легко було, бо поїзд лишень притишив хід. Зрештою, я міг зіштовхнути його з тамбура і сплигнути з іншого боку. Мене б не спіймали.

— Чи мені причулося, чи хтось стукає? — підвелась з канапи Марійка.

— Гримають.

— Якщо це поліція з перевіркою квартири — мені кінець.

— Відчиніть, Прокопе. Це або моя сусідка, або Зорянка. До мене більше ніхто не приходить.

Я, мов зненацька застуканий звір, переминався біля дверей, не знаходячи ключа.

— Що там з тобою? — почувся жіночий голос. Я зітхнув і відімкнув двері.

— А! — сказала Мигельська, минаючи мене і прямуючи до кімнати.

— Ага, — відповів я, невдоволений її вторгненням. она озирнулась і криво посміхнулась. Я відповів тим самим, і юна поетеса, війнувши спідницею, лягла поперек канапи.

— Ти не сама, — звернулась вона до Марійки, нахиливши, як гуска, голову.

Волосся Мигельська стригла під хлопчика, щось хлопчаче було в усій будові її тіла.

— Це Прокіп, — сказала Марійка. — Та ви ж знайомі…

— Тебе давно не видно між людьми, — не звернувши уваги на Марійчині слова, сказала Мигельська. — Я написала нового вірша, прийшла похвалитись.

— Читай. Прокопе, ви любите вірші? Я відповів, що люблю, і згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?

Хіба поезію можна любити чи не любити, якщо вона поезія? Побачимо, якою сприйнятливістю наділила природа цю кістляву дівицю.

— Слухай:

На могилу серед степу
Впав серпанок,
В шовк трави неворушкої
Вповз душею…

«Розійшлися круторогі по долині…» Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликів, але вона претендує на тон святих кобзарів-заступників і плете нікчемний пліт з вічних тіней. Вони шукають на Шевченкових стежках холодні яри і зарослі травою могили з єдиною метою — звернути на себе увагу.

…Боже, боже, Україно,
Спів кайданів…

— Не з тої ноти заспівала твоя муза, дівчино. Тобі б писати про зимові вечори і схилену тінь старої відданиці над рукоділлям. Та Марійка слухала уважно. Іноді, коли серце стужиться, досить сказати, що це вірш, а у вірші — згадати про смуток чи надію, і людина повертає на свою протоптану доріжку.

— Подобається?

— Гарно, Зорянко.

— А вам? — Мигельська явно минала моє ім'я.

— Я не все зрозумів, — сказав я.

Мигельська журно опустила очі: «Народе мій, для кого я стараюсь?!» Вона кілька хвилин мовчки виконувала цю коронну арію усіх двадцятилітніх геніїв, потім обмінялась з Марійкою усмішкою і стала розповідати міські новини.

— З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарівна людина, якби ти бачила!

— «Ще один месія, — подумав я. — Що в Йосипа можуть бути за спогади?»

— Привіз нам Ролланову «Декларацію незалежності духу» Я з такою насолодою читала цю річ, що описати той не можу. Як він страшно змальовує плутократію! Повсюда-Завадович розказує, що декларація покорила серця, на неї відгукнулися найвидатніші люди Європи. Іншим разом я тобі принесу копію. Це, якщо ти читала «Клерамбо», Аженорів гімн, гімн вільного сумління. Я не сумніваюсь, що декларація полонить галицьку інтелігенцію.

— Ви, Прокопе, читали «Клерамбо»? — запитала Марійка. — Я маю цю книжку.

— Я її в окопах читав, — відповів я.- 3 того часу я вирішив нікому не говорити, що вчився в гімназії.

Широкий рот поетеси розтягнула посмішка. Вона дивилася мені в вічі, і погляд її казав: «Як ти смієш тут сидіти?»

— Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду? — запитав я Мигельську.

— Так, — сказала вона недбало. — Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прізвища, і я відповів:

— Я його дуже добре знаю.

Мигельська зиркнула на мене з недовір'ям. Я вирішив помститись Вийнявши свої австрійські документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й передала Марійці. — Кого ж він згадує у своїх мемуарах? — запитав я.